СОТНІ ТИСЯЧ БІЖЕНЦІВ

Хенка ван Буссела, який служив у Руанді місіонером з 1992 року, евакуювали в квітні 1994-го в Кенію. Після цього він поїхав до Гоми, що на сході Конго, аби допомагати руандійським біженцям. На кордоні чергували конголезькі брати. Вони тримали в руках біблійну літературу, співали чи насвистували пісні Царства. Коли Свідки з Руанди перетинали кордон, то відразу впізнавали своїх одновірців.

А тим часом Руанду охопила паніка. Між урядовими військами і військами Руандійського патріотичного фронту й далі точилася війна, тому сотні тисяч людей утікали в Конго і Танзанію. Свідки, які прибували в Гому, мали зустрічатися в Залі Царства. Пізніше за містом був організований табір біженців лише для Свідків Єгови, їхніх дітей та зацікавлених. Там проживало понад 2000 осіб. Згодом у східній частині Конго брати організували ще кілька таких таборів.

Зазвичай з Руанди тікали хуту, які боялися розправи, але якщо говорити про Свідків, то тікали і хуту, і тутсі. Перетнути кордон і добратись до Гоми для тутсі було дуже небезпечно, оскільки їх продовжували вбивати. Якось навіть встановили ціну за нелегальний перетин кордону — братам доводилось платити по 100 доларів за кожного тутсі.

Прибуваючи в Конго, Свідки намагались залишатися разом. Вони не хотіли мати щось спільне з ополченцями з «інтерахамве», які активно діяли в таборах, організованих ООН. Крім того, більшість біженців, які не були Свідками, підтримували скинутий уряд. Цим біженцям, а особливо ополченцям, не подобалися Свідки, які не хотіли мати нічого спільного з ними. Брати трималися окремо, аби захищати своїх одновірців тутсі.

Оскільки руандійські біженці залишили все своє майно, вони потребували матеріальної допомоги. Тож Свідки Єгови з Бельгії, Кенії, Конго, Франції та Швейцарії жертвували гроші, ліки, харчі й одяг для своїх співвіруючих. Також з цих країн на допомогу поспішили лікарі й медсестри. Французький філіал одним з перших рейсів вислав багато маленьких наметів для біженців. Незабаром філіал у Бельгії відправив великі намети для цілих сімей та розкладні і надувні ліжка, а кенійський філіал — більш ніж дві тонни одягу і 2000 ковдр.

СПАЛАХ ХОЛЕРИ

Понад 1000 Свідків і зацікавлених з Руанди зупинилися в Залі Царства міста Гоми і на прилеглій до нього ділянці. На жаль, через велику кількість біженців у Гомі спалахнула епідемія холери. З філіалу в Конго (Кіншаса) відразу надійшли необхідні ліки. Брат Хенк ван Буссел привіз із Найробі до Гоми 60 коробок ліків. Зал Царства на деякий час перетворився на лікарню, і брати стали ізолювати хворих. Руандійський фельдшер Емабле Хабімана, Лоїк Домален та ще один брат-лікар працювали без перепочинку. Велику допомогу хворим одновірцям надало чимало інших медиків-добровольців, зокрема брат Амель з Франції.

Але, незважаючи на всі зусилля, заразилося більш ніж 150 Свідків та зацікавлених і майже 40 з них померло ще до того, як вдалося спинити цю епідемію. Згодом на великій орендованій ділянці брати організували табір біженців для Свідків. Там розклали сотні маленьких наметів і один великий, надісланий з Кенії, який слугував лікарнею. Коли американські медики відвідали цей табір, вони були вражені чистотою і порядком.

На початку серпня 1994 року комітет з надання допомоги в Гомі піклувався про 2274 біженця — своїх одновірців, їхніх дітей і зацікавлених. Водночас багато братів зібралося в Бурунді та на сході Конго, в містах Букаву та Увіра. Ще 230 Свідків було в таборі біженців у Танзанії.

Братам з перекладацького відділу, які втекли з Кігалі, вдалося зберегти та доставити до Гоми комп’ютер і генератор. А там вони орендували будинок і продовжили роботу над перекладом.

У Гомі телефонний і поштовий зв’язок був майже недоступним. Однак завдяки Свідкам, які працювали в аеропорту, щотижня відсилали переклади та іншу пошту літаком з Гоми до Найробі і навпаки.

Еммануель Нгіренте і ще двоє братів попри важкі обставини робили все можливе, аби перекладати літературу. Хоча деякі статті з «Вартової башти» братам не вдалось перекласти під час війни, їх переклали пізніше і видали у вигляді спеціальних брошур, які вісники вивчали на книговивченнях.

ЖИТТЯ У ТАБОРАХ БІЖЕНЦІВ

Люди і далі тікали з Кігалі. Франсін після того, як убили її чоловіка Ананı́, втекла до Гоми, і там її скерували до табору для біженців-Свідків. Ось як вона описує життя у таборі: «Кожного дня призначалися брати і сестри, які готували їжу. На сніданок зазвичай варили пшоняну чи маїсову кашу. Ми мали приготувати й обід. Виконавши свої призначення, ми вирушали в служіння. Здебільшого ми проповідували невіруючим родичам наших братів і сестер, а також людям за межами табору. Проте згодом проповідувати стало небезпечно. Ополченців з “інтерахамве”, котрі жили в інших таборах, дратувало те, що Свідки відокремлюються від решти біженців».

У листопаді 1994 року руандійським вісникам було безпечніше повернутись додому з огляду на напружену ситуацію в таборах не-Свідків у Конго. Однак і повернення могло бути нелегким. Ополченці з «інтерахамве» планували перегрупуватися і захопити Руанду, тому кожного, хто повертався з Конго, вони вважали дезертиром.

Брати повідомили руандійський уряд, що Свідки Єгови, які були нейтральними під час війни і не брали участі в геноциді тутсі, хочуть повернутись на батьківщину. Уряд порадив братам провести переговори з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), яке може надати необхідний транспорт. А втім, ополченці з «інтерахамве» все одно могли перешкодити поверненню, тому братам треба було добре все обдумати і спланувати.

Вони оголосили про те, що в Гомі проходитиме спеціальний одноденний конгрес, і підготували відповідні плакати. А Свідкам сказали таємно готуватися до повернення в Руанду. Щоб не викликати підозр, братам порадили залишити всі свої речі в таборах, а взяти з собою лише Біблії та пісенники, наче вони їдуть на конгрес.

Франсін пригадує, що вони йшли кілька годин, перш ніж побачили вантажівки, які вже чекали на них і доставили їх до кордону. У Руанді за розпорядком УВКБ ООН біженців привезли спочатку до Кігалі, а потім — до їхніх домівок. Отож у грудні 1994 року більшість Свідків із сім’ями та зацікавленими повернулися до Руанди. У бельгійській газеті «Суар» за 3 грудня 1994 року повідомлялося: «1500 руандійських біженців вирішили покинути Заїр [Конго], оскільки залишатися там, на їхню думку, було небезпечно. Ці біженці — Свідки Єгови — мали свій табір біля Катале. Попередній уряд жорстоко переслідував Свідків Єгови через те, що вони не брали до рук зброї і не ходили на політичні мітинги».

Коли розпочався геноцид, я мусив покинути країну. Але невдовзі брати попросили мене допомагати біженцям, які втікали у східну частину Конго. З Найробі я приїхав до Гоми, міста на кордоні з Руандою. Я ніколи не був там і знав ім’я лише одного старійшини, тож сумнівався, що знайду його. Прибувши в місто, я запитав про цього старійшину у водія таксі. Той порадився з іншими водіями, і вже за півгодини я стояв біля дверей старійшини. Двоє братів з руандійського комітету країни перейшли через кордон біля Гоми, і я віддав їм кошти для надання допомоги братам у Руанді, які привіз з кенійського філіалу.

Наступного разу я прибув з Найробі до Гоми і добирався пішки до руандійського кордону. Хоча відстань була невеликою, дорога зайняла багато часу, бо назустріч ішла велика кількість біженців з Руанди.

Раптом хтось покликав мене: «Ндугу (брате) Хенк! Ндугу Хенк!» Подивившись у бік, звідки доносився голос, я побачив очі Алфонсін. Це була 14-річна дівчинка з мого збору в Кігалі. Вона загубилась у натовпі і не могла знайти свою маму. Тож далі ми трималися разом. Я відвів її до Залу Царства, в якому домовилися зібратися руандійські біженці-Свідки. Одна конголезька сім’я подбала про Алфонсін, а потім нею піклувалася сестра з її рідного збору. Пізніше дівчинка зустрілася зі своєю мамою в Кігалі.

[Ілюстрації на сторінці 226]

Вгорі: табір біженців для руандійських Свідків; внизу: табір біженців для Свідків та інших людей

Гома (Конго)

Бенако (Танзанія)

[Ілюстрації на сторінці 229]

Зал Царства перетворився на лікарню