Військовий призов — випробування для християнської молоді

Запровадження у 1983 році системи загального військового призову, знаної як Патріотична військова служба, сильно позначилося на житті молодих братів. Усі чоловіки віком від 17 до 26 років були зобов’язані два роки служити в армії і ще два роки бути в запасі. Коли юнака призивали на військову службу, його відразу посилали у навчальну військову частину. Винятків не було, а якщо хтось відмовлявся від служби через своє сумління, його чекав арешт, суд і два роки ув’язнення. Брати мужньо витримували це випробування і були сповнені рішучості залишатись вірними Єгові.

Наприклад, 7 лютого 1985 року поліція затримала Ґіллєрмо Понсе, 20-річного сталого піонера у Манагуа, який ішов проводити біблійні вивчення. Оскільки він не мав військового квитка, його відіслали у навчальну військову частину. Але замість взяти в руки зброю, Ґіллєрмо почав проповідувати молодим новобранцям. Військовий командир, побачивши це, різко сказав: «Це тобі не церква, а військова частина. Тут ти будеш виконувати наші накази!» У відповідь Ґіллєрмо процитував слова з Дії 5:29: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» Розлючений командир — кубинський військовий інструктор, вихопив йому з рук Біблію і пригрозив: «Увечері ми ще побалакаємо». Це означало, що Ґіллєрмо зазнає психологічних тортур, ціль яких — зруйнувати його опір.

На щастя, командир не виконав своєї погрози. Проте через три дні молодого брата перевели у в’язницю, де протягом дев’яти місяців тримали в жахливих умовах. І все ж він продовжував піонерське служіння, проводячи біблійні вивчення, а навіть зібрання у в’язниці. Пізніше протягом того важкого періоду Ґіллєрмо став цінною підтримкою для Комітету країни.

Декотрих молодих братів замість ув’язнення відсилали в гори у військові частини, які називали тимчасовими військовими батальйонами. Батальйон складався з п’яти-шести рот, кожна з яких налічувала від 80 до 90 осіб. Такі батальйони воювали в джунглях, де проходили найважчі бої з противниками (партизанами, які чинили опір сандіністам). Хоча Свідки рішуче відмовлялись одягати військову форму і брати зброю, їх карали і примушували йти на поле бою, а також над ними знущалися словесно.

Такого знущання зазнав 18-річний Джованні Ґайтан. У грудні 1984 року перед обласним конгресом, на якому Джованні мав охреститися, його призвали до військової служби. Юнака послали у навчальну військову частину, де упродовж 45 днів змушували вчитися стріляти з гвинтівки і воювати в джунглях. Але згідно з навченим Біблією сумлінням Джованні відмовився «навчатись війни» (Ісаї 2:4). Він не одягнув військової форми і не взяв до рук зброї. Проте його змусили пересуватися з військом протягом 2 років і 3 місяців.

Джованні розповідає: «Я намагався залишатись міцним, а для цього постійно молився, розмірковував про те, чого навчився раніше, і проповідував солдатам, котрі виявляли зацікавлення. Я багато разів пригадував слова псалмоспівця: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога,— мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю! Він не дасть захитатись нозі твоїй, не здрімає твій Сторож» (Пс. 121:1—3; 1 Сол. 5:17).

Хоча й не з доброї волі Джованні побував у центрі воєнних дій, він пережив 40 битв і залишився неушкодженим. Після звільнення Джованні охрестився 27 березня 1987 року, а згодом почав піонерське служіння. Багато вірних молодих братів зазнали подібного поводження. (Дивіться інформацію в рамці «Не з власної волі на лінії фронту» на сторінках 105, 106).

Обстоюють нейтралітет

Контрольована державою преса, а також КСЗ фальшиво звинувачували Свідків Єгови в тому, що під час проповідування від дому до дому вони ведуть кампанію проти Патріотичної військової служби. Стверджувалося, ніби Свідки підривають державну безпеку, переконуючи молодих нікарагуанців відмовлятись від військової служби. Ці безпідставні звинувачення повторювали настільки часто, що в обвинувачів і суддів розвинулося сильне упередження. Погіршило ситуацію й те, що провідники відомих протестантських церков, називаючи себе прибічниками революції, засуджували осіб, які зберігали нейтральну позицію через релігійні переконання. До цих осіб ставились, як до «ворогів народу».

Свідок, який був адвокатом, подав апеляції у справах 25 молодих братів, котрих за відмову від військової служби засудили до 2 років ув’язнення. Оскільки відмова від військової служби з релігійних переконань не визнавалася законом, метою апеляцій було зменшити строк ув’язнення на підставі того, що підсудні мали добру поведінку і не чинили опору під час арешту. В результаті декотрі вироки, хоча й не всі, були зменшені на 6—18 місяців.

«Вартим уваги є те,— каже Хуліо Бенданіа, брат, який був присутній на судовому слуханні,— що, окрім Свідків Єгови, жоден нікарагуанець не відмовлявся від військової служби з релігійних міркувань. Я гордився нашими 17-річними юнаками, які з твердим переконанням обстоювали нейтралітет перед суддею і військовим обвинувачем, усвідомлюючи, що при цьому за ними спостерігає багато противників» (2 Кор. 10:4).

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 99—102]

Зустріч з таємною поліцією

Гюбер і Телма Лопес

Факти з біографії: батьки трьох дорослих дітей. Гюбер служить старійшиною у місцевому зборі.

Під час правління революційного уряду органи держбезпеки часто арештовували службових помічників і старійшин для допиту. Їх тримали під вартою від одного дня до кількох тижнів. Через християнський нейтралітет Свідків Єгови звинувачували у підбурюванні до бунту проти уряду, але такі звинувачення ніколи не були офіційними. Слідчі також хотіли знати імена наших «наставників» і «провідників».

Одним з багатьох братів, які пройшли арешти й допити, був Гюбер Лопес, нині старійшина і батько трьох дорослих дітей. У грудні 1985 року брата Лопеса арештували в його домі в Ла Реформі — сільській місцевості, що за 40 кілометрів на південний схід від Манагуа. Його дружина Телма пригадує той сумний день:

«О 16 годині біля нашого дому зупинилось два джипи — один з представниками держбезпеки, а другий з солдатами, які оточили будинок. Коли я пояснила офіцерам, що чоловіка немає, вони наказали мені й дітям вийти надвір і почали в будинку обшук. Проте найстарший син Елмер, котрому тоді було 10 років, залишився в домі. Він спостерігав, як чоловіки витягали з книжкової шафи світські і теократичні книжки. Серед них мій чоловік ховав документи збору. Коли незвані гості понесли книжки до джипів, Елмер заплакав: «Сер, невже ви заберете і мої шкільні підручники?» Тоді солдат різко відповів: «Добре, візьми їх назад». Ось так нашому сину вдалося врятувати книжки, а також документи збору.

Коли ми сіли вечеряти, знову приїхали солдати. Навівши на нас гвинтівки, вони забрали чоловіка, тим часом як діти спостерігали за всім цим і плакали. Солдати не казали нам чому і куди забирають Гюбера».

Про те, що сталося далі, розповідає брат Лопес: «Мене привезли до тюрми у Масаї і посадили в камеру, де вже були різні злочинці. Я відразу сказав, що є Свідком Єгови, і кілька годин свідчив цим в’язням. Опівночі хтось наказав мені вийти з камери, і, приставивши дуло пістолета, повів до джипа, який чекав надворі. Було темно. Хоча мені наказали опустити голову, я впізнав чотирьох чоловіків, які сиділи в машині. Це були службові помічники і старійшини з району Масая. Їх арештували того ж вечора, що й мене.

Тої ночі нам двічі погрожували смертю: перший раз на кавовій плантації, а другий раз на околиці міста, де нас поставили в ряд під стіною. В обох випадках вони, здавалося, чекали, що ми щось скажемо, але ми мовчали. Урешті-решт нас перевели до в’язниці у Хінотепе і три дні тримали в різних камерах.

Нам не дозволяли спати більше, ніж кілька годин. У камерах було темно, тому ми не знали, чи надворі ніч, чи день. Знову й знову нас викликали на допит і вимагали інформацію про нашу проповідницьку діяльність, зібрання, а також імена наших «керівників». Один із слідчих погрожував арештувати моїх батьків і витягнути інформацію з них. Я навіть чув у камері голоси своїх батьків, дружини та інших членів сім’ї. Однак це був лише звукозапис, який мав переконати мене у тому, що допитують моїх рідних.

На четвертий день, у четвер, мене повідомили про звільнення. Але спочатку я мусив підписати заяву, в якій обіцяв більше не проповідувати своєї релігії. Також мені сказали, що мої товариші Свідки вже підписали таку заяву (звісно, це був обман). «Якщо ти відмовишся підписати,— сказав слідчий,— то знову потрапиш до в’язниці, в якій і згниєш».

— Тоді прошу мене не звільняти. Залишіть мене тут,— сказав я.

— Що ти таке говориш?

— Я є Свідком Єгови, а це означає, що не можу не проповідувати.

На моє здивування, ми усі п’ятеро були звільнені у той самий день. Справді, Єгова відповів на наші молитви і додав сили залишатися спокійними і не зрадити братів. А втім, після того випадку за нами постійно стежили».

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 105, 106]

Не з власної волі на лінії фронту

Джованні Ґайтан

Рік хрещення: 1987

Факти з біографії: за кілька тижнів до хрещення його арештували і змусили упродовж двох років і чотирьох місяців супроводжувати тимчасовий військовий батальйон. Служив сталим піонером понад 8 років.

Декотрих молодих братів змушували супроводжувати тимчасові військові батальйони, які воювали в непрохідних джунглях у горах.

Одним із цих юнаків був Джованні Ґайтан. Ще неохрещеним вісником його змусили провести два роки і чотири місяці з солдатами тимчасового військового батальйону. Він арештували за кілька тижнів до хрещення. Джованні розповідає: «Випробування почалися одразу після першої битви. Офіцер батальйону наказав мені випрати військову форму вбитого солдата, яка була заплямована кров’ю. Я відмовився, бо вважав, що такий учинок міг стати першим кроком до компромісу з принципом християнського нейтралітету. Розлючений офіцер сильно вдарив мене по щоці. Потім витягнув пістолет, приставив мені до голови і натиснув на курок, але пістолет не вистрелив. Тоді він ударив мене ним по обличчю і пригрозив убити, якщо я знову насмілюсь не послухати наказу.

Наступних півтора року цей чоловік робив все, аби моє життя було нестерпним. Чимало разів він наказував зв’язати мені руки і залишити так на цілий день, аби я не міг їсти. Потім у такому стані змушував іти через джунглі попереду групи. До моєї спини прив’язували гвинтівку і гранати, щоб я був легкою мішенню для ворога. Офіцер знущався наді мною і погрожував вбити, особливо він лютував, коли у розпалі битви навколо мене гинули солдати, а я відмовлявся брати до рук їхні гвинтівки. Проте я не відчував ненависті до цього чоловіка і не виявляв страху, бо Єгова додавав мені мужності.

Одного березневого ранку 1985 року мене і кількох інших братів привели з гір до місцевості Мулукуку, що за 300 кілометрів на північний схід від Манагуа. Там нашим сім’ям дозволили побачитись з нами. Розмовляючи з рідними за обідом, я помітив офіцера, який сидів сам. Я приніс йому поїсти. Поївши, офіцер покликав мене до себе. Я готувався до найгіршого, але був надзвичайно здивований, коли він вибачився за те, як зі мною поводився. Офіцер навіть запитав про мої релігійні переконання. Тоді я бачив його востаннє: невдовзі він потрапив у автокатастрофу на військовій вантажівці і загинув».