Відносна досконалість. Досконалість будь-чого або будь-кого іншого є відносною, а не абсолютною. (Пор. Пс 119:96.) Виріб можна назвати досконалим, якщо він виконує мету, для якої його створив виробник, чи відповідає потребам того, хто ним користується. Саме поняття досконалості передбачає існування того, хто вирішує, коли буде досягнуто повноти, хто встановлює норми довершеності і стандарт якості та визначає, які деталі є важливими, а які ні. Бог Єгова є Творцем, тож йому належить виняткове право встановлювати норми досконалості відповідно до своїх праведних намірів та цілей (Рм 12:2; див. ЄГОВА, Бог, який встановлює моральні норми і дотримується їх).

Наприклад, одним з Божих творінь є планета Земля. Коли завершилися шість «днів» творення, Бог проголосив, що все зроблене ним «дуже добре» (Бт 1:31). Земля відповідала Божому стандарту якості, а отже, була досконалою. Все ж згодом Бог наказав людям «оволодіва[ти]» нею. Це, очевидно, означало, що вони мали обробляти землю, щоб ціла планета (а не лише Едем) була Божим садом (Бт 1:28; 2:8).

Святий намет, який виготовили в пустелі за наказом Бога і згідно з його детальним описом, служив прообразом, або пророчою моделлю, «величнішого і досконалішого намету», в котрому Найсвятіше — це небесна оселя Єгови, куди Ісус Христос увійшов як Первосвященик (Єв 9:11—14, 23, 24). Земний намет був досконалим, бо відповідав Божим вимогам і служив визначеній для нього меті. Коли ж цієї мети було досягнуто, його перестали використовувати і зрештою він припинив своє існування. Цей намет був прообразом чогось значно досконалішого.

Про Єрусалим, що був розташований на горі Сіон, у Біблії говорилося: «Його краса досконала» (Пл 2:15; Пс 50:2). Це не означає, що кожен куточок міста буквально мав неперевершений вигляд. Радше мова йде про те, що сам Бог послуговувався Єрусалимом і наділив його неабиякою величчю, зробивши столицею, в котрій жили помазані царі і розташовувався Божий храм (Єз 16:14). Заможне торгове місто Тир зображається як корабель, чиї будівничі — люди, які сприяли збагаченню Тира,— «зробили [його] красу досконалою», наповнивши місто коштовними речами з різних країв (Єз 27:3—25).

Грецькі Писання показують, що нащадки Адама успадкували недосконалість. Згідно з Якова 3:2, якби людина могла загнуздати свій язик і не спотикалась у слові, то була б «досконала, спроможна загнуздати все своє тіло», однак у цьому плані «всі ми часто спотикаємось». (Пор. Як 3:8.) І все ж грішна людина може бути досконалою у відносному розумінні цього слова. Ісус сказав своїм учням: «Будьте досконалі, як і ваш небесний Батько» (Мт 5:48). Мова тоді йшла про любов і щедрість. Ісус показав, що коли людина любить лише тих, хто любить її, то така любов неповна, недовершена. Його послідовники мали виявляти досконалу любов, тобто виявляти її повною мірою,— любити навіть своїх ворогів, наслідуючи Бога (Мт 5:43—47). Подібно, коли молодий чоловік запитав Ісуса, як отримати вічне життя, то у відповідь Ісус дав йому зрозуміти, що, хоча він і дотримувався вимог Закону, у його поклонінні бракувало чогось дуже важливого. Якщо він хотів «бути досконалим», то мав доповнити своє поклоніння (пор. Лк 8:14) любов’ю і щедрістю (Мт 19:21; пор. Рм 12:2).

Апостол Іван каже, що у християнах, які перебувають в єдності з Богом, виявляючи любов одне до одного і дотримуючись слова його Сина, любов до Бога стає досконалою (1Ів 2:5; 4:11—18). Така досконала любов відкидає страх і дає «свободу мови». Як видно з контексту, Іван має на увазі те, що християни можуть «звертатися до Бога зі свободою мови», наприклад, у молитві (1Ів 3:19—22; пор. Єв 4:16; 10:19—22). Той, хто повною мірою виявляє любов до свого небесного Батька, може впевнено звертатися до нього і не засуджує себе як лицеміра чи того, хто не заслуговує на Боже схвалення. Така людина знає, що дотримується наказів Бога і робить те, що йому до вподоби, тому вона вільно промовляє до Єгови і звертається до нього з проханнями. У неї немає відчуття, ніби Бог обмежує її в тому, про що вона може говорити чи просити. (Пор. Чс 12:10—15; Йв 40:1—5; Пл 3:40—44; 1Пт 3:7.) Її не сковує хворобливий страх; очікуючи «дня суду», вона не відчуває за собою вини через якийсь непростимий гріх і не намагається нічого приховати. (Пор. Єв 10:27, 31.) Як дитина не боїться просити що-небудь у своїх люблячих батьків, так і християнин, який повною мірою розвинув у собі любов, впевнений у правдивості таких слів: «Хоч би що ми просили згідно з [Божою] волею, він слухає нас. Коли ж ми знаємо, що він слухає всі наші прохання, то усвідомлюємо, що отримаємо все, що просимо, бо просили це в нього» (1Ів 5:14, 15).

«Досконала любов» не відкидає абсолютно весь страх. Вона не усуває благоговійний, шанобливий страх перед Богом, що ґрунтується на глибокій повазі до його становища, сили та справедливості (Пс 111:9, 10; Єв 11:7). Крім того, вона не позбавляє природного почуття страху, який спонукує людину, якщо можливо, уникнути небезпеки і захистити своє життя. Те саме можна сказати і про страх, викликаний несподіваною ситуацією. (Пор. 1См 21:10—15; 2Кр 11:32, 33; Йв 37:1—5; Ав 3:16, 18.)

Завдяки «досконалим узам» любові правдиві християни можуть досягти цілковитої, «досконалої єдності» (Кл 3:14; Ів 17:23). Безперечно, досконалість цієї єдності теж відносна. Вона не робить християн однаковими, в них різні здібності, звички та сумління. Однак завдяки такій єдності вони мають спільність у вчинках, поглядах і вченнях (Рм 15:5, 6; 1Кр 1:10; Еф 4:3; Флп 1:27).