У нашому класі вчилося 120 студентів з різних куточків землі. Про місце призначення нам повідомили тільки в день випуску. При першій же нагоді ми помчали в бібліотеку «Ґілеаду», щоб більше довідатись про країну, в якій мали служити. Я дізнався, що в Парагваї — країні, куди мене призначили,— часто відбувалися політичні перевороти. Невдовзі після приїзду я став очевидцем цього. Якось уранці я запитав інших місіонерів, що саме люди «святкували» вночі. Вони усміхнулись і відповіли: «Ти пережив свою першу революцію. Виглянь на подвір’я». Я побачив, що солдати стояли на кожному кроці.

ВИПАДОК, ЯКИЙ ЗАПАМ’ЯТАВСЯ НАЗАВЖДИ

Одного разу я супроводжував районного наглядача, який мав відвідати віддалений збір і показати фільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.). Їхати довелося годин вісім-дев’ять: спершу поїздом, потім в екіпажі з кіньми, а зрештою на возі, запряженому волами. Ми везли з собою генератор і кінопроектор. На наступний день після прибуття ми ходили по фермах і запрошували всіх на перегляд фільму ввечері. Прийшло приблизно 15 чоловік.

Не встигли ми показати і 20 хвилин фільму, як нас попросили якомога швидше зайти в будинок. Ми послухались і прихопили з собою проектор. Саме тоді озброєні чоловіки здійняли стрілянину і почали вигукувати: «Наш бог кровожерний, і він прагне крові грінго!» Серед нас було лише двоє грінго, і один з них — я. Ті, хто прийшов подивитись фільм, не дозволили розлюченій юрбі вдертися в будинок. Але нападники повернулись о третій годині ночі, знову стріляли і погрожували перестріти нас по дорозі в місто.

Брати зв’язалися з шерифом, і після обіду він приїхав з двома кіньми, аби відвезти нас до міста. Коли ми проїжджали повз гущавину, він витягував зброю і їхав уперед, щоб перевірити місцевість. Я зрозумів, що кінь є дуже необхідним засобом пересування, тому згодом придбав собі одного.

ПРИБУВАЮТЬ ІНШІ МІСІОНЕРИ

Незважаючи на постійну протидію з боку духівництва, проповідницька праця успішно продовжувалась. У 1955 році до Парагваю приїхало п’ять нових місіонерів, у тому числі молода канадка, на ім’я Елсі Свенсон, яка закінчила 25-й клас школи «Ґілеад». Ми служили разом у Бетелі, перш ніж Елсі отримала інше призначення. Елсі присвятила життя служінню, хоча батьки майже не підтримували її. Вони так і не пізнали правди. У 1957 році, 31 грудня, ми з Елсі одружились і оселилися в місіонерському домі на півдні Парагваю.

В нашому будинку не було водопроводу, душу, туалету і пральної машини; воду ми набирали з колодязя на подвір’ї. Оскільки ми не мали холодильника, то доводилось щодня купувати продукти. А втім, цей період нашого сімейного життя був надзвичайно щасливим, бо ми жили скромно і втішалися теплими стосунками з братами й сестрами в зборі.

[Ілюстрація на сторінці 20]

У день нашого весілля (31 грудня 1957 року)