Коли папа просить прощення

Ватиканський коментатор Луіджі Аккаттолі у своїй книжці «Квандо іль папа к’єде пердоно» («Коли папа просить прощення») каже, що за роки з 1980-го по 1996-й Іоанн Павло II «визнав минулі помилки церкви й попросив прощення» принаймні 94 рази. За словами Аккаттолі, «в католицькій церкві тільки папа може по праву зробити mea culpa». І він зробив це щодо найбільш спірних сторінок католицької історії — хрестових походів, війн, підтримки диктатур, розділення в церквах, антисемітизму, інквізиції, мафії та расизму. Іоанн Павло II у своєму меморандумі, надісланому кардиналам 1994 року, (дехто вважає, що це найважливіший документ понтифікату) пропонує «загальну сповідь гріхів за [друге християнське] тисячоліття».

Католицький історик Ніколіно Сарале твердить, що в «плані «mea culpa» [Іоанна Павла II] криється певна стратегія, а саме: екуменізм».

Однак справа не лише в екуменізмі. Сьогодні стала широко відома далеко не зразкова історія загальновизнаного християнства. «Католик не може просто знехтувати всією цією історією,— каже богослов Ганс Урс фон Балтазар.— Церква, до якої він сам належить, чинила або дозволяла чинити речі, котрих ми аж ніяк не можемо схвалити в наші дні». Тому папа призначив комісію, щоб «пролити світло на темні сторінки історії церкви, аби... можна було попросити прощення». Інша причина того, чому церква охоче займається самокритикою, здається, полягає в її бажанні відновити своє моральне становище.

Не всі погоджуються з тим, що церква повинна прилюдно просити прощення. Наприклад, багато римо-католиків почуваються незручно, коли їхній папа просить прощення за рабство або реабілітує «єретиків», таких, як Ян Гус і Кальвін. Згідно з ватиканськими джерелами, надісланий кардиналам документ, у якому пропонувалося «дослідити сумління», тобто своє ставлення до подій минулого тисячоліття католицизму, був розкритикований кардиналами у червні 1994 року на консисторії. Коли ж папа все-таки захотів включити суть тієї пропозиції в енцикліку, італійський кардинал Джакомо Біффі написав пастирського листа, в якому запевнив: «Церква не має гріха». Але він визнав: «Просячи прощення за помилки церкви у минулих століттях... ми можемо поліпшити свою репутацію».

«Сповідь є одним з найбільш спірних питань у католицькій церкві,— каже ватиканський коментатор Луіджі Аккаттолі.— Якщо папа й визнає помилки місіонерів, існують місіонери, котрі щиро обурюються його діями». Крім того, римо-католицький журналіст написав: «Якщо папа справді такої поганої думки про історію Церкви, то важко зрозуміти, як він може тепер вважати цю саму Церкву великим поборником «прав людини», «матір’ю та наставницею», якій єдиній під силу допровадити людство до справді світлого третього тисячоліття».

Говорячи про неодноразові папські mea culpa, кардинал Біффі з іронією запитав: «Чи не було б ліпше щодо гріхів минулого зачекати на всесвітній суд?» Що ж, суд над усім людством близький. Бог Єгова добре знає усі темні сторінки історії релігії. Незабаром він прикличе винних до відповідальності (Об’явлення 18:4—8).