У перші століття нашої ери популярними були єгипетський бог Серапіс і богиня Ісіда, сирійська богиня-риба Атаргатіс і перський бог сонця Мітра.

Біблійна книга Дії чітко змальовує поганське середовище, в якому жили ранні християни. Наприклад, у римського проконсула Кіпру служив юдейський чарівник (Дії 13:6, 7). Мешканці Лістри помилково вважали Павла та Варнаву грецькими богами Гермесом і Зевсом (Дії 14:11—13). Коли Павло був у Филипах, він зустрів служницю, яка займалася віщуванням (Дії 16:16—18). В Афінах апостол помітив, що тамтешні жителі «побожніші, ніж інші люди». Він також побачив жертовник з написом «Невідомому Богові» (Дії 17:22, 23). В Ефесі люди поклонялися богині Артеміді (Дії 19:1, 23, 24, 34). На острові Мальта народ сказав, що Павло був богом, бо не постраждав від зміїного укусу (Дії 28:3—6).

Верховним богом Риму був Юпітер, прозваний Оптімус Максімус, що означало «найліпший і найвеличніший». Вважалося, що він виявляє себе у вітрі, дощі, блискавці й громі. Сестру і дружину Юпітера, Юнону, пов’язували з місяцем. Вона нібито наглядала за всіма сферами життя жінок. Дочка Юпітера, Мінерва, була богинею ручних ремесел, професій, мистецтв і війни.

Римський пантеон богів здавався нескінченним. Лари і пенати були домашніми божками. Весті поклонялись як богині здоров’я. Януса, котрий мав два обличчя, вважали богом всіх початків. Кожна професія мала свого божка-покровителя. Римляни обожнювали навіть абстрактні поняття. Пакс уособлював мир, Салус — здоров’я, Пюдікітья — скромність і невинність, Фідес — вірність, Віртус — відвагу, а Волюпта була богинею насолоди. Будь-яка грань публічного чи особистого життя римлян пов’язувалася з волею богів. Для того щоб отримати в якійсь справі бажаний результат, треба було задобрити відповідне божество ритуальними молитвами, жертвами і святами.

До чого вдавалися люди, щоб взнати волю богів? Приміром, шукали передвістя. Один з найпоширеніших способів — дослідження нутрощів принесеної в жертву тварини. Вважалося, що вигляд і стан органів тварини вказували на те, чи схвалюють боги певну справу, чи ні.

Наприкінці II століття до н. е. римляни стали уподібнювати своїх головних божеств до богів з грецького пантеону: Юпітера до Зевса, Юнону до Гери тощо. Римляни також перейняли міфологію, що була пов’язана з грецькими божествами. Ті легенди зовсім не лестили богам, котрі мали такі самі недоліки й обмеження, як і люди. Скажімо, Зевса зображали ґвалтівником і педофілом, що мав статеві стосунки зі смертними і тими, хто вважався безсмертним. З огляду на безсоромну поведінку богів, яких часто вихваляли в стародавніх театрах, люди думали, що теж можуть поводитися розпусно.