Навчання у воєнний час

Коли у 1940 році мужній Свідок Артур Вінклер вперше відвідав мою сім’ю, мені було всього десять років. Батьки були шоковані, коли дізналися, що́ Біблія каже про фальшиві вчення загальновизнаного християнства. Оскільки в той час Нідерланди були окуповані нацистською Німеччиною і за Свідками Єгови полювали, батьки мали вирішити, чи варто зв’язуватися з цією забороненою організацією. Вони вирішили, що варто.

Пізніше мужність моєї матері та її готовність ризикувати свободою, а навіть життям, справляли на мене сильне враження. Одного разу вона проїхала на велосипеді одинадцять кілометрів і чекала у темному місці з сумкою, повною біблійних буклетів. У час, призначений для початку спеціальної кампанії, вона виїхала на найбільшій швидкості, часто сягаючи в сумку по буклети і розсипаючи їх по вулиці. Якийсь велосипедист догнав її і, перевівши дух, закричав: «Жіночко, жіночко, ви щось губите!» Ми не могли стриматись від сміху, коли мама розповідала нам цю пригоду.

Я був ще малим, але знав, чим хочу займатись у своєму житті. Під час одного зібрання в середині 1942 року, коли ведучий запитав: «Хто хоче охреститися при найближчій нагоді?», я підняв руку. Мої батьки затурбовано обмінялися поглядами, вагаючись, чи я розумію значення такого рішення. Але хоча мені було тільки 12 років, я розумів, що означало присвячення Богові.

Проповідувати від дому до дому треба було обережно, бо нацисти ходили за нами по п’ятах. Щоб не заходити у доми, мешканці яких могли нас продати, у дні, коли співчуваючі нацистам люди вивішували у своїх вікнах плакати, я їздив на велосипеді і записував їхні адреси. Одного разу якийсь чоловік помітив мене і закричав: «Молодець, хлопчику. Записуй їх, усіх записуй!» Я був енергійним, але занадто необачним! Коли у 1945 році закінчилася війна, ми раділи майбутній більшій свободі проповідувати.

Початок шляху

Закінчивши 1 листопада 1948 року школу, я отримав своє перше повночасне призначення служити піонером. Через місяць сім’ю, в якої я жив, відвідав брат Вінклер. Він, мабуть, приїхав подивитися на мене, тому що невдовзі я отримав запрошення працювати в бюро філіалу в Амстердамі.

Згодом мене попросили відвідувати збори Свідків Єгови у ролі районного наглядача. Потім, восени 1952 року, я отримав запрошення вчитися на місіонера у 21-му класі Біблійної школи Товариства Вартової башти Ґілеад у Нью-Йорку. Тому в кінці 1952 року вісім осіб з Нідерландів відплили до Америки на лайнері «Нью-Амстердам».

Після цього мене чекала велика прикрість. Половину нашої голландської групи — в тому числі і мене — було призначено їхати назад у Нідерланди. Хоча мені і було прикро, я не втратив рівноваги. Я тільки надіявся, що, перш ніж отримаю закордонне призначення, я не буду змушений чекати, як Мойсей, 40 років (Дії 7:23—30).

У лютому 1957 року, провівши п’ять років у місіонерському служінні у тій країні, Сузі повернулася до Нідерландів, щоб вийти за мене заміж. У цей час я служив районним наглядачем, і за роки нашого спільного життя вона багато разів проявляла готовність жертвувати особистими справами заради служіння Царству.

Після весілля ми продовжували відвідувати збори у різних частинах Нідерландів.