Наприклад, під час війни Пасіфіко Пантас прочитав біблійні публікації своїх сусідів, котрі були Свідками. Він каже: «Я почав відвідувати зібрання. Потім подав заяву на загальне (тепер — стале) піонерське служіння, хоча ще не був охрещений. Мені сказали, що спочатку треба охреститися, і я так зробив». Це було 1946 року. Служачи піонером, Пасіфіко проповідував у різних частинах країни. Він також мав інші привілеї. Брат Пантас розповідає: «Мене запросили на навчання у 16-му класі школи «Ґілеад», а у 1950 році — на міжнародний конгрес у Нью-Йорку. Після закінчення школи я служив районним наглядачем у штатах Міннесота і Північна Дакота (США), а потім повернувся до Філіппін, щоб служити обласним наглядачем регіону, розташованого на південь від річки Пасіг,— від Маніли аж до Мінданао».

Упродовж наступних років брат Пантас виконував різноманітні призначення у Бетелі і служив роз’їзним наглядачем. Пізніше, у 1963 році, він одружився. Коли народилися діти, вони з дружиною мусили зосередитися на вихованні дітей. Сім’я Пантас продовжувала разом служити Єгові, й усі троє синів стали хвалителями Єгови. Сьогодні вони служать старійшинами. Один із них закінчив Школу службового вдосконалення, а інший служить у Бетелі. Незважаючи на похилий вік, брат Пантас і далі справляє позитивний вплив на братів і сестер у своєму зборі.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 217, 218]

Інтерв’ю з Пасіфіко Пантасом

Рік народження: 1926

Рік хрещення: 1946

Факти з біографії: у 1951 році закінчив 16-й клас школи «Ґілеад». Нині служить старійшиною в Кесон-Сіті.

Під час Другої світової війни ми жили в провінції Лагуна. Нашими сусідами були Свідки Єгови. Вони запропонували мені користуватися їхньою бібліотекою. Я прочитав книжки «Сотвореннє», «Виправдання», «Примиреннє», «Релігія», «Вороги», «Діти» та багато інших чудових публікацій. Коли японці спалили наше місто, ми втратили зв’язок з цими сусідами, але через рік мені вдалося знайти Свідків у Манілі. Я почав відвідувати зібрання і після хрещення приєднався до групи піонерів. Нашою призначеною територією стала вся провінція Таябас (сьогодні Кесон). Ми проповідували від міста до міста і ночували в порожніх автобусах, домах зацікавлених осіб та інших місцях.

Коли ми прибули до Маубана, на це містечко напала група партизанів. У ту ніч ми спали на другому поверсі ратуші. Нас розбудила якась метушня. Ми зрозуміли, що партизани захопили полісменів, які розміщалися поверхом нижче. Було чути, як ті кидали на підлогу свою зброю.

Партизани піднялися нагору. Один із них навів на нас свій ліхтарик і запитав: «Хто ви такі?» Ми вдали, що спимо. Тоді він повторив запитання і додав: «Ви, напевно, шпигуни з філіппінської поліції».

— Ні, сер,— відповіли ми.

— Але ж ви одягнені в захисний одяг,— сказав він.

Ми пояснили, що одяг та черевики нам прислали брати з Америки як гуманітарну допомогу.

Тоді командир сказав до мене: «Добре. Скидай черевики». Я послухався. Він теж захотів взяти мої штани. Невдовзі ми залишилися в самій спідній білизні. Добре, що ми мали змінний одяг, складений неподалік. По суті, ми навіть зраділи, що партизани забрали цей одяг, інакше ціле місто могло б подумати, що ми — їхні шпигуни!

Придбавши дерев’яне взуття, ми повернулися до Маніли, а потім рушили на Вісаянські острови і продовжували проповідувати.

Перед навчанням у школі «Ґілеад» брат Пантас був повночасним служителем і служителем братів (тепер це районний наглядач). Повернувшись на Філіппіни, він був обласним наглядачем, служив у філіалі, потім одружився і виховував дітей.