Закони, дані Ною; патріархальний закон. Бог наказав Ною побудувати ковчег, щоб врятувати свою сім’ю (Бт 6:22). Після Потопу Єгова дав людям закони, що дозволяли їсти м’ясо, наголошували на святості життя і крові, яка його символізує, забороняли їсти кров, засуджували вбивство і передбачали смертну кару за цей злочин (Бт 9:3—6).

Патріарх був головою родини і правителем. Єгова — найбільший Патріарх, або Голова родини; його названо «Батьком, якому кожна родина на небі і на землі завдячує своїм ім’ям» (Еф 3:14, 15). Ной, Авраам, Ісак і Яків були видатними патріархами. Вони мали особливі стосунки з Єговою. Авраам отримав наказ обрізати у своєму домі всіх осіб чоловічої статі. Обрізання мало стати символом угоди, яку з ним уклав Бог (Бт 17:11, 12). Він дотримувався Божих «заповідей, постанов і законів». Авраам знав, що Єгова завжди діє праведно та справедливо, і наказував своїм домашнім поводитись так само (Бт 26:4, 5; 18:19).

Закони, якими керувались патріархи, були загальновідомими і певною мірою відображались у законодавстві тогочасних народів, адже всі вони походили від трьох синів патріарха Ноя. Наприклад, єгипетський фараон знав, що брати чужу дружину неправильно (Бт 12:14—20), і те саме можна сказати про філістимських царів, як видно з випадків Сарри та Ревеки (Бт 20:2—6; 26:7—11).

За днів Мойсея ізраїльтяни були рабами в Єгипті. Вони добровільно переселилися туди в часи Якова, але після смерті його сина Йосипа — першого міністра Єгипту — потрапили в рабство. Тому можна сказати, що їх було продано в рабство без плати. Відповідно до патріархального закону про викуп і про особливе становище первістка, Єгова через Мойсея та Аарона сказав фараону: «Ізраїль — мій син, мій первісток. І я кажу тобі: “Відпусти мого сина, щоб він міг служити мені. А якщо не відпустиш, я вб’ю твого сина, твого первістка”» (Вх 4:22, 23). За звільнення ізраїльтян не потрібно було платити жодного викупу, і Єгипет його не отримав. Коли вони йшли від своїх поневолювачів, Єгова «допоміг своєму народу знайти ласку в очах єгиптян, і ті дали їм все, що вони просили. Так ізраїльтяни забрали з собою багатство єгиптян» (Вх 3:21; 12:36). Вони прийшли в Єгипет зі згоди фараона — не як військовополонені, а як вільний народ. Їхнє рабство було несправедливим, тому Єгова зробив так, що єгиптяни заплатили за їхню працю.

Якщо хтось порушував закон, відповідальність лягала на цілу родину, а особливо на патріарха, оскільки він був її головою та представником. Він відповідав за проступки своїх домашніх і мав обов’язок карати винних (Бт 31:30—32).

Одруження і право первородства. Батьки мали право влаштовувати шлюб своїх синів і дочок (Бт 24:1—4). За наречену зазвичай платили викуп (Бт 34:11, 12). Серед служителів Єгови шлюб з ідолопоклонником був виявом непокори і негативно впливав на всю родину (Бт 26:34, 35; 27:46; 28:1, 6—9).

Право первородства успадковував первісток. Зокрема, він отримував подвійну частку майна. Але батько, голова сім’ї, міг передати це право іншому синові (Бт 48:22; 1Хр 5:1). Після смерті батька патріархом зазвичай ставав його найстарший син. Одружившись, сини могли відділитися від батька і самі стати головами своїх сімей.

Норми моралі. Статева розпуста вважалась огидною, і за неї карали, особливо якщо людина була зарученою або одруженою (у такому разі це був перелюб) (Бт 38:24—26; 34:7). Якщо чоловік помирав, не маючи сина, то укладали левіратний шлюб. Його брат був зобов’язаний одружитися з вдовою, і їхній первісток успадковував ім’я та майно померлого (Пв 25:5, 6; Бт 38:6—26).

Майно. Схоже, люди не мали власного майна, хіба що кілька особистих речей; усі стада, предмети домашнього вжитку та інше вважалося власністю цілої родини (Бт 31:14—16).

Беручи до уваги історичні докази, декотрі вчені вважають, що під час продажу земельної ділянки покупцю показували ділянку з місця, з якого він міг добре її бачити, і чітко окреслювали її межі. Покупець юридично підтверджував угоду, коли казав: «Я бачу». Перш ніж пообіцяти Аврааму ханаанський край, Бог попросив його подивитися на північ, південь, схід і захід. Зі слів Єгови видно, що Обіцяний край мало отримати потомство Авраама, причому значно пізніше. Можливо, саме тому Авраам не сказав: «Я бачу» (Бт 13:14, 15). Мойсею як офіційному представнику Ізраїля було сказано подивитись на край. Якщо вищезгаданий погляд вчених правильний, то це означало, що край законно передається у власність ізраїльтянам; вони мали заволодіти ним під керівництвом Ісуса Навина (Пв 3:27, 28; 34:4; див. також Мт 4:8, де Сатана пропонує Ісусові владу). Коли людина проходила ділянку землі вздовж та впоперек або входила на неї, її дії, очевидно, мали подібну юридичну силу (Бт 13:17; 28:13). Були знайдені стародавні документи, з яких видно, що кожного разу, коли продавали певну ділянку, вказували, скільки дерев на ній росте. (Пор. Бт 23:17, 18.)

Відповідальність за когось або щось. Про відповідальність того, кому щось довірили, скажімо тварин, найбільше пояснюється в біблійному законі, записаному у Вихід 22:10—13. У цьому законі, який, без сумніву, ґрунтувався на давнішому патріархальному законі (Бт 31:39), зазначалося, що «якщо хтось дасть ближньому на деякий час... домашню тварину і вона помре, покалічиться або ж її відберуть, але цього ніхто не бачив», тоді «людина не мусить нічого відшкодовувати. Але якщо тварину в цієї людини вкрадуть, то вона повинна відшкодувати за неї господареві. Якщо ж тварину розірве дикий звір, то як доказ треба показати розшматовану тварину; за неї нічого відшкодовувати не потрібно». (Пор. Бт 30:31.)

Коли пастух казав, що пильнуватиме чиюсь отару, то офіційно брав на себе відповідальність за неї. Він обіцяв власнику, що його тварини будуть ситі і їх ніхто не вкраде, інакше він мав відшкодувати збитки. Однак закон звільняв пастуха від відповідальності, якщо виникала ситуація, в якій він нічого не міг зробити, наприклад у разі нападу диких звірів. Але тоді пастух мусив надати власнику докази своєї невинності, як-от показати йому труп роздертої тварини. Розглянувши докази, власник мав визнати, що пастух не винуватий.

Цей самий принцип стосувався будь-якого майна, довіреного комусь, а також відповідальності за якусь людину, навіть члена сім’ї. Скажімо, найстарший брат вважався законним опікуном молодших братів і сестер. Це пояснює, чому Рувим, найстарший син Якова, так стривожився, почувши, що брати задумали вбити Йосипа (Бт 37:18—30). «Він сказав: “Не вбиваймо його! — і додав: — Не проливайте крові... Не заподіюйте йому шкоди”. Він хотів врятувати його і повернути батькові». А коли Рувим побачив, що Йосипа немає, то з розпачу «роздер свій одяг» і вигукнув: «Хлопець зник! Що мені тепер робити?» Він знав, що відповідатиме за зникнення Йосипа. Щоб уникнути відповідальності, брати підступно сфабрикували докази того, що Йосипа роздер звір. Вони змочили його одяг кров’ю козла і принесли своєму батькові Якову, який на правах патріарха виступав також у ролі судді. Побачивши закривавлений одяг, Яків вирішив, що Йосипа роздер звір, і не став обвинувачувати Рувима (Бт 37:31—33).

Рабство. Людина могла бути рабом, якщо її продали в рабство або вона народилася в сім’ї рабів (Бт 17:12, 27). У патріархальних родинах деякі раби займали почесне становище, як було у випадку Авраамового слуги Еліезера (Бт 15:2; 24:1—4).

Звідки люди знали, чого від них очікує Єгова, до того як він дав Ізраїлю закон?

Хоча з часів бунту Адама і до Потопу людство загалом ставало чимраз гіршим, деякі вірні чоловіки «ходи[ли] з правдивим Богом» (Бт 5:22—24; 6:9; Єв 11:4—7). Описуючи той період, Біблія не згадує жодних прямих вказівок від Єгови, окрім вказівок стосовно ковчега, які отримав і повністю виконав Ной (Бт 6:13—22). Все ж вірні чоловіки могли керуватися різними принципами та уроками з минулого, і це допомагало їм ходити з правдивим Богом.

Ті служителі Бога знали, яку щедрість він виявляв першим людям в Едемі, і бачили докази його безкорисливої турботи й любові. Вони знали, що від самого початку діяв принцип головування: Бог був головою чоловіка, а чоловік — головою жінки. Їм було відомо, що Єгова доручив людям певні завдання і що він хотів, аби вони правильно розпоряджалися його дарами і насолоджувалися ними. Також Божі служителі розуміли, що інтимні стосунки дозволені лише між чоловіком і жінкою, які об’єднані подружніми узами,— між тими, хто покинув батька та матір, щоб створити вічний союз (а не тимчасовий, як у випадку статевої розпусти). З Божого наказу стосовно дерев в Едемському саду, особливо дерева знання добра і зла, вони могли зрозуміти, що таке право власності, і навчитися поважати його. Їм було відомо про гіркі наслідки першої брехні. Також вони знали, що Єгова схвалював поклоніння Авеля, був незадоволений Каїном, який через заздрість зненавидів свого брата, і покарав Каїна за вбивство Авеля (Бт 1:26—4:16).

Отже, навіть без додаткових наказів, постанов та вказівок від Бога вірні чоловіки могли робити висновки на основі відомих їм принципів і ситуацій з минулого, щоб правильно поводитися за подібних обставин. Століттями пізніше Ісус і його апостоли теж спиралися на принципи, які були очевидними ще в часи до Потопу (Мт 19:3—9; Ів 8:43—47; 1Тм 2:11—14; 1Ів 3:11, 12). Закон — це норма поведінки. Роздумуючи над словами і вчинками Бога, вірні чоловіки давнини могли певною мірою зрозуміти норми, за якими він діє, і зробити їх своїми нормами поведінки, або законами. Завдяки цьому вони «ходи[ли] з правдивим Богом». Ті, хто цього не робив, грішили — «не влучали в ціль», хоча в той час не існувало писаного зводу законів, який би їх засуджував.

Після Потопу Бог дав Ною закон, який поширювався на всіх людей. Він дозволив їм їсти м’ясо, але заборонив споживати кров. Також Бог сказав, що вбивство має каратися смертю (Бт 9:1—6). Вірні чоловіки, які жили невдовзі після Потопу,— такі як Авраам, Ісак, Яків і Йосип,— щиро старалися триматись доріг Єгови, його норм поведінки (Бт 18:17—19; 39:7—9; Вх 3:6). Бог дав цим чоловікам деякі конкретні закони (Бт 26:5), як-от закон про обрізання, але ніде в Біблії не згадується, що вони отримали детальний звід законів. (Пор. Пв 5:1—3.) А втім, вони вже могли керуватися не лише тими принципами й вказівками, які були відомі до Потопу. В пізніші часи Єгова теж не раз промовляв до людей та показував своє ставлення до їхніх вчинків. Роздумуючи над всім цим, вони могли навчитися багатьох принципів.

Отже, хоча в той час Бог не дав детального зводу законів, подібного до того, що пізніше отримали ізраїльтяни, люди не були залишені в незнанні стосовно правильної і неправильної поведінки. Наприклад, тоді ще не існувало конкретного закону, який би забороняв ідолопоклонство. Однак, як пояснив апостол Павло, ідолопоклонникам не було виправдання, адже Божі «невидимі риси — вічну силу й божественність — чітко видно ще від створення світу, оскільки вони помітні у творінні». Люди, які «поклонялися та служили створінню, а не Творцю», діяли всупереч здоровому глузду. Пізніше вони чинили й інші гріхи, наприклад вдавалися до гомосексуалізму і замінювали «природні статеві стосунки на протиприродні». І знову, хоча конкретного закону тоді не існувало, було очевидно, що гомосексуалізм суперечить нормам Творця, оскільки про це свідчила сама будова тіла чоловіка і жінки. Людина була створена на образ Божий, а отже, мала достатньо розуму, щоб усвідомити це все. Тому якщо вона йшла проти Божих норм, то мусила за це відповісти. Людина чинила гріх — «не влучала в ціль», хоча й не існувало закону, на підставі якого її можна було визнати винною (Рм 1:18—27; пор. Рм 5:13).