Ми не на пенсії!
«МИ НЕ НА ПЕНСІЇ»,— це перше, що спадає на думку, коли переступаєш поріг незвичайного дому в Токіо, Японія. Там живе родина з 22 чоловіків і жінок, яким у середньому 70. Їх об’єднують не кровні узи, а спільні інтереси — місіонерське служіння. Сумарно вони є у повночасній праці проповідування 1026 років! Троє найстарших членів народилося 1910 року. Семеро почало своє повночасне служіння у підлітковому віці. Дев’ятеро з них бачило розріст праці проповідування Царства в Японії від самого початку, після другої світової війни (Ісаї 60:22).
Проте цей шестиповерховий будинок, що колись належав філіалу Товариства Вартової башти, є місцем підбадьорення, зокрема через дух мешканців-місіонерів, що панує там. Хоча більшість з них обмежена фізично через вік та погане здоров’я, ні один з цих духовних воїнів не збирається здаватися. Японські Свідки повністю переробили будинок для них, зробивши Зал Царства на першому поверсі і пасажирський ліфт.
Чому вони щасливі
Провівши багато років у своєму призначенні, вони відчувають себе тут як вдома. «Коли минулого літа я повернулася в Австралію на обласний конгрес,— говорить одна з найстарших у родині,— після двох тижнів мене почало тягнути додому!» Вони люблять людей, яким служать, і розвинули глибоку приязнь до них. Усім місіонерам подобаються листи і телефонні дзвінки, котрі нагадують їм діяльність колишніх днів.
Це є наслідком старанного служіння. Спонукані любов’ю до Єгови, місіонери наполегливо проповідували Боже Слово за різних обставин. (Порівняйте 2 Тимофія 4:2). «Ми привчали себе бути радісними, тому що служимо Єгові,— говорить Віра Мак-Кей, яка служить в Японії вже 37 років.— Навіть коли ніхто не підходить до дверей, ми є там для того, щоб свідчити про Єгову».
Дванадцятеро з цих місіонерів ніколи не були одружені, але вони щасливі, що можуть служити Господу без відволікання (1 Коринтян 7:35). Одною з них є Ґледіс Ґреґорі, яка у місіонерському служінні вже 43 роки. Вона говорить: «Для того щоб мати більшу свободу в служінні Єгови, я почала піонерувати, пізніше вступила в Ґілеад (Біблійна школа Ґілеад Товариства Вартової башти), а потім почала працю місіонера. Я залишилася незаміжньою, хоча не давала обітниці про це, та ніколи не шкодувала, як і багато інших Свідків».
Готовність пристосовуватися
Місіонери готові пристосовуватися, дарма що деякі люди у старшому віці стають вередливими. Лоіс Даєр, Моллі Герон та Лєна і Маргріт Вінтелер мешкали в невеличкому місіонерському домі в житловому районі Токіо. Вони жили так більше 20 років і прихилилися до людей у тій місцевості. На їхній території сестри Вінтелер постійно приносили літературу 40 чоловікам, а Моллі та Лоіс — 74. Згодом Товариство попросило їх перебратися в шестиповерховий місіонерський дім у самому серці Токіо. «Спочатку я занепала духом і засмутилася»,— зізнається Лєна. Однак, як завжди, вони пристосувалися до нового призначення. Як вони почувають себе зараз? «Дуже щасливими,— відповідає Лєна.— Тут є двоє братів з Бетелю, вони готують нам їсти і прибирають дім. Про нас дуже добре дбають». Вони всі погоджуються з Лоіс, котра сказала: «Сердечна турбота організації Єгови допомагає нам залишатися стійкими».
Норен Томпсон також пристосувалася до нових умов. Вона говорить: «П’ятнадцять років я мала привілей бути разом зі своїм чоловіком (він з Нової Зеландії) в обласному служінні ще тоді, коли уся Японія була однією областю». А втім, здоров’я її чоловіка погіршилося і їй довелося знести найбільше горе в житті — його смерть 18 років тому. «У той час,— говорить вона,— продовжувати місіонерське служіння мені допомагала любов японських братів, а також молитва й активна діяльність у служінні».
Стійкість, коли погане здоров’я
«Більшість має деякі проблеми зі здоров’ям, але всі тут радісні і мають надзвичайне бажання служити»,— говорить Альберт Пастор, наглядач місіонерського будинку. Для догляду за місіонерами в дім призначено лікаря та його дружину, медсестру.
Коло трьох років тому Елсі Таніґава, випускниця 11-го класу школи Ґілеад, несподівано перестала бачити на ліве око. Через чотири місяці її праве око було теж уражене. «Часом мені трохи сумно, що я вже не можу служити, як колись. Але завдяки сердечній опіці Товариства і підтримці мого партнера та інших я продовжую отримувати радість від служіння Єгові»,— говорить Елсі.
Шінічі Тогаре та його дружина Масако, котрі були однокласниками Елсі в Ґілеаді, за останні кілька років зустрілися з багатьма випробовуваннями, пов’язаними зі здоров’ям. Шінічі, який є здібним промовцем, надзвичайно важко тому, що він не може бачити нотаток через слабий зір. І хоча за останні роки йому робили великі і малі хірургічні операції, його очі сяють, коли він розповідає про свого 90-річного зацікавленого.
Попри ‘колючку в тілі’, ці місіонери розглядають свої немочі, як апостол Павло, що сказав: «Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2 Коринтян 12:7—10). А вони справді сильні! Кожного ранку вони присутні на ранковому поклонінні о сьомій годині. Після сніданку ті, що можуть, ідуть у ранкове проповідницьке служіння.
Річард та Мертл Шірома є серед тих, хто постійно ходить у служіння. Мертл 1978 року мала інсульт, викликаний приступом артеріосклерозу мозку, але вона й далі допомагала своєму чоловікові в роз’їзній праці до листопада 1987 року. Зараз Річард, котрому самому вже 70 років, допомагає Мертл в усьому. Він встає о 5 ранку, підводить її з ліжка, миє, одягає її, робить їй макіяж та годує з ложечки. Потім в інвалідному візку він щоранку бере її в проповідницьке служіння; коло години вони ходять від дому до дому, а тоді свідчать людям на автобусних зупинках. Мертл вже не може говорити, але останні слова, які вона вимовила, були: «Дендо, дендо», з японської: «Проповідування, проповідування».
Їхня донька Сандра Суміда перебралася в місіонерський дім, щоб допомагати їм. Сандра недавно сама втратила свого коханого чоловіка через серцевий приступ. Вона цінує те, що Товариство Вартової башти призначило її назад в Японію з Ґуаму, де вона була місіонеркою разом з чоловіком. «Я завжди мала почуття, що не допомагаю достатньо своїм батькам, бо є на Ґуамі,— говорить вона. — Моя сестра Джоанне доглядала за ними в цьому домі. Тому коли випала така нагода, я зраділа. Відчуття того, що ти потрібна тут, стало моїм ліком після раптової смерті чоловіка».
Невпинна турбота
Хоча місіонери відчувають вплив похилого віку, але вони не втрачають місіонерського духу (Псалом 90:10; Римлян 5:12). Джері та Йоші Тома, які були серед перших випускників Ґілеаду, що приїхали в Японію, і далі ходять у діловий район Шібує. «Коли ми прибули до двоповерхового будинку, який був тут 1949 року, ми ходили від землянки до землянки. Тепер Токіо стало метрополісом. Ми вже старі і не можемо робити стільки, як колись. Але ми почуваємо себе дуже відсвіженими, коли повертаємося з проповідування»,— говорить Йоші.
Ліліан Самсон вже 40 років місіонерка в Японії і зазнає великої втіхи від свого служіння. «Тепер я допомагаю одній 80-річній жіночці, яка навчалася з моєю напарницею Аделіною Нако, котра повернулася на Гаваї доглядати свою хвору маму. Нещодавно жіночка стала вісником Царства і поборола проблему поклоніння предкам. Вона пішла до храму і сказала дружині священика: «Я навернулася до християнства!» Маючи таку радість в житті, Ліліан ніколи не шкодувала про день, коли у 19 років покинула свою світську роботу і почала піонерувати.
Рут Улріх та Марта Гесс, котрі є партнерами у місіонерському служінні понад 45 років, живуть у цьому місіонерському домі більше 35 років. Вони добре зарекомендували себе в території. Одного разу районний наглядач запитав Марту: «Чи можеш ти позичити мені своє обличчя для проповідування від дому до дому?» Люди знали Марту в обличчя і протягали руки за журналами, тоді як районному наглядачеві важко було зав’язати розмову.
Рут постійно приносила літературу одній жінці, яка не могла читати через проблеми зі здоров’ям. Все ж вона продовжували одержувати журнали і навіть взяла книжку «Людство в пошуках Бога» (англ.). Рут вагалася, чи повинна вона розповсюджувати журнали, бо здавалося, що ніхто не читає літератури. Одного разу чоловік цієї жінки підійшов до Рут з книжкою «Людство в пошуках Бога» і сказав: «Це чудова книжка! Я прочитав її двічі». Рут почала біблійне вивчення з ним та його дружиною.
Цей місіонерський дім сам по собі приваблює зацікавлених людей. Одного вечора до будинку прийшов молодий чоловік і сказав: «Я зрозумів, що коли прийду сюди, то мені допоможуть вивчати Біблію». З ним почали біблійне вивчення. Він був кухарем у китайському ресторані і працював з жінкою, яка була позбавлена спілкування зі збором протягом багатьох років. Журнали, які залишив вісник у ресторані, потрапили до кухні. Вони сподобалися молодому кухарю, і він почав ставити питання жінці, що колись була Свідком. Вона не могла відповісти на них і сказала йому піти в місіонерський дім. Нині він є службовим помічником і піонером. З часом жінка, що була позбавлена спілкування зі збором, була поновлена і зрештою теж стала повночасною піонеркою.
Усі місіонери в домі цінують те, що Єгова зробив для них. Вони є родом з Австралії, Канади, Гаваїв, Швейцарії і Сполучених Штатів Америки, 11 із них закінчили 11-й клас або попередні класи місіонерської школи Ґілеад. Вони бачили успішний розвиток праці Царства в Японії і поділяють почуття Давида, котрий сказав: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (Псалом 37:25). Через вдячність за ніжну Божу турботу ці місіонери вирішили не йти на пенсію, а продовжувати служити Єгові.