Нейтралітет

Апостол Павло написав: «Жоден воїн, якщо хоче отримати схвалення того, хто взяв його на військову службу, не починає заради прибутку займатися сторонніми справами, бо хоче отримати схвалення того, хто взяв його на військову службу» (2 Тим. 2:4). Аби повністю залишатись у розпорядженні свого Керівника, Ісуса Христа, християни не повинні мати нічого спільного з політичними і релігійними організаціями світу. Така нейтральна позиція приносить труднощі і «лихо» правдивим християнам (Ів. 15:19).

Під час Другої світової війни з багатьма Свідками поводилися грубо і жорстоко через те, що вони не були патріотами своєї країни. «Ми бачили, як старих чоловіків кидали у вантажівку, наче мішки з кукурудзою, за відмову служити в армії,— згадує Бенсон Джадж, який пізніше ревно служив районним наглядачем.— Ми чули, як ці чоловіки казали: “Тідзафера за мулунґу” (Ми помремо заради Бога)».

Мукосіку Сналі, який тоді ще не був охрещений, добре пам’ятає, що під час війни завжди стояло питання про нейтралітет. «Кожна людина була зобов’язана викопувати і збирати коріння ліани мамбонґо, з якого видобували цінний латекс. Коріння обчищали і товкли, щоб вичленити з них волокна. Скручені волокна пізніше піддавали обробці. Утворювалась речовина, замінник гуми, яку використовували при виготовленні взуття для військовослужбовців. Свідки відмовлялися збирати коріння, оскільки це певною мірою було пов’язано з підтримуванням військових дій. Братів карали за відмову від співпраці. Вони стали “небажаними елементами”».

Джозеф Мулемва був одним з таких «небажаних». Він народився у Південній Родезії, але в 1932 році переїхав до Західної провінції Північної Родезії. Декотрі особи заявляли, що він заохочував людей не обробляти свої поля, оскільки «Царство близько». Один священик з місії в Мавумбо, котрий зневажливо ставився до Джозефа, сприяв поширенню цього фальшивого звинувачення. Джозефа арештували і з’єднали наручниками з психічно хворим чоловіком. Дехто надіявся, що той чоловік нападатиме на Джозефа. Але Джозеф заспокоїв його. Після звільнення Джозеф продовжував проповідувати і відвідувати збори. Він помер у середині 1980-х років, залишившись вірним.

Зміцнені під час випробовувань

Оскільки всюди панував дух націоналізму і в громадах була досить напружена обстановка, ті, кому сумління не дозволяло брати участь у політичних справах, відчували неабиякий страх. Але конгрес «Мужні служителі», який проводився 1963 року в місті Кітве, показав, що попри таку атмосферу в країні між Свідками Єгови панує мир і єдність. На цей п’ятиденний конгрес, який проводився чотирма мовами, прибуло майже 25 тисяч делегатів. Декотрі з них взяли з собою намети або ж мали фургони, в яких могли жити. Знаменною подією стала промова Мілтона Геншеля, в якій зосереджувалось увагу на ставленні християн до держави. Френк Люїс згадує: «Ми пам’ятаємо, як він радив нам, щоб ми допомагали братам зрозуміти питання нейтралітету. Як же ми раділи, що отримали ці своєчасні поради, тому що більшість братів у Замбії потім зіткнулись із суворими випробуваннями і залишилися вірними Єгові!»

Протягом 1960-х років Свідків Єгови усюди брутально переслідували, знищували їхнє майно, руйнували доми і Зали Царства. Похвально те, що уряд ув’язнив велику кількість тих, хто залякував Свідків. Коли Північна Родезія стала Республікою Замбія, для Свідків Єгови особливо важливим було те, що нова конституція гарантувала основні права людини. Проте незабаром хвиля патріотизму принесла зі собою і несподівану трудність.

Державна символіка

У колоніальний період діти Свідків Єгови зазнавали покарань за те, що з релігійних причин не віддавали честі прапору, на той час прапору Великобританії. Їх також карали за відмову співати державний гімн. Коли брати виклали цю справу перед органами влади, з Міністерства освіти прийшла позитивна відповідь. Ось що написали братам: «Ми знаємо і поважаємо ваші погляди щодо салютування прапору. Жодну дитину не слід карати за відмову салютувати». Нова конституція республіки вселила надію на те, що тепер більше зважатимуть на основні свободи людини, зокрема свободу совісті, думки та віросповідання. Але затвердження нового прапору і гімну посприяли поширенню духу патріотизму. У школах почали завзято впроваджувати щоденні церемонії салютування прапору і співання гімну. Хоча декотрим юним Свідкам дозволили не брати в цьому участі, багатьох інших били і навіть виключали зі школи.

Новий закон про освіту, який вийшов у 1966 році, знову дав підстави для надії. Тепер батьки або опікуни могли попросити, щоб дитину звільнили від релігійних служб чи святкувань. Тому багато дітей, яких виключили зі школи, повернулись до навчання. Однак невдовзі до закону про освіту були внесені поправки,— хоча цього не афішували,— згідно з якими прапор і гімн вважалися державними символами, що сприяли національній свідомості. Незважаючи на те, що брати обговорювали це питання з представниками влади, до кінця 1966 року понад 3000 дітей було виключено зі шкіл за дотримування нейтралітету.

Школа для Філії закрита

Прийшов час перевірити законність цих заходів, пов’язаних з виключенням. Ось яким був перший позов: Філія Качасу регулярно відвідувала школу Буянтанші в Коппербелті. Хоча вона була зразковою ученицею, її виключили зі школи. Френк Люїс пригадує, як ця справа була подана до суду: «Містер Річмонд Сміт представляв нашу справу. Вона була зовсім нелегкою, оскільки ми судилися з урядом. Після того як Філія пояснила містеру Сміту, чому вона відмовилася салютувати прапору, він виявив бажання взятися за цю справу».

А ось що розповідає Дейліс Мусонда, яка на той час вчилася в Лусаці: «Коли справу Філії представили в суді, всі сподівалися, що судовий процес закінчиться нашою перемогою. На засідання суду приїжджали брати з Муфуліра. На них запросили прийти також мене і мою сестру. Я пам’ятаю Філію у залі суду. На ній був білий капелюшок і плаття пастельного кольору. Справу розглядали три дні. В країні ще були декотрі місіонери, і двоє з них, брати Філіппс і Фергессон, теж прийшли послухати засідання. Ми думали, що їхня присутність допоможе справі».

Головуючий судового засідання підсумував: «У справі Свідків Єгови немає жодного натяку на те, що вони якось нешанобливо ставляться до національного гімну чи прапору». Але він заявив, що салютування прапору і співання гімну не є релігійними церемоніями і, незважаючи на щирі вірування Філії, вона не може бути звільнена від законів, обов’язкових для освітніх установ. Він вважав, що такі церемонії сприяють державній безпеці. Хоча ніхто ніколи не пояснював, як участь дітей у подібних церемоніях зможе послужити на благо народу. Тож доки Філія дотримуватиметься християнських вірувань, школа для неї закрита!

Дейліс пригадує: «Нам було прикро, що так складалися обставини, але ми все залишили в руках Єгови». Тиск дедалі посилювався, так що Дейліс та її сестра в 1967 році залишили школу. Під кінець 1968 року зі шкіл було виключено майже 6000 дітей Свідків Єгови.

Труднощі з проведенням публічних зібрань

Згідно із Законом про громадський порядок, виданим у 1966 році, усі публічні зібрання мали розпочинатись співом державного гімну. Тому Свідки вже не могли запрошувати на конгреси інших людей. Брати пристосувалися до вимог уряду і почали проводити великі зібрання на приватних ділянках, часто навколо Залів Царства, обгороджених травою. Це притягувало багато відвідувачів, яких цікавило, що ж там відбувається. Внаслідок того кількість присутніх на зібраннях постійно зростала. Так у 1967 році Спомин Христової смерті відвідало 120 025 чоловік.

«У той період не раз вчинялось насильство,— згадує Лемп Чісенґа.— В районі Самф’ї натовп накинувся на брата Мабо зі збору в Катанші і вбив його. Інколи на братів нападали під час зібрань, і багато Залів Царства було спалено. Але органи влади поважали Свідків, і декотрі з цих нападників були заарештовані й покарані».

Власні військово-повітряні сили!

Противники продовжували висувати фальшиві звинувачення проти Свідків Єгови, стверджуючи, що Свідки надзвичайно багаті і хочуть сформувати інший уряд. Якось секретар правлячої партії несподівано прибув до філіалу в Кітве. Перше, що сповістило братів про його візит,— це безліч поліцейських, які під’їжджали до воріт. Секретар сильно розхвилювався на зустрічі з представниками філіалу. Він сказав, підвищуючи голос: «Ми дали вам дозвіл побудувати ці приміщення. Що в них є? Штаб-квартира вашого уряду?»

Дехто з представників влади продовжував вірити усіляким пліткам. У Північно-Західній провінції Замбії поліція використала сльозоточивий газ, намагаючись перервати конгрес. Братам вдалося відіслати термінову телеграму до філіалу. Один фермер, який був емігрантом, привіз на своєму маленькому літаку кількох представників філіалу до Кабомпо, щоб допомогти залагодити цю ситуацію і з’ясувати всі непорозуміння. На жаль, їм не вдалося розвіяти підозри тих, хто тепер повідомляв, що Свідки мають власні військово-повітряні сили!

На місці, де проводився конгрес, брати позбирали балони від сльозоточивого газу. Пізніше, коли представники філіалу відвідали урядовців, щоб висловити їм своє занепокоєння, вони показали ці балони як доказ недоречного застосування сили. Про цей інцидент було широко розголошено, і люди дізналися про миролюбність Свідків.

Пояснення нашої позиції

Спроби заборонити діяльність Свідків Єгови ставали дедалі частішими. Філіал хотів пояснити уряду нашу нейтральну позицію. Смарта Фірі і Джонаса Манджоні було вибрано для того, щоб розповісти про наші погляди перед багатьма міністрами. Під час зустрічі один міністр почав ображати братів. Він сказав: «Я б із задоволенням вивів вас на вулицю і відлупцював! Ви розумієте, що ви наробили? Ви забрали наших найліпших громадян, вершки суспільства. А з ким ви залишили нас? З убивцями, перелюбниками і злодіями!»

Брати ж не забарилися відповісти: «Але саме такими й були декотрі Свідки! Злодіями, перелюбниками, вбивцями. Проте завдяки Біблії ці люди зробили зміни у своєму житті і стали найліпшими громадянами Замбії. Ось чому ми просимо вас дозволити нам вільно проповідувати» (1 Кор. 6:9—11).

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 232, 233]

Я мусив рятуватися втечею

Дарлінґтон Сефука

Рік народження: 1945

Рік хрещення: 1963

Факти з біографії: служив спеціальним піонером, роз’їзним наглядачем і добровільним працівником Бетелю.

То були неспокійні часи, йшов 1963 рік. Часто, коли ми проповідували, банди політично настроєної молоді йшли попереду і наказували людям не слухати нашої звістки. Вони погрожували, що розтрощать вікна і двері тим, хто буде нас слухати.

Якось увечері, лише через два дні після хрещення, мене сильно побили 15 хлопців. З рота і носа в мене текла кров. Іншого вечора на мене і ще одного брата напали десь із 40 чоловік, які стежили за нами. Я пригадував життя Господа Ісуса, і це мене зміцняло. У промові перед моїм хрещенням брат Джон Джейсон пояснив, що християнське життя не буде безтурботним. Тому, коли виникли проблеми, це мене не здивувало, а підбадьорило.

У той час політичні керівники хотіли, щоб люди підтримали їх у боротьбі за незалежність. Оскільки ми зайняли нейтральну позицію, то нас вважали союзниками європейців і американців. Релігійні провідники, підтримуючи політичні групи, активно поширювали негативні чутки про нас. Перед встановленням незалежності нам було важко, але і після того труднощі не зникли. Багато братів втратили джерело свого заробітку, тому що не купували партійних квитків. Декотрі Свідки полишили міста і повернулися до своїх рідних сіл. Вони виконували низькооплачувану роботу, щоб не давати пожертв на підтримку політичної діяльності.

Коли я був підлітком, про мене піклувався мій двоюрідний брат, який не був Свідком. Через мою нейтральну позицію членам його сім’ї стали погрожувати, і вони злякались. Якось, перш ніж піти на роботу, брат сказав: «Я хочу, щоб увечері тебе вже тут не було». Спочатку я подумав, що він жартує, бо в цьому містечку в мене не було жодного родича. Мені не було до кого йти. Але незабаром я зрозумів, що він говорив серйозно. Коли брат повернувся додому і побачив мене, то дуже розлютився. Він набрав каміння і погнався за мною. Він пронизливо кричав: «Іди до своїх побратимів-собак!» Я мусив рятуватися втечею.

Мій батько, почувши про моє життя, переказав: «Якщо ти й далі будеш триматися нейтральної позиції, то ніколи не переступиш порога мого дому». Ці слова були дуже болючими для мене, 18-річного хлопця. Хто прийме мене? Мене прийняв збір. Я часто розмірковую над словами царя Давида: «Коли б батько мій і мати моя залишили мене, то Ти, Господи, прийняв би мене» (Пс. 27:10, Дерк.). Я дійсно можу сказати, що Єгова сповнив свою обіцянку.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 236, 237]

Своєю поведінкою я заслужив повагу багатьох учителів

Джексон Капобе

Рік народження: 1957

Рік хрещення: 1971

Факти з біографії: служить старійшиною збору.

У 1964 році дітей Свідків почали виключати зі шкіл. Філіал допоміг батькам зрозуміти, що потрібно підготовляти своїх дітей до випробовувань. Я пам’ятаю, як батько сидів зі мною після уроків і обговорював Вихід 20:4, 5.

На шкільних зборах я ставав ззаду, щоб уникнути конфлікту, бо тим, хто не співав державного гімну, наказували вийти вперед. Коли директор школи запитав, чому я відмовився співати, я відповів, прочитавши біблійний вірш. Він вигукнув: «Ти читаєш, але ти не співаєш!» Директор доводив, що я зобов’язаний виявляти відданість уряду, який дає мені можливість навчатись у школі.

Зрештою у лютому 1967 року мене виключили зі школи. Я дуже засмутився, оскільки любив вчитися і був хорошим учнем. Мій батько, незважаючи на тиск з боку співпрацівників і невіруючих членів родини, запевняв мене в тому, що я роблю правильно. Моя мама також відчула на собі тиск. Коли я йшов з нею на роботу в поле, інші жінки глузували з нас, питаючи: «А чому цей малий не в школі?»

Проте моя освіта на цьому не закінчилася. У 1972 році стали більше наголошувати на потребі проводити уроки письменності у зборі. З часом ситуація в школах змінилась. Наш дім стояв через дорогу навпроти школи. Директор школи часто заходив до нас попити холодної води або позичити віники для прибирання класів. Якось він навіть прийшов позичити гроші. Добре ставлення моєї сім’ї зворушило його серце, тому одного разу він запитав: «Чи ваш син бажає далі навчатись у школі?» Батько нагадав йому, що я все ще є Свідком Єгови. Директор сказав: «Нічого страшного». Він запитав мене: «З якого класу ти хочеш почати?» Я захотів із шостого. За цей час там нічого не змінилося: та сама школа, той самий директор, той самий клас. Але я навчився читати ліпше від більшості моїх однокласників завдяки урокам письменності, що проводилися в Залі Царства.

Своєю наполегливою працею і доброю поведінкою я заслужив повагу багатьох учителів, і це полегшило моє життя в шкільні роки. Я старанно вчився і здав декілька екзаменів. Тому згодом мені доручили відповідальне становище на шахтах, і я пізніше зміг матеріально утримувати свою сім’ю. Я радію, що відмовився співати гімн і не пішов на компроміс.