Убивство в ім’я Бога

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА У ФРАНЦІЇ

«В ІМ’Я БОГА МИ ВБИВАЛИ І БУДЕМО ВБИВАТИ».

ПІД таким заголовком у газеті «Інтернешнл гералд трібюн» містилося наступне зауваження: «Хоча деякі оптимісти і вважають наше століття століттям просвіти, воно, як жодне інше, відзначається страхітливою тенденцією вбивства людини людиною в ім’я Бога».

Автор цих слів навів приклади кровопролиття в ім’я релігії у попередні віки. Відтак, звертаючи увагу на різню в XX столітті, він зробив підсумок: «Те, що ми бачимо,— це жахливе продовження дикої нетерпимості минулих віків. Релігійне поклоніння й надалі служить виправданням для політичного насильства та вторгнення на чужу територію».

Дехто, намагаючись виправдати сучасні релігійні війни, посилається на те, що Бог схвалив знищення ханаанеян стародавніми ізраїльтянами. Проте це не виправдовує дій так званих християн, які сьогодні втягуються у війни. Чому? Тому що ізраїльтянам сам Бог наказав стати виконавцями його справедливого вироку проти людей, котрі поклонялися демонам. Ханаанеяни чинили грубу статеву неморальність та приносили в жертву дітей (Повторення Закону 7:1—5; 2 Хронік 28:3).

Доказом того, що війни стародавнього Ізраїлю не були звичайними сутичками, є надприродні перемоги, які Бог дав ізраїльтянам. Наприклад, одного разу стародавнім ізраїльтянам було наказано використати сурми, глеки та смолоскипи, а це аж ніяк не можна назвати звичайним військовим знаряддям! Іншого разу, коли на територію Ізраїлю вторглася величезна армія, що складалася з військових угруповань декількох народів, попереду ізраїльського війська було виставлено співаків (Суддів 7:17—22; 2 Хронік 20:10—26).

Крім того, якщо ізраїльтяни втягувалися у війни без Божого наказу, вони не отримували Божого благословення і зазнавали поразки (Повторення Закону 28:15, 25; Суддів 2:11—14; 1 Самуїла 4:1—3, 10, 11). Отже той факт, що ізраїльтяни вели війни, не може бути виправданням для війн загальновизнаного християнства.

В ім’я релігії індуси воювали з мусульманами та сикхами, мусульмани-шиїти — з сунітами, а буддисти та індуси вбивали одні одних на Шрі-Ланці.

Типовим убивством в ім’я Бога були війни, які велися у Франції в XVI столітті. Розповідь про тодішні війни — це декілька кривавих сторінок в історії римсько-католицької та протестантської церков Європи. Розгляньмо ж ті війни та подивімось, чого з них можна навчитися.

Релігійні війни у Франції

У НЕДІЛЮ 1 березня 1562 року по дорозі до Вассі, села, що лежало на схід від Парижа, скакали двоє вершників з озброєним почтом. Це були провідники французького католицизму — герцог де Гіз та його брат Карл, кардинал Лотарінгії. Вони вирішили зупинитися у церкві Вассі, щоб послухати месу.

Раптом до них донеслися мелодії гімнів. Це співали декілька сотень протестантів, що зібралися для поклоніння у великому амбарі. Солдати увірвалися до амбару. Виникло замішання, почулися обра́зи й полетіло каміння. Солдати відкрили вогонь, і декілька десятків протестантів було вбито та ще сотню поранено.

Що призвело до цього кровопролиття? Як зреагували на це протестанти?

Історичне тло подій

Протягом першої половини XVI століття Франція процвітала і була добре заселена. Цей економічний і демографічний розквіт супроводжувався намаганнями перейти до більш духовної і братерської форми католицизму. Люди хотіли, щоб їхня церква була не така розкішна, але зате більш свята. Деякі священнослужителі разом із вченими-гуманістами вимагали релігійних реформ, щоб боротися із свавіллям високопоставлених прелатів та некомпетентністю нижчого духовенства. Одним із церковників, які докладали зусиль для оновлення, був католицький єпископ Гійом Брісоне.

У своїй єпархії в Мо Брісоне заохочував усіх читати Святе Письмо. Він навіть фінансував новий переклад Християнського Святого грецького Письма французькою мовою. Невдовзі це викликало гнів Сорбонни, теологічного університету в Парижі, який був охоронцем непорушності католицизму і єпископу стали створювати перешкоди. Проте Брісоне користувався протекцією короля Франціска I, що правив Францією з 1515 по 1547 рік. У той час король ставився до реформ прихильно.

Одначе Франціск I дозволяв критикувати церкву тільки доти, доки це не загрожувало громадському порядку та національній єдності. В 1534 році протестантські екстремісти вивісили плакати, що засуджували католицьку месу як ідолопоклонство. Один такий плакат прибили навіть на дверях королівської спальні. Це призвело до того, що Франціск I повністю змінив своє ставлення до протестантів і розпочав кампанію лютих репресій.

Брутальна розправа

Незабаром протестантів вже палили на стовпах. Багато гуманістів, їхніх прихильників та послідовників щойно народженого протестантизму були вимушені тікати з країни. Уряд почав піддавати цензурі книжки та контролювати вчителів, видавців і друкарів.

Найбільше від гніву уряду постраждали вальденси. Це була невелика група людей, які намагалися притримуватися Біблії. Вони жили у бідних селах на південному сході країни. Декого з них спалили на стовпах, сотні інших загинули під час різні, і приблизно 20 їхніх сіл було повністю зруйновано. (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 6).

Оскільки необхідність церковних реформ була очевидною, у грудні 1545 року католицькі єпископи з’їхалися в італійське місто Тренто на собор. Цей собор завершився у 1563 році, і, за словами «Сучасної історії Кембріджа» (англ.), його «головним результатом... було зміцнення рук тих, хто твердо вирішив викоренити протестантизм».

Прелюдія до війни

Стомлені довгим чеканням змін, багато членів реформістського руху в католицькій церкві перейшло на бік протестантизму. Приблизно в 1560 році велика кількість французьких аристократів та їхніх прибічників приєдналася до гугенотів, як тоді стали називати протестантів. Гугеноти висловлювалися дедалі відвертіше. Їхні публічні зібрання деколи були провокуючими і сіяли ворожнечу. Наприклад, у 1558 році тисячі гугенотів зібрались у Парижі й протягом чотирьох днів співали псалми.

Все це викликало гнів не тільки впливових провідників католицької церкви, але й простих католиків. У червні 1559 року, підбурений Карлом, кардиналом Лотарінгії, король Генріх II, який успадкував трон після свого батька Франціска I, видав Аквінський едикт. Мету едикту було визначено відверто: вирвати з коренем «ганебну лютеранську потолоч». Це призвело до того, що в Парижі почалася кампанія терору проти гугенотів.

Через декілька тижнів Генріх II помер від ран, які дістав на турнірі. Його син Франціск II по намовлянню родини Гізів підтвердив едикт, який вимагав смертної кари для упертих протестантів. Наступного року помер і Франціск II, а його мати Катерина Медічі стала регенткою при його десятирічному браті Карлі IX. Катерина проводила політику примирення, що не подобалось Гізам, які твердо вирішили знищити протестантизм.

У 1561 році Катерина організувала у Пуассі, містечку неподалік Парижа, семінар, на якому зустрілися католицькі та протестантські теологи. Своїм едиктом, виданим у січні 1562 року, Катерина дарувала протестантам можливість вільно збиратися на поклоніння за межами міст. Католики обурилися! Це й призвело до подій, які сталися двома місяцями пізніше,— до масового вбивства протестантів в амбарі села Вассі, згаданого на початку.

Три перші війни

Різанина у Вассі поклала початок першій з восьми релігійних воєн, і жахіття масових убивств поглинули Францію на період з 1562 року аж до середини 1590-х років. Хоч це душогубство до певної міри було спричинене політичними та соціальними розбіжностями, все ж таки сталося воно через релігію.

Ця перша релігійна війна закінчилася після бою біля Дре (грудень 1562 року), в якому втратило життя 6000 французів. У березні 1563 року був підписаний Амбуазький мир, за яким гугеноти-дворяни отримали обмежену свободу поклоніння у певних місцях.

«Друга війна почалася через те, що гугеноти злякалися можливої міжнародної змови католиків»,— говориться у «Новій британській енциклопедії» (англ.). У той час католицькі магістрати зазвичай страчували громадян через повішення лише за те, що ті були гугенотами. В 1567 році гугеноти спробували захопити короля Карла IX та його матір Катерину і ця спроба поклала початок другій війні.

Розповідаючи про неймовірно кривавий бій коло містечка Сен-Дені, неподалік від Парижа, історики Вілл та Ариїл Дюранти писали: «Франція знову дивувалася: що ж це за релігія, коли через неї люди вчинили таку різню». Незабаром після того, у березні 1568 року, у Лонжумо було підписано мирний договір, який забезпечив гугенотам ті скромні привілеї, які вони мали за Амбуазького миру.

Проте католики почувалися ображеними і відмовилися виконувати умови цього миру. У вересні 1568 року спалахнула третя війна. Наступний мирний договір надав гугенотам навіть більші права. Вони отримали у володіння невеличкі укріплені міста, у тому числі порт Ла-Рошель. Крім того, до королівської ради був призначений один із видатних протестантських провідників, адмірал де Коліньї. Це знову роздратувало католиків.

Різня у ніч святого Варфоломія

Приблизно через рік після цих подій, 22 серпня 1572 року, на адмірала де Коліньї підступно напали у Парижі, коли він повертався додому з Лувра. Адмірал чудом вцілів. Розгнівані до безтями протестанти погрожували жорстоко помститися за це, якщо правосуддя забариться. На таємній раді молодий король Карл IX, його мати Катерина Медічі та декілька принців вирішили усунути Коліньї. Щоб уникнути зустрічного удару, вони підготували також план убивства всіх протестантів, які зібралися в Парижі на весілля протестанта Генріха Наварського з дочкою Катерини Маргаритою Валуа, відомою як «королева Марго».

У ніч 24 серпня на церкві Сен-Жермен Л’Оксеруа, яка стояла напроти Лувру, забили дзвони, що й стало сигналом для початку різні. Герцог де Гіз зі своїми людьми увірвався до будинку, де спав Коліньї. Адмірала вбили й викинули з вікна, його труп було спотворено. Католицький герцог кинув клич: «Вбивайте їх усіх. Це наказ короля!».

З 24 по 29 серпня вулиці Парижа були спотворені огидними сценами. Дехто казав, що річка Сена була червоною від крові тисяч забитих гугенотів. В інших містах також відбулися масові вбивства. Кількість вбивств за різними підрахунками коливається від 10 000 до 100 000, проте більшість погоджується, що загинуло не менше 30 000 чоловік.

«Таким же огидним фактом, як сама різанина,— говорить історик,— було те, яку радість вона викликала». Почувши про це кровопролиття, папа Григорій XIII замовив молебень подяки Богові та послав свої поздоровлення Катерині Медічі. Він також наказав викарбувати спеціальну медаль, яка мала увічнити знищення гугенотів, та санкціонував написання картини, на котрій була зображена ця різанина і стояв підпис: «Папа схвалює вбивство Коліньї».

Переповідають, що пізніше Карл IX бачив своїх жертв у видіннях і кричав до своєї няні: «Якої злої поради я послухався! О Боже, прости мені!» Він помер у 1574 році, коли йому було 23, а трон успадкував його брат Генріх III.

Релігійні війни продовжуються

Тим часом католицькі лідери підбурювали населення проти гугенотів. У Тулузі католицькі церковники заклика́ли свою паству: «Вбивайте їх, знищуйте їх усіх до одного. Ми ваші отці й захистимо вас». Король, парламент, намісники провінцій та капітани подавали приклад, проводячи брутальні репресії, а прості католики наслідували їх.

Проте гугеноти відповіли тим самим. Після Варфоломіївської ночі не пройшло й двох місяців, як вони розпочали четверту релігійну війну. Там, де гугеноти переважали католиків чисельністю, вони руйнували статуї, хрести та вівтарі в католицьких церквах і навіть вдавалися до вбивств. «Бог наказує не щадити ані міст, ані людей»,— проголошував провідник французького протестантизму Жан Кальвін у своїй брошурі «Декларація підтримки правдивої віри».

Слідом за цією релігійною війною йшли ще чотири. П’ята війна закінчилася у 1576 році, коли король Генріх III підписав мирну угоду, яка забезпечувала гугенотам по всій Франції повну свободу віросповідання. Тоді збунтувалось ультракатолицьке місто Париж. Його мешканці вигнали Генріха III, вважаючи, що цей король надто вже люб’язний з гугенотами. Католики створили опозиційній уряд — Католицьку Лігу, на чолі якої стояв Генріх де Гіз.

Нарешті під час восьмої війни, або «війни трьох Генріхів», Генріх III (католик) об’єднався зі своїм наступником Генріхом Наварським (протестантом) проти Генріха де Гіза (католика). Генріху III вдалося організувати вбивство Генріха де Гіза, але у серпні 1589 року самого Генріха III убив монах-домініканець. Після цього Генріх Наварський, якого 17 років тому пощадили під час Варфоломіївської ночі, став королем Генріхом IV.

Оскільки Генріх IV був гугенотом, Париж відмовився підкоритись йому. Католицька Ліга по цілій країні організувала озброєну опозицію. Генріх виграв декілька боїв, але коли на допомогу католикам прийшла іспанська армія, він вирішив нарешті зректися протестантизму та прийняти католицьку віру. Генріх був коронований 27 лютого 1594 року, і коли він входив у Париж, мешканці міста, виснажені війнами, вітали нового короля.

Так у Франції після більше ніж 30 років різні між католиками і протестантами закінчилися релігійні війни. Тринадцятого квітня 1598 року Генріх IV видав історичний Нантський едикт, який гарантував протестантам свободу совісті та віросповідання. За словами папи, «неможливо собі уявити щось гірше за цей едикт, бо він дарував свободу совісті всім і кожному, а це найжахливіша річ у світі».

Католики по цілій Франції відчували, що, видавши Нантський едикт, Генріх IV зрадив свої обіцянки підтримувати їхнє віровчення. Католицька церква заспокоїлася аж тоді, коли майже через століття Людовік XIV скасував цей едикт і розпочалося ще жорстокіше переслідування гугенотів.

Наслідки воєн

Наприкінці XVI століття від добробуту Франції не залишилось і сліду. Половина королівства була в облогах, розграбована, віддана як викуп або спустошена. Солдати займалися здирствами, що призвело до селянських бунтів. До початку XVII століття кількість протестантського населення зменшилася, бо протестантів страчували, вбивали, виселяли та примушували зрікатися віри.

Здавалося б, католики перемогли у французьких релігійних війнах. Але чи Бог благословив цю перемогу? Явно, що ні. Стомлені цими вбивствами в ім’я Бога, багато французів полишили релігію. Вони стали провісниками того, що називають антихристиянським напрямком XVIII століття.

НА ЖАЛЬ, релігійна ненависть, що характеризувала Францію XVI століття, не зникла. У наступному столітті католики і протестанти Європи, розділеної глибокими упередженнями, знову взялися за зброю і почалася Тридцятилітня війна (1618—1648 роки). В ім’я Бога люди, що називали себе християнами, знову стали проливати кров своїх ближніх.

Релігійна ненависть досі не стихла, і кровопролиття триває. Зовсім недавно католики і протестанти вбивали одні одних в Ірландії, а члени православної та римо-католицької церков чинили те ж саме на території колишньої Югославії. І хоч би яким неймовірним це здавалося, але під час першої та другої світових воєн сотні тисяч католиків і протестантів гинуло на полі бою від рук своїх же співвіруючих. Чи можна якось виправдати це вбивство? Як Бог дивиться на це?