Друкування у підпіллі

Упродовж цього періоду Керівний орган надавав допомогу і вказівки братам у Нікарагуа через місцевий Комітет країни і філіал у Коста-Риці. Проте ввозити літературу до країни було заборонено, тож як брати отримували «своєчасно поживу»? (Матв. 24:45). Єгова знову показав вихід із ситуації.

У 1985 році брати друкували статті для вивчення з «Вартової башти» й інший біблійний матеріал у комерційній друкарні. Але це було досить ризиковано, бо противники могли легко зашкодити праці. Отже вирішили використовувати офсетну машину, на якій друкували програми на конгрес і запрошення на Спомин перед тим, як було закрито філіал. Машину встановили у домі сестри, котра жила в околиці Манагуа.

На жаль, у листопаді того ж року офсетна машина потрапила до рук уряду. Однак невдача не зупинила праці, брати негайно відремонтували старий мімеограф, якого прозвали Півнем. Раніше на ньому друкували запрошення на зібрання, листи і програми. Коли стало важко знаходити нові запчастини, братам вдалося отримати інший старий мімеограф, який вони назвали Курчатком. Згодом з філіалу у Сальвадорі надійшла ще одна машина. За традицією ім’я для неї вибрали зі списку домашньої птиці і назвали Куркою.

Менш витонченим, але у жодному разі не менш ефективним методом було друкування за допомогою дощок мімеографа. Брати називали їх лас таблітас, або маленькими дощечками. Їх придумав Педро Родріґес, червонодеревник, який охрестився у 1954 році. Пристрій складався з двох прямокутних рамок, з’єднаних завісами. У верхній рамці було закріплено сітчасту тканину, а в нижній рамці, або основі,— скляну чи дерев’яну пластинку. Процес друкування був простим, як і сам пристрій. У верхню рамку під сітчасту тканину вставляли шаблон — спеціальний аркуш паперу з надрукованим текстом, а у нижню рамку клали чистий аркуш паперу. Тоді за допомогою валика на тканину наносили друкарську фарбу, і після кожного тиснення в нижню рамку вставляли новий аркуш паперу.

Хоча робота була стомливою і одноманітною, завдяки цьому методу надрукували кілька публікацій, у тому числі пісенник «Співайте Єгові хвалу» — усі 225 пісень Царства. «Коли брати здобули трохи досвіду в користуванні малими дощечками,— пригадує Едмундо Санчес, який займався друкуванням,— вони стали друкувати 20 сторінок за хвилину. Одних пісенників ми надрукували близько 5000 примірників».

Ельда, дружина брата Санчеса, була однією з тих сестер, які допомагали готувати сторінки-шаблони для мімеографів. Від світанку до пізньої ночі Ельда, яка теж була мамою, друкувала на друкарській машинці статті для вивчення з «Вартової башти», створюючи шаблони для мімеографа. Вона пригадує: «Едмундо давав мені примірник журналу, який отримував з Коста-Рики. Я ніколи не знала, ні скільки груп займається друкуванням, ні де вони розміщені, а лише свою частину роботи. Я теж усвідомлювала, що коли нас викриють, то дім, меблі і решту речей конфіскують, а самих нас заарештують або навіть внесуть до списку тих, хто пропав безвісти. Однак любов до Єгови і страх перед ним розвіювали будь-який страх перед людьми».

Підпільні друкарні

Ґіллєрмо Понсе пригадує, як виглядали підпільні друкарні. Ґіллєрмо був коректором і зв’язковим між тими братами, які готували шаблони, і тими, які друкували і доставляли публікації у збори. Ось що він розповідає: «Підпільні друкарні розташовувались у домах Свідків. Кожна друкарня була кімнатою в кімнаті, а тому для робочого місця залишалось дуже мало простору. Щоб не було чути, як працює мімеограф, ми голосно включали програвач або радіо».

Обливаючись потом, брати працювали в цих маленьких кімнатах від дев’яти до десяти годин щодня, друкуючи «Вартову башту» та інші публікації. Часто, коли сусіди ставали занадто допитливими або хтось повідомляв органи влади, друкарню переносили в інший дім за дуже короткий час.

Така праця вважалася бетелівським служінням, а участь у ній брали молоді неодружені брати. Феліпе Торуніо запросили працювати в підпільній друкарні невдовзі після хрещення, коли йому було 19 років. «Перше, що я побачив,— каже він,— це маленьку, майже герметичну кімнату, в якій відчувався сильний запах рідини для виправлення тексту на шаблонах. Спека здавалася нестерпною, а освітлювались кімнати маленькими лампами денного світла».

Бували й інші труднощі. Наприклад, коли мімеограф виходив з ладу — а це ставалось часто — брати не могли віднести його в ремонтну майстерню. Там їх запитали б: «Хто власник мімеографа? Що на ньому друкують? Чи ви маєте дозвіл від влади?» Отож брати мусили самі ремонтувати, а інколи й виготовляти запчастини з різного доступного матеріалу. Ще однією проблемою були часті перебої в електропостачанні. «Через те що друкарські групи не хотіли відставати від графіка,— пригадує брат Понсе,— я іноді заставав їх за роботою при гасовій лампі, з брудними від сажі носами. Своїм цінуванням праці, наполегливістю і саможертовним духом ці чудові молоді брати спонукували мене продовжувати служіння».

Дорогоцінні спогади

Феліпе Торуніо з приємністю згадує чотири роки праці у підпільній друкарні. «Я завжди пам’ятав, що брати з нетерпінням чекають такої необхідної духовної поживи,— каже Феліпе.— Тому, попри численні обмеження, ми служили з радістю». Омар Відді брав участь у цій праці з червня 1988 року до травня 1990 року, коли її було припинено. Ось що він пригадує: «Найбільше мене вражала тепла атмосфера між братами. Нові брати охоче вчилися виконувати різну роботу, а досвідчені терпеливо передавали свої вміння. Умови праці були далеко не ідеальними, але добровольці, хоч і молоді за віком, були духовними чоловіками: вони усвідомлювали, що для виконання цього виду служіння потрібна жертовність».

Джованні Ґайтан теж служив у таких друкарнях. Він згадує: «Нас підтримувала любов до Єгови і цінування його організації. У ті часи жоден з нас не отримував матеріального відшкодування, але ми не думали про це, бо завжди мали найнеобхідніше. Багато разів я опинявся в таких ситуаціях, коли мусив повністю покладатися на Єгову. Тому надмірно не клопотався про свої матеріальні потреби. Такі молоді брати, як Ґіллєрмо Понсе, Нельсон Альбарадо і Феліпе Торуніо, були для мене чудовим прикладом. Старші брати, які брали провід, теж мене зміцнювали. Оглядаючись назад, я можу з упевненістю сказати, що це служіння збагатило моє життя».

Усі, хто брав участь у підпільній діяльності, не раз відчували підтримку Єгови, особливо в праці друкування. Брат Ґайтан пригадує: «Як правило, з одного аркуша-шаблону можна було зробити 300—500 копій. Але нам його вистачало на 6000 копій!» Чому брати мусили виготовляли якомога більше друкованої продукції з кожного шаблону і використовувати якнайповніше всі друкарські матеріали? Окрім того, що запаси цих матеріалів у країні були обмеженими, їх продавали тільки в магазинах, які перебували під контролем державних органів. Отже, людину, яка купувала щось у великих кількостях, одразу помічали і могли заарештувати. Єгова благословляв зусилля братів, і органи влади не знайшли і не закрили жодної підпільної друкарні; їм вдалося конфіскували лише одну офсетну машину.

Брати, які працювали на світській роботі, аби забезпечувати свої сім’ї, теж допомагали у праці друкування, часто дуже ризикуючи. Наприклад, багато з них на власному транспорті доставляли друковані публікації у різні частини країни. Іноді вони весь день проводили в дорозі, проїжджаючи чимало військових контрольно-пропускних пунктів. Брати розуміли: якщо солдати знайдуть літературу, то конфіскують машини, а їх самих арештують чи навіть ув’язнять. Однак вони були відважними. Звичайно, ці брати не обійшлися б без підтримки своїх дружин, багато з яких, як побачимо далі, відіграли важливу роль у цей важкий період.

Відважні духовні жінки

Чимало християнських дружин у Нікарагуа виявили виняткову мужність і відданість у роки обмежень. Співпрацюючи зі своїми чоловіками, вони часто протягом місяців надавали свої доми для підпільного друкування, а також за власний рахунок готували їжу для робітників. «Між нами, молодими братами, і цими сестрами розвинулися міцні християнські узи,— пригадує Нельсон Альбарадо, брат, який допомагав координувати працю друкування.— Вони стали для нас матерями. Через нас їм ніколи не бракувало роботи. Деколи ми працювали до четвертої години ранку, аби вкластися у відведений термін, особливо коли отримували додаткові завдання, наприклад, надрукувати «Щоденне досліджування Святого Письма». Двоє з нас іноді працювали позмінно майже по 24 години. Однак сестри завжди готували нам їжу, навіть у дуже ранній час».

Сім’ї, в чиїх будинках були друкарні, також дбали про їхню безпеку. Це завдання мали дружини, які залишалися вдома у той час, як більшість чоловіків були на роботі. Ось що пригадує одна сестра: «Щоб заглушити шум друкарських машин, ми на всю потужність включали радіо. Коли хтось підходив до воріт, ми попереджали братів у друкарні, вмикаючи спеціальну лампочку».

Часто відвідувачами були наші брати і сестри або родичі. Але навіть тоді сестри намагались тактовно і якомога швидше з ними попрощатись. Можна лише уявити, як нелегко було сестрам, які зазвичай виявляли гостинність. Розгляньмо приклад Хуани Монтіель, сестри, у якої на подвір’ї росло дерево — анакардіум. Брати і сестри часто приходили посмакувати його плодами, і подвір’я Хуани стало неофіційним місцем зустрічей. «Коли в нашому домі розмістили підпільну друкарню,— каже Хуана,— ми з чоловіком зрубали дерево. Важко було пояснити братам, чому раптом ми стали менш товариськими, але потрібно було дбати про безпеку друкування».

Консуело Бетета — нині покійна — охрестилася в 1956 році. Її дім теж використовували для друкування. Однак брати не могли поставити машину біля її дому так, щоб не викликати підозри. Тому вони зупинялись у безпечнішому місці — біля дому нашого брата, який жив на другому кінці вулиці. В інтерв’ю перед своєю смертю сестра Бетета з вогником в очах згадувала про той час: «Журнали згортали в рулон і складали в окремий для кожного збору мішок. Вага одного мішка становила 15 кілограмів. Я зі своєю невісткою несла їх на голові через рів, що позаду мого дому, аби дістатись до будинку брата. Сусіди ніколи нічого не підозрювали, бо мішки не відрізнялися від тих, які носили на голові інші жінки».

Як же брати цінували відданих мужніх сестер! «Було дуже приємно співпрацювати з цими сестрами»,— каже Ґіллєрмо Понсе, висловлюючи думку багатьох братів, які служили з ним у той час. Зрозуміло, що такі чудові християнки і їхні чоловіки стали добрим прикладом для своїх дітей. Довідаймось, які труднощі долали діти упродовж тих бурхливих років.

Віддані діти, на яких можна покластися

Діти, сім’ї яких займалися таємним друкуванням і доставкою літератури, наслідували приклад своїх батьків і виявляли надзвичайну відданість. Ось що пригадує Клавдія Бенданіа, мати двох дітей: «Друкарська машина працювала в бічній кімнаті нашого будинку протягом п’яти місяців. Коли діти приходили зі школи, вони хотіли допомагати братам. Але в чому вони могли допомогти? Аби не знеохочувати дітей, брати доручали їм скріплювати сторінки «Вартової башти», надруковані на мімеографі. Діти охоче проводили час з цими молодими чоловіками, які спонукували їх вчити напам’ять біблійні вірші та пісні Царства».

«Заради конспірації,— розповідає сестра Бенданіа,— ми з чоловіком пояснили дітям, що живемо в скрутний час, що ця праця виконується для Єгови і що нам надзвичайно важливо залишатись відданими. Ми сказали, що вони не можуть розповідати про те, що робиться в домі, жодній людині — ні родичам, ні навіть нашим християнським братам і сестрам. На щастя, діти завжди були слухняними і сумлінними».

Дім Аури Ліли Мартінес став одним із перших домів, у яких розмістили друкарню. Її внуки допомагали складати сторінки, скріплювали їх і запаковували. Діти дуже полюбили братів, які працювали в їхньому домі. Також вони ніколи і нікому не розповідали про свою працю. Аунісе пригадує: «Ми разом ходили до школи і майже щодня гралися з дітьми Бенданіа і Ангарріос, але усі ці роки так і не знали, що література друкувалася в домі кожного з нас! «Справді? У вашому домі теж?» — ми з подивом запитували одне одного. Ми виростали разом і були найкращими друзями, але ніхто з нас ніколи не проговорився. Очевидно, в такий спосіб Єгова охороняв цю працю».

Події того часу й далі позитивно впливають на цих молодих осіб. Емерсон Мартінес, нині службовий помічник у спеціальному повночасному служінні, каже: «Брати, що працювали в друкарнях стали для мене прикладом. Їм було всього 18—19 років, але вони навчили мене цінувати теократичні завдання, хоч би якими незначними вони були. Я також навчився, наскільки важливо виконувати доручену роботу якісно. Якщо, складаючи сторінки, я пропустив би одну, брати не отримали б користі з певної інформації. Це виховало в мені бажання робити все якнайкраще для Єгови і для братів».

Ельда Марія, дочка Едмундо і Ельди Санчес, допомагала доставляти сторінки-шаблони, які її мама передруковувала з «Вартової башти» й інших публікацій. Дівчинка везла їх на велосипеді брату Понсе, який жив за п’ять кварталів. Сестра Санчес, перед тим як дати шаблони дочці, ретельно загортала їх і клала в маленький кошик. «Хоч я була ще малою,— каже Ельда Марія,— мої батьки навчили мене бути слухняною. Отож вже до початку періоду обмеження, я вміла слухатися вказівок».

Чи вона усвідомлювала небезпечне становище братів, у тому числі свого батька, який наглядав за працею друкування? Ельда Марія відповідає: «Нерідко бувало, що тато, перед тим як вийти з дому, казав: якщо його арештують, то я не повинна боятися чи засмучуватися. Все-таки, коли він довго не повертався додому, ми з мамою часто молились про те, щоб йому нічого не загрожувало. Раз у раз ми бачили людей з органів держбезпеки, які в машині зупинялися перед будинком і спостерігали за нами. Якщо мама йшла відкривати двері, я швиденько збирала і ховала її друкарські матеріали. Я дуже вдячна, що батьки навчили мене виявляти відданість Єгові і нашим братам, та й самі батьки були прикладом у цьому».

Завдяки міцній основі, яку було закладено в юності, багато з тодішньої молоді сьогодні служить повночасно або займає відповідальне становище у зборах. Поступ цих братів і сестер засвідчує, що Єгова благословляє свій народ, який ніколи не залишався без духовної поживи у той важкий період.

[Ілюстрація на сторінці 109]

Брати, які друкували літературу під час заборони, з мімеографами Півнем, Куркою і Курчатком.

[Ілюстрація на сторінці 110]

Ельда Санчес з мужністю виготовляла шаблони.

[Ілюстрація на сторінці 115]

Сестри, які готували їжу і дбали про безпеку братів у підпільних друкарнях.