Життєпис

Наша боротьба за міцну віру

Розповів Рольф Брюґґемаєр

Першого листа, якого я отримав у в’язниці, написав мені друг. У ньому повідомлялось, що мою маму і менших братів, Петера, Йохена і Манфреда, також заарештували. А це означало, що наші дві маленькі сестрички залишились самі. Чому влада Східної Німеччини переслідувала нас? Що допомогло нам зберегти міцну віру?

Служіння під забороною

Через заборону ми мусили таємно провозити літературу до Східної Німеччини. Як кур’єр, я отримував літературу в західній частині Берліна, де вона не була під забороною, і перевозив її через кордон. Неодноразово я втікав від поліції, але в листопаді 1950 року мене заарештували.

«Штазі» вкинуло мене у підземну в’язничну камеру, де не було жодного вікна. Там протягом дня не давали спати, а вночі допитували і часом били. Я побачився з рідними аж у березні 1951 року, коли мама, Петер і Йохен прийшли на суд. Мене засудили до шести років ув’язнення.

Через шість днів після цього заарештували Петера, Йохена і маму. Згодом одна християнська сестра почала опікуватись моєю сестрою Ганнелоре, якій було 11 років, а тітка забрала семилітню Сабіне. Співробітники «Штазі» ставились до мами й братів, як до небезпечних злочинців, і навіть зняли шнурівки з їхнього взуття. Під час допитів рідні повинні були весь час стояти. Їх також засудили до шести років.

У 1953 році мене і ще кількох ув’язнених Свідків призначили будувати військовий аеродром, але ми відмовились. За це нас кинули в ізолятор на 21 день. Ми не працювали, не могли писати листів. До того ж нам давали дуже мало їжі. Деякі сестри відкладали хліб зі свого мізерного пайка і таємно передавали нам. Одна з тих сестер, Анні, стала моєю дружиною після нашого звільнення: її звільнили 1956-го, а мене 1957 року. Через рік після одруження народилась наша донька Рут. Петер, Йохен і Ганнелоре одружились приблизно в той самий час, що і я.

Приблизно через три роки я знову опинився у в’язниці. Офіцер «Штазі» намагався вмовити мене стати донощиком. Він говорив: «Дорогий пане Брюґґемаєр, прошу, будьте розсудливим. Вам відомо, що таке сидіти у в’язниці, і ми не хочемо, аби ви ще раз пережили все це. Ви можете залишатися Свідком, продовжувати ваші навчання і, якщо бажаєте, далі розмовляти з людьми про Біблію. Ми тільки хочемо бути в курсі всіх подій. Подумайте про свою дружину та маленьку дочку». Його останні слова мене дуже засмутили. Усе ж я розумів, що, поки буду у в’язниці, Єгова подбає про рідних краще за мене. Так воно і було.

Влада вимагала від Анні працювати повний робочий день для того, щоб чужі люди протягом тижня доглядали за Рут. Однак Анні відмовилась і влаштувалась на роботу, де треба було працювати вночі, аби вдень бути з Рут. Наші духовні брати дуже нам допомагали матеріально і давали дружині стільки всього, що вона навіть могла ділитися з іншими. Тим часом я провів за ґратами ще шість років.

Як ми зберігали віру у в’язниці

Коли мене знову посадили, то брати в нашій камері дуже хотіли знати, що нового було недавно надруковано. Як же я радів, що уважно вивчав «Вартову башту» і регулярно ходив на зібрання, адже тепер міг бути для братів джерелом духовного відсвіження.

Якось ми попросили в охоронців Біблію, на що вони відповіли: «Дати Свідкам Єгови Біблію, то все одно, що дати ув’язненому знаряддя для втечі». Кожного дня відповідальні брати вибирали для розгляду якийсь біблійний вірш. Протягом щоденної півгодинної прогулянки ми отримували пожиток не стільки з фізичних вправ і свіжого повітря, скільки з роздумів над віршем. Хоча ми мусили дотримуватись дистанції 5 метрів і нам не дозволяли розмовляти між собою, все ж ми знаходили можливості передавати один одному вірш. Повернувшись у камеру, кожен пригадував те, що йому вдалось почути, і тоді обговорювали вірш на цей день.

Зрештою нас видав донощик і мене посадили в одиночну камеру. Кілька сотень біблійних віршів, які я тоді вивчив напам’ять, стали для мене справжнім благословенням! Ті довгі дні я заповнював роздумами на різні біблійні теми. Потім мене перевели до іншої в’язниці та посадили в камеру до Свідків. На превелику радість нам дали Біблію. Після шести місяців одиночного ув’язнення я знову міг розмовляти на біблійні теми з одновірцями.

Мій брат Петер розказав, що́ допомогло йому залишатись витривалим у в’язниці: «Я уявляв собі новий світ і займав свій розум думками тільки про духовне. Ми, Свідки, підтримували одні одних, ставлячи біблійні запитання чи перевіряючи знання Біблії. Життя не було легким. Часом 11 особам треба було поміститись у камері, площею 12 квадратних метрів. У такій тісноті ми мусили робити все: їсти, спати, митись і ходити в туалет. Через це ми не раз були на межі нервового зриву».

Йохен, інший мій брат, розповів про своє перебування у в’язниці: «Я співав пісні з нашого пісенника, які тільки пам’ятав. Щодня старався пригадати якийсь біблійний вірш і роздумувати над ним. Звільнившись, я підтримував хороші звички у вивченні Біблії. Кожного дня ми з сім’єю читали денний вірш, а також готувались до всіх зібрань».

Маму звільняють з в’язниці

Після понад двох років ув’язнення маму звільнили. Використовуючи свою свободу, вона вивчала Біблію з Ганнелоре і Сабіне й допомагала їм будувати віру на міцній основі. Вона також вчила їх долати труднощі, які виникали в школі через віру в Бога. Ганнелоре каже: «Ми не переживали про те, як до нас будуть ставитись у школі, бо вдома ми завжди підтримували одне одного. Попри різні труднощі наші міцні родинні узи приносили нам радість».

Ганнелоре продовжує: «Ми також передавали духовну поживу нашим братам у в’язниці. На невеличких аркушах воскового паперу ми вручну переписували цілу «Вартову башту». Потім загортали сторінки у водонепроникний папір і ховали їх між чорносливом, який щомісяця посилали до в’язниці. Кожна відповідь, що чорнослив був «дуже смачним», приносила нам велику радість. Нині, згадуючи про наше активне служіння, можна сказати, що то були справді чудові часи».