«Якщо птах полює в дощ...»

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В НІГЕРІЇ

КОЛИ наш невеличкий збір у Південній Нігерії отримав буклети «Вісті Царства № 34», які розповсюджувалися по цілому світі, то одразу ж почав завзято розносити їх по всіх куточках нашої території. Це було нелегко. На нашій території є ферми, де вирощують маніок, ямс та інші сільськогосподарські культури. Ці ферми розташовані далеко в тропічному лісі. Дістатися до них важко, та все ж можливо. Зрештою, це Божа воля, щоб добра новина дійшла до усяких людей, навіть до фермерів у джунглях (1 Тимофія 2:3, 4).

Тож 16 жовтня 1995 року вранці, о пів на восьму, 18 чоловік вирушили до ферми Ебомпаде, що розташовується десь за три з половиною кілометри від нас. На шляху був потік, який ми мусили перейти вбрід. Вода доходила до пояса.

По дорозі до іншої ферми, куди ми пішли того ж дня, нам треба було перейти ще більший потік. Цього разу лише четверо братів і одна сестра перейшли його. Решта лишилася позаду.

Того дня ми знайшли багато людей, які з охотою слухали нас. Нам приносили радість дари бушу. Ідучи дорогою, ми збирали і їли дикорослі фрукти. Ми зустріли гостинних фермерів, які були вдячні, що ми доклали зусиль, аби дістатися до їхніх домівок; ці фермери пригощали нас апельсинами, щоб ми втамували спрагу. Ми зустрілися із 250 людьми, розповсюдивши усі буклети, що мали із собою.

Найбільша трудність

Через два дні виникли справжні труднощі. За 12 кілометрів лежала ферма Оше Енасі, де, мабуть, ніколи не проводилося організоване проповідування. Дехто вагався, чи варто туди йти. Річку Урасі дуже ризиковано переходити, а багато хто з нас не вмів плавати. На дні річки багато гострих корчів дерев, через це її небезпечно переходити вбрід. Мулисті місця дуже слизькі, тому можна поранитися, якщо впасти. Деякі саморобні мости були зовсім ненадійні. У річці водяться змії, крокодили, а в потоках повно п’явок.

Шістнадцять чоловік вирішили йти, хоч би що там було. Ми пройшли десь півтора кілометра, а потім взяли каное, щоб переплисти швидку й небезпечну Урасі. По дорозі до каное нам треба було спуститися з крутого пагорба. Це було у сезон дощів, тож річка піднялася. Ґрунт у цій місцевості глинистий, і в сезон дощів по ньому дуже слизько йти. Коли ми висіли з каное, то побачили, що стежка перетворилася на потік, глибина якого в деяких місцях сягала одного метра. От тоді у нас почалися справжні неприємності.

Ми йшли вздовж потоку, який колись був стежкою, десь 30 хвилин. Ґрунт був настільки слизький, що багато хто з нас падав у брудну воду разом з Бібліями, журналами й буклетами. Але у нас був чудовий настрій, тому, коли хтось падав, ми просто сміялися, в тому числі й той, хто впав.

Коли ми переходили невеличкий струмок, до наших ніг поприсмоктувалися п’явки. Одна молода сестра, до якої вчепилася п’явка, пронизливо закричала. Вона кричала й тоді, коли п’явку вже відчепили від неї. Це ми теж сприйняли з гумором, як пригоду, і пішли далі.

Біля іншого потоку один брат вирішив, що не переходитиме його вбрід, як всі, а перестрибне через нього. Він не потрапив у воду, але потрапив у багно. Підсковзнувшись, він впав плиском у багно. Потім підвівся, оглянув себе, побачив, що не поранився, й сказав: «Нічого страшного, просто ще одна пригода». Ми згадали, що апостол Павло теж бував у «небезпеках на річках», мабуть, у більших, ніж ми (2 Коринтян 11:26).

Ми пішли по саморобному мосту, який виглядав дуже ненадійно, але всі дісталися благополучно до іншого берега. Після цього дорога стала ще слизькішою, і ми почали частіше падати.

З нами був один брат, сталий піонер, майже 70-річного віку. Вранці, коли ми вирушали, він прийшов, щоб побажати усього доброго. Але після того як ми помолилися про благословення від Єгови, він сказав: «Як я можу лишитися, якщо ви йдете проповідувати?» Він вирішив йти з нами, і його не зупинило те, що інші радили йому лишитись. Він сказав, що з ним буде Єгова. Отже, він пішов.

Коли він впав навзнак, підсковзнувшись, то ніхто не сміявся. Ми стурбувалися й запитали його, чи він не вдарився. «Ні,— відповів він.— Я падав помалу, бо боявся пошкодити землю». Ми засміялися з почуттям полегшення й згадали вірш з Ісаї 40:31, де говориться, що «ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять».

Вдячні слухачі

Нарешті ми дійшли до призначеного місця. Люди реагували надзвичайно позитивно. Один чоловік злякався, коли побачив, що ми йдемо до його хатини, але, дізнавшись, хто ми такі, сказав: «Не можу повірити, що ви пустилися в таку важку мандрівку задля того, щоб проповідувати нам. Дуже вдячні вам за це». Ми відповіли місцевою приказкою: «Якщо птах полює в дощ — його здобич варта щось». Цей чоловік зрозумів, що́ ми мали на увазі.

Інший фермер сказав: «Якщо проповідування дійшло до наших місць, це значить, що до нас прийшло спасіння». Багато людей мали запитання, на які ми відповідали. Вони просили нас прийти знову, і ми пообіцяли, що прийдемо.

В Оше Енасі ми розповсюдили близько 112 буклетів — усе, що мали. Загалом ми свідчили десь 220 особам.

По дорозі назад ми заблукали. Якби ми вирішили повернутися назад до ферми, то це зайняло б півтори години, а вже наближалася ніч. Ми мовчки помолилися до Єгови й вирішили йти вперед, і це означало, що нам доведеться перейти вбрід небезпечний потік, в якому води було по пояс.

Перейшовши його, ми знайшли дорогу та із здивуванням виявили, що пройшли вже чотири п’ятих дороги додому. Як виявилося, заблукавши, ми пішли навпростець, через що наша подорож була принаймні на годину коротшою! Безумовно, усі були щасливі й дякували Єгові. Ми прийшли додому, коли сідало сонечко, змучені, голодні, але дуже щасливі.

Згодом, коли ми розповідали про свої пригоди за день, одна сестра сказала: «Я трохи чула про ці місця і знала, що обов’язково впаду. Я не пішла б туди ні за які гроші у світі, якби не треба було донести добру новину!» А один брат сказав: «Нарешті добра новина досягла Оше Енасі!»

[Ілюстрації на сторінці 23]

Перехід через місцевий міст.

Ми перейшли вбрід багато потоків, які кишіли п’явками.

Внизу, де закінчується ця небезпечна стежка, ми сіли в каное, щоб переплисти річку Урасі.