У середньовіччі вірили, що це було підземне місце в якому повіки мучили непокаяних грішників. Данте, славний поет з 13 століття, писав у своїм творі Одинадцять мук пекла:

«У ньому є неопалимі дерева на яких вішають душі, тих людей, які ніколи не ходили до церкви в цьому житті,..

«У пеклі є розжарена піч, при якій стоять сім дияволів проштовхувати в неї винні душі...

«Винуваті душі відпочинку не мають».

Таким то страшенним видом пекла Мікеланджело прикрасив стелю ватіканської Сікстинської капелі в його живописі. Кажуть що папа Павло III, який уповноважив живопис, дуже налякався коли побачив його.

Кальвін і Лютер погоджувались з католицькою ідеєю про пекло. Доктрину про пекло ще до цих пір захищають. «Головна риса пекла,— каже в Новій католицькій енциклопедії,— є його непогасимий вогонь... і ще до того вічний... Щоб не натякали терміни непогасимий вогонь і вічний, то їх не слід вважати незначними».

Проте, в папській буллі з 1979 р., папа Іоанн-Павло II наново заявив своє переконання, що непокаяні грішники ідуть у горюче пекло й перестеріг, щоб не поширювати сумнівів про це.