Після Потопу багато людей, як-от Авраам, служили пророками у тому розумінні, що розповідали іншим про отримані від Бога об’явлення (Пс 105:9, 13—15). Однак до того як Ізраїль оселився в Обіцяному краю, ніхто, скоріш за все, не проповідував постійно та привселюдно. Стародавні патріархи не були вповноважені виступати в ролі глашатаїв. Але вже в епоху ізраїльських царів пророки були Божими речниками, які в людних місцях проголошували його постанови, присуди і накази (Іс 58:1; Єр 26:2). Слово ке́ріґма цілком доречно вживається щодо служіння, яке Йона виконував у Ніневії. (Пор. Йн 3:1—4; Мт 12:41.) А втім, зазвичай пророки не лише проголошували щось чи проповідували, але й виконували інші обов’язки. Крім того, в окремих випадках вони доручали іншим людям говорити від їхнього імені (2Цр 5:10; 9:1—3; Єр 36:4—6). Пророки не завжди передавали звістки та видіння усно — іноді вони викладали їх на письмі (Єр 29:1, 30, 31; 30:1, 2; Дн, розд. 7—12). Нерідко пророки промовляли перед вузьким колом людей; часом вони виконували символічні дії. (Див. ПРОРОК; ПРОРОЦТВО.)

Іван Хреститель виконував своє служіння здебільшого в пустелі, але при цьому його можна назвати глашатаєм — тим, хто проповідує прилюдно, адже він звіщав юдеям, які приходили до нього, прихід Месії та наближення Божого Царства і заклика́в їх до каяття (Мт 3:1—3, 11, 12; Мр 1:1—4; Лк 3:7—9). Водночас Іван був пророком, учителем (який мав своїх учнів) і проповідником доброї новини (Лк 1:76, 77; 3:18; 11:1; Ів 1:35). Він був «Божим посланцем» і свідком (Ів 1:6, 7).