Коли брати Уоллеси почали проповідувати, вони використовували портативний грамофон, на якому програвали платівки з біблійними промовами. На той час це було справжньою новинкою в Нікарагуа. Завдяки цьому упродовж першого місяця звістку про Царство вислухали 705 осіб.

У жовтні того ж року приїхало ще чотири місіонери — подружжя Гарольд та Евелін Дункан і Вільберт та Енн Гайзельман. Вони були готові проголошувати Царство при кожній нагоді, тому організували ряд публічних зібрань. Отож, у листопаді 1945 року багато нікарагуанців отримали на вулицях запрошення на біблійну промову. Її було виголошено, незважаючи на політичний заколот і вуличну бійку, які сталися неподалік. Понад 40 осіб зібралося, щоб послухати першу публічну промову. На той час у місіонерському домі почали щотижня проводити вивчення «Вартової башти» і службове зібрання.

Наступний 1946 рік став незабутнім для місіонерів і для тих, хто відгукнувся на біблійну звістку. Серед таких щиросердих осіб був 24-річний Арнольдо Кастро. Він з усмішкою пригадує, як пізнавав біблійну правду: «Ми з моїми сусідами по кімнаті Ебарісто Санчесом і Лоренсо Обрегоном вирішили вивчати англійську мову. Одного дня Ебарісто прийшов додому з базару і, показуючи якусь книжку, сказав: «Я знайшов американця, котрий навчатиме нас англійської!» Хоча «вчитель» мав зовсім інший намір, саме так зрозумів його Ебарісто. Отож, коли підійшов час зустрічі, ми усі троє з нетерпінням чекали на урок англійської мови. «Вчитель», місіонер Вільберт Гайзельман, був приємно здивований, побачивши «зацікавлених», які чекали на нього з книжкою в руках».

Арнольдо продовжує: «Та книжка мала назву «Правда визволить вас», і ми вивчали її двічі на тиждень. Хоча наше знання англійської не дуже поглибилось, проте ми пізнали біблійну правду». Арнольдо охрестився в серпні 1946 року на конгресі в Клівленді (штат Огайо), а потім повернувся до Нікарагуа, щоб розпочати піонерське служіння. В кінці того ж року охрестились його сусіди по кімнаті.

Нині 83-річний Ебарісто Санчес з радістю пригадує ті ранні роки. Він каже: «Спочатку ми не мали залу для проведення зібрань. Але оскільки нас було мало, то ми зустрічались у помешканні місіонерів. Згодом почали орендувати двоповерховий будинок для зібрань, на які регулярно збиралося від 30 до 40 осіб».

Ці три молодих чоловіки першими приєдналися до місіонерів у праці проповідування в Нікарагуа — спочатку в місті Манагуа, а потім у віддалених територіях.

Перші повідомлення про протидію надійшли з Блуфілдс, міста на карибському узбережжі, куди було призначено двох місіонерів. День 17 жовтня 1952 року став кульмінаційним: суд виніс рішення про заборону діяльності Свідків Єгови. Рішення підписав представник Служби імміграції, але справжнім його ініціатором було католицьке духівництво.

Місіонерам у Блуфілдс, Леоні, Хінотепе і Манагуа повідомили про судове рішення. Жодна апеляційна скарга до органів влади, у тому числі до президента Анастасіо Сомоси Гарсії, не принесла результатів. Брати почали зустрічатися меншими групами і перестали свідчити з журналами по вулиці. Запаси літератури, які були в філіалі, перевезли у безпечніші місця. Релігійні противники домоглися заборони нашої діяльності, фальшиво заявляючи, що Свідки Єгови є комуністами. Брати найняли адвоката, щоб подати апеляцію до Верховного суду.

Хоча декотрі вісники піддалися страху перед людиною, більшість залишалась непохитною. Місіонери — духовно зрілі й мужні брати і сестри — стали справжньою опорою для місцевих вісників, які, слухаючись Божого Слова, продовжували проповідувати і збиратися разом (Дії 1:8; 5:29; Євр. 10:24, 25).

Труднощі перших місіонерів

Протидія духівництва була не єдиною проблемою для перших місіонерів. Візьмімо для прикладу Сідні та Філліс Портер, випускників 12-го класу школи «Ґілеад». Коли в липні 1949 року вони приїхали до Нікарагуа, Сідні отримав призначення служити районним наглядачем — його районом була ціла країна. Ось що він розповідає про роз’їзну працю в ті часи: «Ми подорожували поїздом або автобусом. Часто в місцевості не було братів, а отже, й місця на нічліг, тому доводилось возити власну постіль і маленьку переносну плитку для приготування їжі та кип’ятіння води. Не раз доводилось залишати філіал на десять тижнів. Однак територія виявилась дуже плідною. У деяких місцевостях ми навіть не встигали відвідувати зацікавлених. Наприклад, служачи в районі Манагуа, Філліс проводила аж 16 біблійних вивчень! Де вона знаходила час? Філліс використовувала вихідний день і ті вечори, коли не було зібрань збору». Якими ж відданими були ці місіонери!

Доріс Ніхофф, яка приїхала до Нікарагуа в 1957 році, розповідає про свої перші враження: «Це був кінець березня, посушлива пора року,— все навкруги набрало коричневого кольору. На дорогах майже не було машин. Люди їздили верхи на конях і мали при собі зброю! Мені здавалось, що я потрапила на зйомки фільму про ковбоїв. У ті часи населення поділялось на багатих і бідних, і переважали останні. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Нікарагуа вела війну з Гондурасом за частину території. Також пів року перед моїм приїздом було вбито президента Сомосу Гарсію, і в країні запровадили воєнний стан».

Доріс продовжує: «Мене призначили в Леон — місто, де багато університетів. Оскільки я не знала добре іспанської, студенти часто кепкували з мене. Якось я запропонувала кільком студентам знову зустрітися і поговорити про Біблію, вони погодились. Проте, називаючи свої «імена», чомусь сміялися. Один із них представився убивцею президента, а інший — загальновідомим повстанцем! І досі дивуюся, як я не потрапила до в’язниці, коли, прийшовши вдруге, попросила покликати студентів з цими іменами!»

Розмова з єпископом Матагальпи

Приблизно 130 кілометрів на північ від Манагуа серед кавових плантацій лежить місто Матагальпа. В 1957 році туди призначили чотирьох місіонерів. Августін Секера, колишній викладач математики в коледжі Джозефінських монашок, пригадує, яка релігійна атмосфера панувала у місті на той час: «Люди були переважно католиками і боялися священиків, особливо єпископа. Єпископ Матагальпи був хрещеним батьком моєї дитини».

Оскільки люди мали страх перед духівництвом, то було важко знайти житло для місіонерів. Наприклад, якось, домовляючись про оренду будинку, брати з філіалу повідомили власника, який був юристом, що місіонери проводитимуть там християнські зібрання. На це він сказав: «Не заперечую».

Доріс Ніхофф розповідає, як ситуація склалася далі: «Коли ми приїхали з усіма меблями, господар був чимось схвильований. Він сказав, що надіслав нам телеграму, в якій просив не приїжджати. Чому? Єпископ погрожував виключити його сина з католицької школи, якщо чоловік дасть нам в оренду помешкання. На щастя, ми не отримали телеграми і вже оплатили оренду на місяць вперед».

«За той час вдалося, хоч і не без труднощів, знайти інший будинок,— продовжує Доріс.— Єпископ спробував натиснути на місцевого бізнесмена, якому належав будинок, але той сміливо відповів: «Добре, якщо ви кожного місяця платитимете мені чотириста кордоба, я вижену їх». Звичайно, єпископ цього не зробив, але й не зупинився. Обійшовши усі крамниці, він розклеїв плакати, в яких мешканців застерігалося не розмовляти зі Свідками Єгови, крім того, єпископ наказав власникам крамниць нічого нам не продавати».