Чи ми запрограмовані у своїх генах?

«КОЛИСЬ ми вірили, що наша доля накреслена на зірках. Нині ми знаємо, що здебільшого наша доля накреслена в генах». Ці слова Джеймса Ватсона цитували на початку своєї книжки «Вивчення міфу про гени» Рут Губбард і Ілайджа Валд. А втім, одразу після цитати Ватсона поміщаються слова Р. С. Левонтіна, Стівена Рози і Леона Дж. Каміна: «Нам не доводиться говорити про будь-який вагомий вияв соціальної поведінки, запрограмований у наших генах так, щоб його не можна було б змінити соціальними умовами».

На суперобкладинці короткий зміст цієї книжки починається одним критичним запитанням: «Чи людська поведінка генетично запрограмована?» Іншими словами, чи поведінка людини повністю залежить від генів, що передають спадкові біологічні характеристики та схильності організму? Чи слід вважати певну неморальну поведінку прийнятною на підставі генетичної запрограмованості? Чи слід ставитися до злочинців як до жертв генетичного коду й не притягати їх до суворої відповідальності через те, що вони мають генетичну схильність до злочинів?

Безперечно, вчені зробили багато корисних відкриттів у цьому сторіччі. До цих відкриттів належить і захоплива ДНК, так би мовити, програма нашої генетичної будови. Інформація, яку несе у собі генетичний код, інтригує як учених, так і непрофесіоналів. Яких успіхів досягнуто у дослідженні генів? Як дані досліджень підтверджують сучасну доктрину про передпрограмування чи приречення?

Що сказати про подружню невірність і гомосексуальність?

Згідно з однією статтею у газеті «Остреліан», деякі генетики твердять, що «подружня невірність, либонь, закладена в наших генах. (...) Схоже, що наша невірна особистість запрограмована бути саме такою». Лишень уявіть собі, який безлад такий підхід може внести у подружжя й родини, даючи виправдання всім, хто хоче уникнути відповідальності за розпусне життя!

Журнал «Ньюсуїк» опублікував статтю про гомосексуалізм під заголовком «Народжений чи вироджений?». У статті говорилося: «Наука й психіатрія намагаються зрозуміти нові дослідження, котрі наводять на думку, що гомосексуальність може бути пов’язана з генетичною будовою людини, а не її вихованням. (...) У середовищі «голубих» багато хто схильний уважати, що гомосексуальність закладена в хромосомах».

Відтак у статті цитуються слова доктора Річарда Пілларда: «Генетична складова у статевій орієнтації каже: це не помилка, у цьому немає вашої вини». Далі, наголошуючи на аргументі «невинності», дослідник гомосексуальності Фредерік Вітман відзначає, що «люди з полегшенням зітхають, коли їм кажуть, що гомосексуальність є біологічною. Це звільняє родини гомосексуалістів і їх самих від відповідальності. А ще це означає, що суспільство не повинне хвилювати, скажімо, те, що вчителями є «голубі».

Подеколи так званий доказ, що схильність до гомосексуалізму визначається генами, подається засобами масової інформації як фактичний і підтверджений, а не як можливий і непідтверджений.

Журнал «Нью стейтсмен енд сосаєті» розхолоджує схильність декого до риторики: «Засліплений читач міг і не помітити умовності речових доказів чи й справді таки повну відсутність підґрунтя для скандального наукового твердження, що розпусне життя «закодоване у генах чоловіків і закарбоване в їх «електронній платі». У своїй книжці «Розшифровування коду» (англ.) Дейвід Сузукі і Джозеф Лівайн виражають занепокоєність висновками поточних досліджень генів: «Тимчасом як цілком можливо, що гени мають вплив на поведінку загалом, зовсім інша справа показати, що конкретний ген (чи пара генів, а то й навіть десяток генів), по суті, контролює конкретні моменти реакції тварини на довкілля. Тут справедливим буде запитати, чи хтось знайшов, у суто молекулярному плані, місцерозташування й видозміни, будь-котрі ділянки ДНК, які заздалегідь визначають конкретну поведінку особи».

Гени алкоголізму і злочинності

Вивчення алкоголізму вже багато років інтригує генетиків. Дехто заявляє, що вивчення показують, ніби алкоголізм зумовлюється наявністю або відсутністю певних генів. Приміром, «Новоанглійський медичний часопис» (англ.) 1988 року повідомляв, що «протягом минулого десятиріччя три окремі дослідження подали остаточні докази того, що алкоголізм передається спадково».

А втім, дехто з дослідників різних шкідливих звичок нині ставить під сумнів погляд, що алкоголізм зумовлений здебільшого біологічними факторами. У статті газети «Бостон ґлоб» за 9 квітня 1996 року говорилося: «Генів алкоголізму знайдено не було, і дехто з дослідників визнає, ніби найбільше, що вони можуть знайти, це генетичну сприйнятливість, через котру деякі люди п’ють багато й не п’яніють,— тенденція, що може схиляти їх до алкоголізму».

Газета «Нью-Йорк таймс» повідомляє про конференцію в Мерілендському університеті за назвою «Значення й важливість дослідження генів і кримінальної поведінки». Ідея злочинного гена приваблює своєю простотою. Багато коментаторів люблять гнатися за модою. Один науковий оглядач написав у журналі «Нью-Йорк таймс», що лиходійство може «бути в спіралі хромосом, переданих нам батьками при зачатті». У статті в «Нью-Йорк таймс» повідомляється, що невпинні дискусії про гени, відповідальні за злочинність, створюють враження, що злочини мають «спільне походження — це аномалія мозку».

Джером Каґан, психолог з Гарвардського університету, передвіщає, що настануть часи, коли генетична проба виявлятиме дітей, у котрих є [хромосомна] ділянка брутальності. Дехто каже, що існує надія на приборкання злочинності за допомогою біологічного втручання, а не соціальних реформ.

Коли читати повідомлення про такі теорії щодо генетичної підоснови поведінки, впадає у вічі те, що їхня мова часто невизначена й непевна. У книжці «Вивчення міфу про гени» говориться про дослідження, проведене Лінкольном Івсом, соціальним психологом, котрий заявив, ніби має аргументи, що депресія спричиняється генетично. Після опитування схильних до депресії жінок Івс «висунув гіпотезу, що депресивне мислення [цих жінок] і їхня поведінка, здається, збільшують імовірність таких хаотичних утруднень». Які ж це «хаотичні утруднення»? Жінки, яких він вивчав, зазнали «зґвалтування, насильства й звільнення з роботи». То чи ж депресії були причиною таких травматичних подій? «Яка ж логіка у цьому? — ведеться далі у книжці.— Жінки були зґвалтовані, зазнали насилля чи були звільнені з роботи й тому мали депресію. Чим травматичніші події вони переживали, тим хронічнішою була їхня депресія. (...) Можливо, і варто було б враховувати генетичні зв’язки, коли б він [Івс] встановив, що депресії не були пов’язані з жодними подіями в житті».

У цій самій публікації говориться, що такі історії є «типовими для більшості поточних повідомлень про генетику як у мас-медіа, так і в наукових журналах. Вони містять мішанину цікавих фактів, непідтверджених здогадів і значних перебільшень ролі генів у нашому житті. Найбільш з усього у цих писаннях вражає їхня невизначеність». Далі там мовиться: «Існує велика різниця між асоціацією генів з умовами, що відповідають ученню Менделя про спадковість, і використовуванням гіпотетичних генів «схильностей», аби пояснити складні стани, скажімо, рак чи високий кров’яний тиск. Вчені заходять навіть далі, коли кажуть, що генетичні дослідження можуть допомогти пояснити людську поведінку».

Проте нині з огляду на все вищезгадане часті запитання й далі залишаються невирішеними: чому ми інколи помічаємо, що починаємо діяти не так, як колись? Чи ми можемо керувати такими ситуаціями? Яким чином ми можемо здобути й утримувати керування над своїм життям? Наступна стаття може бути корисною, оскільки дає відповіді на деякі з цих запитань.

НАУКОВЕ вивчення людської поведінки й мотивації принесло нам багато користі. Можливо, нам легше тепер давати собі раду з певними хворобами завдяки глибшому їх розумінню. Водночас нам бажано обережно ставитися до сенсаційних теорій, особливо до тих, що суперечать усталеним принципам.

Коли йдеться про генетику й поведінку, постають запитання: чи можемо ми відхилятися од відповідальності й не визнавати вини за свої вчинки? Чи можемо ми викручуватися чи навіть звинувачувати когось або щось за свою нетактовність чи погану поведінку і таким чином приєднуватися до дедалі більшої кількості тих, хто скидає зі себе вину? Аж ніяк. Більшість людей охоче приймають похвалу за будь-який успіх у житті, то чому ж вони не бажають нести відповідальність за свої помилки?