Коли мені було 29 років, нас з Памелою призначили виконувати районне служіння на островах у південній частині Тихого океану, за якими тоді наглядав філіал у Фіджі. Це були острови Вануату, Кірибаті, Науру, Ніуе, Самоа, Східне Самоа, Токелау, Тонга і Тувалу.

У ті часи люди на деяких віддалених островах остерігалися Свідків Єгови, тому нам доводилося бути обережними і розсудливими (Матв. 10:16). Збори були малі, і декотрі з них не могли надати нам житло. Тож ми шукали собі нічліг у місцевих людей у селах, і вони завжди були добрі до нас.

Вінстоне, ти дуже цікавишся перекладацькою працею. З чого все почалося?

Тоді наші брати в острівній державі Тонга мали лише кілька буклетів і брошур тонганською — однією з полінезійських мов. У служінні вони використовували посібник для вивчення «Правда, яка веде до вічного життя» англійською мовою. Тож під час чотиритижневої школи для старійшин троє місцевих старійшин, які слабо володіли англійською мовою, погодилися перекладати книжку «Правда» на тонганську мову. Памела набрала текст, і ми відіслали його в друк до філіалу в США. Уся робота тривала коло восьми тижнів. Хоча переклад був далеко не найліпшим, завдяки цій публікації багато людей, що розмовляють тонганською мовою, пізнали правду. Ми з Памелою не перекладачі, але цей випадок розпалив наш інтерес до цієї праці.

Памело, скажи, чим життя на островах відрізнялося від життя в Австралії.

Воно було зовсім інакшим! У деяких місцевостях нам доводилося давати собі раду з сильною спекою і вологістю, з роями комарів, щурами, а також з хворобами. Бувало, що нам бракувало їжі. Але в кінці кожного дня нам було дуже приємно споглядати океан з нашого «фале» — так називається самоанською мовою традиційна хатина з солом’яним дахом без стін. В океані відбивався місяць, і в його м’якому світлі виднілися силуети кокосових пальм. Такі дивовижні моменти спонукували нас до роздумів та молитов, і ми думали не про негативне, а про позитивне.

Ми полюбили дітей. Їм було дуже забавно й цікаво бачити нас, білих чужинців. На острові Ніуе один маленький хлопець погладив волосату руку Вінстона і сказав: «Мені подобається твоє пір’ячко». Очевидно, він ще ніколи не бачив таких волосатих рук і не знав, як їх правильно назвати.

Нам було боляче бачити, в яких злиденних умовах жило багато людей. Їх оточувала красива природа, але вони не мали належного лікування і достатньо питної води. Усе ж наші брати не переймалися цим. Для них це було нормальним. Вони раділи, тому що їхня сім’я була з ними, вони мали місце для поклоніння і могли вихваляти Єгову. Їхній приклад допомагав нам зосереджуватися на тому, що важливіше, і вести просте життя.

Памело, тобі іноді доводилось ходити по воду і готувати їсти на вогні. Як ти це робила?

Багато чим я завдячую своєму батькові. Він навчив мене, як розкладати вогонь та готувати на ньому і як обходитися мінімальним. Під час одного візиту на острів Кірибаті ми жили в маленькій хатині з солом’яним дахом, кораловою підлогою і бамбуковими стінами. Щоб приготувати просту їжу, я викопала ямку в підлозі, щоб розкласти вогнище, і підкидала в нього шкаралупу кокосових горіхів. Щоб набрати води, мені треба було вистояти в черзі з місцевими жінками біля колодязя. Вони використовували двометрову палицю, до кінця якої була прикріплена тонка мотузка. Це нагадувало вудку, але замість гачка вони прив’язували до кінця мотузки бляшанку. По черзі кожна жінка закидала свою «вудку» і у відповідний момент смикала її легким рухом зап’ястя. Бляшанка переверталася на бік і наповнювалась водою. Я думала, що це просто, поки не настала моя черга. Я пробувала кілька разів, але бляшанка лише вдарялась об воду і просто плавала. Після того як усі перестали сміятися, одна жінка запропонувала мені допомогу. Місцеві люди завжди були дуже добрими і готовими допомогти.

Ви обоє полюбили своє служіння на островах. Будь ласка, поділіться з нами якими-небудь спогадами.

Вінстон. Нам потрібний був час, щоб зрозуміти певні звичаї. Наприклад, коли брати пригощали нас, вони зазвичай давали нам усю їжу, яку мали. Спочатку ми не знали, що повинні були залишати щось для них. Тож ми з’їдали все, що нам давали. Звісно, коли ми довідалися, в чому суть, ми залишали їжу і для них. Незважаючи на наші промахи, брати ставились до нас з розумінням. І їм було приємно кожні півроку бачити нас, коли ми відвідували їх у районному служінні. Ми були єдиними Свідками Єгови, які приїжджали до них.

Наші візити також давали чудове свідчення місцевим жителям. Чимало селян думало, що брати самі собі вигадали релігію. Тож, коли вони бачили двох іноземців, які відвідували своїх одновірців, то не лише переконувалися, що це справжня релігія, але й були сильно вражені.

Памела. Один з моїх приємних спогадів пов’язаний з островом Кірибаті, де був збір, що складався всього з кількох братів і сестер. Єдиний старійшина Сінікай Матера якнайліпше дбав про нас. Якось він прийшов з кошиком, в якому було лише одне яйце. «Це вам»,— сказав він. Куряче яйце було тоді для нас рідкісною смакотою. Цей невеликий вияв щедрості зворушив наше серце.