Чи «власна релігія» — це розв’язання проблеми?

ОСКІЛЬКИ ОРГАНІЗОВАНА РЕЛІГІЯ втрачає свій вплив на маси, не дивно, що багато людей створює свою особисту релігію. Однак повстають запитання: «Чи це справді задовольнить духовні потреби людини? Чи «власна релігія» — це розв’язання проблеми?»

Щоб відповісти на ці запитання, спершу треба обміркувати, чи власна релігія дійсно витримає перевірку, якщо ми застосуємо нашу «здатність розмірковувати», один з найбільших дарів, яким володіє людина (Римлян 12:1, НС).

Логічне мислення спонукує людину відкидати те, що суперечить одне одному. Проте опитування осіб, які сповідують особисту релігію у Швеції, показало: люди часто, «зовсім не задумуючись, поєднують різні (можливо, логічно несумісні) поняття про природу й мету життя, формуючи власну філософію життя».

Для прикладу: з тих, хто сповідує «християнство по-своєму» лише 2 відсотки визнали Ісуса, але тільки деякі як історичну особу. Натомість неодноразово можна було почути про віру людей у реінкарнацію. Подумаймо, чи ж логічно називати себе послідовником Ісуса і в той же час не брати до уваги те, як жив Ісус і чого навчав, або ж приймати доктрини, які повністю суперечать його вченням?a

Здатність розмірковувати також спонукує нас уникати того, що видається абсолютно незрозумілим або не піддається визначенню. Однак, коли людей запитали, чи вони вірять у «Бога або божественну силу», більшість з них відповіла, що «Щось» мусить існувати. Один чоловік сказав: «Я вірю в щось надприродне, але це не обов’язково має бути Бог». Ті, хто все ж таки вірили в Бога, вважали, що він «відіграє незначну роль у їхньому житті». Отже, згідно з опитуванням, власну релігію було названо «розпливчастим світом концепцій», а наприкінці наводилась одна з найпоширеніших відповідей респондентів: «Я вірю у щось, але не знаю, що́ це».

У Канаді результати опитування людей, які мають власну релігію, виявилися подібними. Журнал «Альберта ріпорт» зауважив: «Сьогодні багато хто вірить у зовсім неймовірні речі, хоча у цьому немає жодного змісту. Крім того, коли подивитись, чи люди керуються в житті цими віруваннями, то побачимо, що ні. Такі вірування не мають, ані високих моральних орієнтирів, ані якогось раціонального зерна». Далі у журналі говорилося про «клаптикового бога», оскільки ті, хто приймає такі погляди, «засвоюють різні частини традиційних віровчень». Чи ви вважаєте розсудливим ґрунтувати свої релігійні погляди — навіть надію на майбутнє — на таких невиразних, непереконливих і суперечливих віруваннях?

Потреба у товаристві

З давніх-давен усі віруючі цінують товариство, братство і єдність (Дії 2:42, 46). Але якщо власна релігія — це те, чим володіє лише одна людина, то як така релігія може задовольнити ці потреби?

Чи ж власна релігія, коли «кожна людина сама собі церква», не збільшує і не поглиблює релігійного поділу серед людей? «Нині кожен створює свою власну релігію... тому ми стали країною, де панує не кілька сотень віровчень, а декілька мільйонів»,— зазначалось в «Альберта ріпорт». Отже не дивно, що власну релігію названо однією з форм духовної анархії.

Як щодо моралі?

Шведський єпископ Мартін Люннебо, даючи інтерв’ю газеті «Свенска дагбладет», сказав, що «власна релігія не може збагатити нашу добу, а також їй важко передати свої цінності новій епосі». Цей погляд до деякої міри підтверджує загальне ставлення батьків у Швеції до виховання дітей. У вищезгаданій газеті підсумовується це ставлення так: «Вір у що хочеш! І не змушуй своїх дітей робити вибір вже тепер. Нехай вони зроблять його, коли стануть достатньо дорослими».

«Свенска дагбладет» назвала прищеплення дитині релігійних цінностей ідеологічною обробкою. Однак газета робить висновок: «Якщо батьки передаватимуть дітям релігійні цінності, це може виявитися корисним і єдиним способом, завдяки якому вони пізніше... самі зроблять рішення». Справді, теперішня поведінка молоді наводить на думку, що власна релігія мало що зробила, аби об’єднати сім’ї, хоча й закладала справжні духовні цінності, які можна було б передавати з покоління в покоління.

Тому, складається враження, що власна релігія не може правдиво відповісти на життєво важливі питання. Не здатна вона також об’єднати людей або задовольнити їхні потреби у моральному керівництві. У вищенаведеній статті зі «Свенска дагбладет» про власну релігію сказано: «Коли так звана віра охоплює все, вона фактично не охоплює нічого. І, якщо свобода безмежна, то вона втрачає свою цінність».

Отже зрозуміло: з багатьох поглядів власна релігія не задовольняє духовних потреб людини. І справді, чи можна вдовольнити такі потреби, просто вибираючи вірування з різних традиційних релігій, подібно як беремо лише найпривабливіші страви зі «шведського столу»? До того ж, здається очевидним, що організована релігія теж не задовольняє таких потреб. Тож куди нам звернутися?

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінках 8, 9]

Чи слід ставитися до релігії лише як до «шведського столу», вибираючи вірування, які нам до вподоби?

Як найліпше задовольнити духовні потреби

ДЛЯ ЧОГО ЛЮДЯМ релігія? Дехто може сказати, що люди приділяють увагу духовним справам, аби знайти безпеку в небезпечному світі. Але причина полягає не лише у цьому. Стаття у журналі «Соціологічний огляд Америки» повідомила: «Безпека — це не єдиний фактор, який приваблює до релігії. Люди завжди шукали відповіді на запитання про те, звідки ми взялися, що нас чекає у майбутньому, навіщо ми живемо».

Ви, безсумнівно, погодитесь, що ці питання надзвичайно важливі. Тож, чи не потребують вони достовірних відповідей? Оскільки ці питання такі вагомі, ми не знайдемо відповідей на них, лише вибираючи зручні для нас вірування з різних традиційних релігій. Щоб отримати переконливі й надійні відповіді на життєво важливі питання, нам, безумовно, треба пошукати ліпший метод.