ВИ МАЄТЕ ПРАВО

Сьогодні в багатьох країнах хворий має непорушне право вирішувати, на яке лікування погодитись. «Закон про інформовану згоду ґрунтується на двох принципах: по-перше, пацієнт має право одержати достатньо інформації, аби зробити інформований вибір щодо пропонованого лікування, і, по-друге, пацієнт має право погодитись з рекомендаціями лікаря або відхилити їх... Якщо не зважати на право пацієнта сказати «ні» або «так»,— навіть «так» з певними умовами,— то втрачається сама суть принципу, що лежить в основі інформованої згоди» («Informed Consent—Legal Theory and Clinical Practice» [«Свідома згода. Юридична теорія й клінічна практика»], 1987 рік)a.

Декотрі хворі, намагаючись користуватися своїм правом вибору, стикаються з протидією. Можливо, хтось із знайомих негативно дивиться на видалення мигдаликів чи лікування тонзиліту антибіотиками. Або ж сам лікар наполягає на своєму (запропонованому) методі лікування, бо твердо переконаний у його правильності. А іноді навіть адміністрація лікарні з юридичних чи фінансових причин може не погоджуватися з вибором хворого.

«Багато ортопедів воліють не оперувати [Свідків],— каже д-р Карл Л. Нельсон.— Але ми вважаємо, що хворий має право відмовитись від будь-якого методу лікування. Якщо з технічного погляду можливо успішно провести операцію, уникаючи певної процедури, наприклад переливання крові, то слід надати хворому таке лікування» («The Journal of Bone and Joint Surgery» [«Операції на кістках і суглобах»], березень 1986 року).

Тактовний пацієнт не вимагатиме застосування методу, в якому лікар не має досвіду. Але як сказав д-р Нельсон, багато відданих своїй справі лікарів все ж таки беруть до уваги переконання своїх пацієнтів. Один німецький службовець зазначив: «Медик не повинен відмовлятися надати допомогу... пояснюючи це тим, що під час лікування Свідків Єгови він не в стані використовувати всі доступні у медицині методи. Він зобов’язаний допомогти, навіть якщо його можливості обмежені» («Der Frauenarzt» [«Гінеколог»], травень/червень 1983 року). Що ж до лікарень, то їхньою метою мають бути не тільки гроші, а й допомога усім людям без винятку. Католицький теолог, Річард Й. Девайн каже: «Хоча лікарня повинна робити все можливе, аби зберегти життя й здоров’я хворого, вона мусить дбати і про те, щоб не діяти проти [його] сумління. Крім того, лікарня має уникати всіх форм примусу, починаючи від вмовляння пацієнта і закінчуючи здобуттям судового рішення на примусове переливання крові» («Health Progress» [«Досягнення в галузі охорони здоров’я»], червень 1989 року).

ВИРІШУВАТИ НЕ СУДУ

Багато людей погодиться, що суд — не місце для з’ясовування особистих суперечок медичного характеру. Як би ви почувались, коли б вирішили лікувати тонзиліт антибіотиками, а хтось звернувся до суду, щоб змусити вас видалити мигдалики? Можливо, лікар хоче надати вам лікування, яке вважає найліпшим, але він не повинен звертатись до суду і порушувати ваші основні права. І оскільки в Біблії сказано, що стримуватись від крові так само важливо, як уникати розпусти, то насильне переливання християнину крові — це те саме, що ґвалтування (Дії 15:28, 29).

Однак у книжці «Інформована згода на переливання крові» («Informed Consent for Blood Transfusion», 1989 рік) говориться, що коли пацієнти з огляду на свої релігійні права вирішують піти на певний ризик, то це настільки непокоїть декотрі суди, «що вони роблять якісь юридичні винятки,— юридичні фікції, якщо хочете,— аби уможливити переливання крові». Вони можуть виправдовуватись, кажучи, що вчинили так з огляду на вагітність або на дітей, якими потрібно опікуватися. «Це все юридичні фікції,— зазначається в книжці.— Дорослі люди мають право відмовитись від лікування».

Дехто, наполягаючи на переливанні крові, не бере до уваги того, що Свідки відмовляються не від усіх методів лікування. Вони відкидають тільки один метод, небезпечність якого визнають також фахівці. Зазвичай існує багато способів допомогти хворому. Один криє в собі одні небезпеки, інший — інші. Чи суд або лікар має право авторитарно вирішувати, на який ризик «вам найліпше піти»? Це повинні зробити тільки ви. Свідки Єгови зайняли тверду позицію в цій справі й не хочуть, щоб хтось вирішував за них; це їхня особиста відповідальність перед Богом.

Якби суд нав’язав вам неприйнятне лікування, то як це вплинуло б на ваше сумління й бажання боротись за життя? Д-р Конрад Дребінгер написав: «Коли лікар всупереч сумлінню хворого нав’язує йому метод лікування, що допоможе фізично, але завдасть сильного морального удару, це, безперечно, свідчить про недоречне честолюбство лікаря» («Der Praktische Arzt» [«Лікарська практика»], липень 1978 року).

[Рамка на сторінці 20]

Сполучені Штати Америки: «В основі необхідності отримати згоду пацієнта лежить етичне поняття про право на самовизначення особи, тобто що вона сама має приймати рішення, від яких залежатиме її життя. Юридичною підставою необхідності такої згоди служить факт, на основі якого медична процедура, виконана без згоди пацієнта, вважається за образу дією» («Informed Consent for Blood Transfusion» [«Свідома згода на переливання крові»], 1989 рік).

Німеччина: «Право пацієнта на самовизначення має перевагу над принципом надання допомоги й збереження життя. Тому не можна переливати пацієнтові кров усупереч його волі» («Herz Kreislauf» [«Серце і кровообіг»], серпень 1987 року).

Японія: «У світі медицини немає нічого «абсолютного». Лікарі думають, що сучасний напрям медицини найліпший, і тримаються його. Але вони не повинні нав’язувати своїм пацієнтам кожен елемент сучасної медицини, вважаючи його «абсолютним». Пацієнти теж мусять мати свободу вибору» («Minami Nihon Shimbun», 28 червня 1985 року).