Підпільне друкування

Для того щоб забезпечувати братів духовною поживою під час заборони, в Румунію таємно провозили друкований матеріал, трафарети або ж інші заготовки, з яких вже на місцях робили копії. Інколи матеріал був перекладений румунською та угорською мовами, але, як правило, переклад робили в самій країні з англійського, французького, німецького чи італійського тексту. Кур’єрами були особи, що прибували під виглядом іноземних туристів або студентів, а також місцеві румуни, які поверталися додому після подорожі.

Агенти «Секурітате» з усіх сил намагалися перехопити кур’єрів і довідатись, де в Румунії виготовляють літературу. Брати діяли обачно і працювали в приватних помешканнях з доброю звукоізоляцією. Таких місць було кілька у великих та маленьких містах. У своїх домах брати будували потаємні кімнати, в яких встановлювали копіювальне обладнання. Інколи такі кімнатки ховалися за пічками, які зазвичай прилягають до стіни. Брати переробляли пічки так, щоб їх можна було відсунути й увійти в потаємну кімнату.

Шандор Поройді працював в одній з таких друкарень у Тиргу-Муреші. Там він виготовляв брошурки зі щоденними віршами, «Служіння Царству», «Вартову башту» і «Пробудись!». Шандор пригадує: «У вихідні ми працювали до 40 годин і міняли один одного, щоб поспати годинку. Запах хімікатів в’їдався в одяг і шкіру. Одного разу, коли я прийшов додому, мій трирічний синок сказав: “Татку, ти пахнеш, як щоденний вірш!”».

Траян Кіра, який мав дружину і дітей, розмножував та перевозив літературу в повіті Клуж. Траяну дали ручну копіювальну машинку, яку прозвали «млинок». Апарат був дуже старий, і термін його експлуатації вже давно вийшов. Він, звичайно, працював, але якість продукції була поганою. Траян попросив одного брата-механіка відремонтувати машинку. Той оглянув її, але його похмурий вигляд обличчя красномовно свідчив, що старий «млинок» ремонту не підлягав. Аж раптом обличчя брата засвітилося і він радісно вигукнув: «Я можу зробити нову машинку!» Однак він не обмежився лише однією. У підвалі одної сестри брат зібрав токарський верстат. Замість однієї копіювальної машинки, він виготовив більше десяти! Нові «млинки» відправили в різні куточки країни. З них виходила продукція чудової якості.

У 1980-х роках багатьох братів навчили обслуговувати офсетні копіювальні апарати, які були доволі складними. Першим навчили Ніколає Бентару, а він у свою чергу навчив інших. Виготовлення літератури в домі Бентару, як і в багатьох родинах у ті часи, було сімейною справою. Кожен член сім’ї виконував певне завдання. Звісно, робити це таємно було нелегко, особливо тоді, коли «Секурітате» стежила за людьми і обшукувала доми. Потрібно було робити все дуже швидко, тому брати допізна працювали протягом вихідних, щоб встигнути виготовити і вивезти літературу. Чому у вихідні? Тому що в будні вони працювали на світській роботі.

Обережність потрібно було виявляти і при купівлі паперу. Навіть якщо покупець просив тільки одну пачку паперу (близько 500 аркушів), він мав пояснити навіщо йому стільки. А друкарні використовували до 40 000 аркушів щомісяця! Тож брати мусили добре продумати, що говорити продавцям, коли купували папір. Крім того, їм треба було пильнувати, коли вони перевозили папір, оскільки на дорогах часто робили перевірки.

[Рамка на сторінках 132, 133]

Методи копіювання літератури

У 1950-ті роки найпростішим і найзручнішим методом копіювання біблійної літератури було переписування вручну. Часто це робили під копірку. Хоча така праця була кропіткою і займала багато часу, вона приносила особливу користь переписувачам: вони запам’ятовували значну частину матеріалу. Коли цих християн ув’язнювали, вони ставали джерелом духовного підбадьорення для інших. Брати також використовували друкарські машинки. Однак їх було важко дістати, до того ж потрібно було реєструвати в поліції.

Наприкінці 1950-х з’явилися мімеографи. Щоб готувати для них трафарети, брати змішували клей, желатин та віск, а тоді наносили тонкий, рівний шар цієї суміші на гладку прямокутну, переважно скляну, пластину. Використовуючи спеціальне, виготовлене власноруч чорнило, брати витискали на папері текст. Коли чорнило висихало, вони клали папір на провощену пластину і рівномірно спресовували їх, отримуючи таким чином трафарет. Проте ці трафарети швидко зношувались, і братам часто доводилось виготовляти нові. Крім того, як і у випадку з рукописними копіями, використання трафаретів було ризикованим, оскільки за почерком можна було виявити особу.

У період з 1970-х років до часу, коли зняли заборону, брати виготовили понад десять портативних копіювальних апаратів, які прозвали «млинками». Ці ручні машинки були створені за взірцем австрійської моделі; на них використовувались друкарські форми з пластифікованого паперу. Наприкінці 1970-х придбали кілька аркушевих копіювальних апаратів офсетного друку. Але їх не змогли використовувати, оскільки брати не знали, як виготовляти для них друкарські форми. У 1985 році, один Свідок з колишньої Чехословаччини, який був інженером-хіміком, почав навчати братів, як це робити. Відтоді кількість літератури збільшувалась, а її якість значно покращилась.

Через два роки мені доручили купувати папір для підпільної друкарні. У 1980-му я навчився друкарської справи і допомагав виготовляти «Вартову башту», «Пробудись!» та інші публікації. Ми використовували мімеограф і ще один невеличкий ручний верстат.

У той час я познайомився з чудовою сестрою Веронікою, яка на ділі показувала свою вірність Єгові. Ми одружились, і Вероніка стала моєю вірною помічницею. У 1981 році Отто Куґліч з австрійського філіалу навчив мене працювати на аркушевому копіювальному апараті. Це був наш перший офсетний верстат. Другий такий апарат було встановлено в Клуж-Напоці 1987 року. Мене призначили навчати інших братів обслуговувати його.

[Ілюстрація на сторінці 133]

«Млинок».

[Ілюстрації на сторінці 134]

Вероніка і Ніколає Бентару в потаємному бункері під своїм будинком.