Після якогось часу я вчула стукотіння мотик. „Пане Кігано”, я вигукнула, „Бог послав когось врятувати нас! Незабаром прийдуть, і я скажу їм, щоб вони вас врятували!” На відповідь він тільки тихенько постогнав і втих.

Незабаром почувся голос з темряви перед мною, „Чи є хтось там?”

„Так, так! є”, я плакала.

„Скільки ж вас?”

„Нас тут є кілька, декотрі дуже поранені”, я відповіла. Продовжували копати. Тоді, „Чи бачите світло?”

„Так, бачу?” я крикнула, „бачу світло!” Рятівники продовбали отвір, і незабаром світло освітило майже ціле місце в якому я лежала.

„Чи можете видрапатись до світла?” питали рятівники. „Так, спробую!” я відповіла їм.

Я вигукнула до інших на другому поверсі: „Сюди, старайтесь проповзнутись сюди! Врятуємось! Перше пошліть хлопчину!”

Я почала тягнути себе вперед по вламках покрученого заліза, цегли, скла й бетону. ,Мушу проповзнутись’, я подумала. ,Неможу залишитись на цьому місці’. Я проповзнулась близько отвору й досягла руру маски кисневої, яку мені подали через отвір. Повільно я проштовхнулась до вузького отвору.

Рятівники витягнули мене, перше одну руку, а тоді решта тіла. Одяг був пошматований, а тіло подряпане. „Як ви почуваєте себе?” вони запитали. „Щасливою”, я відповіла.

Вийшовши на вулицю я побачила великий натовп. Декотрі допомагали пораненим, декотрі розкопували руїни будинку. Розтурбовані глядачі товпились навколо мене, бажаючі знати з якої частини будинку мене врятували.

„Чи ви бачили мою дружину?” „Чи бачили батька мого?” „Чи сестру?” вони розпачливо питали. Я тільки відповіла: „Ще є багато заловлених живих людей, отже не піддавайтесь”.

Інших людей витягали через той самий отвір що мене, декотрих дуже поранених. Але, багато задушились. На вулиці поза будинком був жалісливий вид — ряд трупів. Пан Кігано й той юнак з другого поверху лежали між нещасними.— Так як розповіла Антонєта де Урбіна.

Антонєту де Урбіну врятували живою на початку вечора першого дня землетруса.