Проте один з них мав такий дух, він народився у католицькій родині в Британії майже наприкінці четвертого сторіччя. Його звали Патріком, і він став відомий за поширення християнської звістки у західному кутку Європи — Ірландії; за переказами, він навернув тисячі людей і заснував сотні церков.

Місіонери у поділеному домі

Двома відгалуженнями загальновизнаного християнства, що існували на той час у Римі та Константинополі, проводились окремі місіонерські кампанії. Їхні спроби «християнізувати» Болгарію призвели до замішання, типового для релігійно поділеного дому. Болгарський правитель Борис I був прилучений до грецької церкви. Але побачивши, що Константинополь дуже обмежує незалежність болгарської церкви, він звернувся до Заходу, дозволивши німецьким місіонерам, що репрезентували Рим, принести свою версію християнства. До 870 року н. е. стало очевидно, що католицизм був ще суворішим до місцевої церкви, отже німців вигнали з країни, а Болгарія повернулась в обійми православ’я і з того часу з релігійного погляду залишилась у них.

Десь тоді католицькі місіонери познайомили з «християнством» Угорщину. Утім ці обидва відгалуження «християнства» знайшли підтримку в Польщі. Згідно з «Релігійною енциклопедією», «церква поляків у загальному була під впливом Заходу, хоча і неможливо було не помітити значного впливу Сходу». Литва, Латвія та Естонія також «стали жертвами боротьби Західних і Східних сил з усіма її духовними наслідками». У подібну напружену, рішучу боротьбу між Заходом і Сходом після прийняття «християнства» в кінці XI на початку XII сторіч потрапила і Фінляндія.

У дев’ятому сторіччі два брати з вельможної грецької родини у Фессалоніках занесли візантійське «християнство» до слов’янської частини Європи та Азії. Кирило, інше ім’я Костянтин, і Мефодій стали відомі як «апостоли слов’ян».