У третьому столітті н. е. філософські та релігійні доктрини мислителів, які намагалися розвивати і синтезувати ідеї Платона, набрали остаточної форми і відомі сьогодні як неоплатонізм. Ця філософська школа згодом справила значний вплив на відступницьке християнство.

Плотін (205—270 рр. н. е.), передвісник таких мислителів, розвинув систему, яка базувалася, головним чином, на Платоновій теорії «ідей». Плотін увів концепцію про душу, відокремлену від тіла. Професор Е. У. Хопкінс каже про Плотіна: «Його теологія... справила чималий вплив на лідерів християнської думки».

«Еллінізоване християнство» і «християнська філософія»

Починаючи з другого століття н. е. «християнські» мислителі докладали неабияких зусиль, щоб справити враження на язичницьких інтелектуалів. Незважаючи на ясну пересторогу апостола Павла щодо «безбожних розговорів і суперечностей мудрости, ложно мудростю названої», такі вчителі залучали до своїх учень філософські елементи навколишньої елліністичної культури (1 Тимофія 6:20, Левицький). Приклад Філона давав зрозуміти, ніби існує можливість узгодити Біблію з платонівськими ідеями. (Порівняйте 2 Петра 1:16).

Звичайно, це принесло справжню шкоду біблійній правді. «Християнські» вчителі намагалися показати, що християнство узгоджується з греко-римським гуманізмом. Климент Александрійський та Оріген (друге і третє століття н. е.) поклали неоплатонізм в основу того, що почало називатися «християнською філософією». Амвросій (339—​397 рр. н. е.), єпископ Медіоланський (Міланський), «засвоїв найновішу грецьку науку, як християнську, так і язичницьку, особливо праці... язичницького неоплатоніста Плотіна». Він намагався дати освіченим римлянам класичну форму християнства. Августин пішов за його прикладом.

Через сто років Діонисій Ареопагіт (відомий також як Псевдо-Діонисій), очевидно, сирійський монах, спробував об’єднати неоплатонівську філософію з «християнською» теологією. Згідно з одною енциклопедією, його «твори встановили явно неоплатонівський напрям значної частини середньовічної християнської доктрини і духовності... що визначило грані її релігійної і богослужбової суті аж до цього часу». Яка кричуща зневага до перестороги апостола Павла перед «філософією та марною оманою за переданням людським»! (Колосян 2:8).

Елементи занечищення

В одній енциклопедії зазначається, що «християнські платоністи на перше місце ставили божественне відкриття і вважали філософію Платона найкращим доступним способом зрозуміти й обороняти вчення Святого Письма й церковної традиції».

Платон був переконаний в існуванні безсмертної душі. Варто зазначити, що одним з найпомітніших фальшивих вчень, які проникли в «християнську» теологію, було вчення про безсмертя душі. Засвоєння цього вчення ніяк не можна оправдати тим, що воно нібито зробило християнство привабливішим для мас. Коли апостол Павло проповідував в Афінах, у самому серці грецької культури, він не навчав платонівської доктрини про душу. Натомість він проповідував християнську доктрину про воскресіння, хоча багатьом з його грецьких слухачів було важко прийняти те, що він говорив (Дії 17:22—32).

На відміну від грецької філософії, Святе Письмо чітко показує, що людина не має душу, а є душею (Буття 2:7). Коли людина помирає, душа перестає існувати (Єзекіїля 18:4). В Екклезіяста 9:5 говориться: «Знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм,— бо забута і пам’ять про них». Біблія не навчає доктрини про безсмертя душі.

Ще одне оманливе вчення стосується передлюдського становища Ісуса — погляд, що він був рівним Отцеві. У книжці «Церква протягом перших трьох століть» (англ.) пояснюється: «Доктрина про Трійцю... походить з джерела, цілком чужого єврейським і християнським Святим Писанням». З якого саме джерела? Доктрина «розвинулася і просочилася в християнство через отців церкви, які підтримували точку зору Платона».

І дійсно, з часом, в міру того як отці церкви все більше підпадали під вплив неоплатонізму, прихильники Трійці зміцнювали свої позиції. Неоплатонівська філософія третього століття, схоже, дала їм змогу примирити непримириме — зробити, щоб потрійний Бог виглядав як один Бог. На основі філософських умовиводів вони твердили, що три особи можуть бути одним Богом і що кожен з них у той же час зберігає свою індивідуальність!

Однак біблійна правда чітко показує, що тільки Єгова є Всемогутнім Богом, що Ісус Христос є меншим за нього, його створеним Сином, а святий дух — Божою діючою силою (Повторення Закону 6:4; Ісаї 45:5; Дії 2:4; Колосян 1:15; Об’явлення 3:14). Доктрина про Трійцю знеславляє єдиного правдивого Бога і заплутує людей, відвертаючи їх від Бога, якого вони не можуть зрозуміти.

Ще однією жертвою неоплатонівського впливу на християнське мислення стала біблійна надія на тисячолітнє правління Христа (Об’явлення 20:4—6). Про Орігена відомо, що він засуджував мілленаріїв (від латинського millenium — «тисяча»). Чому він так противився цій обґрунтованій біблійній доктрині про правління Христа тисячу років? «Католицька енциклопедія» відповідає: «Беручи до уваги неоплатонізм, на якому засновуються його вчення... [Оріген] не міг прилучитись до мілленаріїв».