Галапагоський рифт був багатонадійним місцем, оскільки є частиною підводного рифту, що відзначається інтенсивним вулканізмом. Цей рифт огинають гірські пасма, які у свою чергу входять до складу всесвітнього ланцюга гірських утворень, званого системою серединно-океанічних хребтів. Маючи завдовжки понад 65 000 кілометрів, ця грандіозна система опоясує Землю, як шов на тенісному м’ячику. Якби ті гірські системи не покривала вода, то вони «[були] б найдомінантнішою характерною особливістю на поверхні нашої планети, бо займають більшу територію, ніж усі головні гірські пасма на землі разом взяті», пише Джон Еріксон у книжці «Морська геологія» (англ.).

Істотною особливістю системи серединно-океанічних хребтів є те, що це, по суті, система-двійник — два гірських пасма, які простягаються паралельно один до одного й здіймаються над океанічним дном на 3000 метрів. Між цими пасмами пролягають найбільші ущелини на землі — каньйони, які біля 20 кілометрів завширшки і 6 кілометрів завглибшки. Вони у чотири рази глибші Великого каньйону, що у Північній Америці! На дні цих ущелин лежать рифтові зони з інтенсивним вулканізмом. Коли науковці вперше досліджували атлантичну ділянку системи серединно-океанічних хребтів, звану Серединно-Атлантичним хребтом, їхні прилади виявили настільки сильну вулканічну діяльність, що, за словами Еріксона, «здавалось, ніби нутрощі Землі зараз вивергнуться назовні».

Між плитами існує взаємний рух. Там, де вони розсуваються, виникають розриви й утворюються рифти серединно-океанічних хребтів. У середньому по світі плити рухаються зі швидкістю приблизно 3 сантиметри на рік.

За гіпотезою тектоніки літосферних плит, коли плити розходяться вздовж системи хребтів, то розігріті гірські породи мантії — оболонки під земною корою — піднімаються на поверхню. Гаряча речовина утворює нову океанічну кору вподовж рифтових зон, але це не спричиняє з’єднання плит. Навпаки, вони продовжують розсуватися, внаслідок чого зони розломів нагадують величезну рану, яка ніколи не загоюється.