Над Румунією опускається «залізна завіса»

У листопаді 1946 року, за рік до візиту Альфреда Рютімана, в Румунії до влади прийшли комуністи. Протягом наступних кількох років їхня партія знищила будь-яку опозицію і пришвидшила процес реформування культурних і політичних установ країни відповідно до радянських стандартів.

Скориставшись затишшям перед бурею, брати надрукували сотні тисяч журналів, брошурок та інших публікацій і розвезли їх по 20 складах у різні куточки країни. Багато братів збільшило свою проповідницьку діяльність, а дехто розпочав піонерське служіння. Серед них були Міхай Ністор і Васіле Сабадиш.

Міхая призначили в північно-західну і в центральну частини Трансільванії. Він продовжував піонерувати там навіть після заборони, накладеної комуністами, які довго за ним ганялися. Як йому вдавалось уникати арешту? Міхай розповідає: «Я пошив собі торбу, точно таку, яку мають склярі. Одягнувшись по-робочому, я брав із собою віконні шиби й інструменти та йшов у села і міста, до яких мене призначили проповідувати. Якщо я бачив поліцейського або якусь підозрілу мені людину, то починав голосно рекламувати свій товар. Щоб відвернути від себе увагу противників, брати використовували ще й інші методи. Таке служіння було надзвичайно захопливим і водночас ризикованим — не тільки для нас, піонерів, але й для сімей, в яких ми зупинялись. Проте ми отримували величезну радість, коли бачили, як учні роблять поступ і як росте кількість вісників».

Васіле Сабадиш продовжував піонерувати, незважаючи на часті переїзди. Він робив особливо добру справу, оскільки йому вдавалося відшукувати братів, які розсіялись через переслідування служби безпеки «Секурітате» — головного знаряддя в руках нового комуністичного режиму. «Щоб уникнути арешту, мені треба було виявляти обережність і винахідливість,— розповів Васіле.— Наприклад, подорожуючи в іншу частину країни, я завжди намагався мати якусь дійсну причину, скажімо, направлення лікаря на курорт.

Відводячи підозри, я налагоджував зв’язок між братами, щоб вони могли регулярно отримувати духовну поживу. Моїм гаслом були слова з Ісаї 6:8: “Ось я,— пошли Ти мене!” і з Матвія 6:33: “Далі шукайте найперше царства”. Ці вірші додавали мені радості й витривалості». Саме це було необхідне Васіле, адже згодом, попри всю обережність, його, як і багатьох інших братів, арештували.

Люті напади на Божу організацію

У 1948 році листуватися з всесвітнім центром стало дуже важко, тому брати часто писали шифровані повідомлення на поштових листівках. У травні 1949 року Мартін Мадяроші передав інформацію від працівника бухарестського офісу Петре Ранки. Він повідомляв: «Усі в родині почуваються добре. Через сильний вітер і надзвичайний холод, ми не могли працювати на полі». Пізніше інший брат написав, що «вони вже давно не їли чогось солодкого» і що «в родині багато хто хворіє». Він мав на увазі, що в Румунію не було можливості надсилати духовну поживу і що багато братів були ув’язнені.

Восьмого серпня 1949 року, згідно з рішенням Міністерства юстиції, бухарестський офіс і житлові приміщення були опечатані, а все обладнання й особисті речі — конфісковані. У наступні роки було заарештовано і засуджено сотні братів. Цікаво, що під фашистським правлінням Свідків Єгови звинувачували у тому, що вони комуністи, а коли до влади прийшли комуністи, то Свідків почали називати «імперіалістами» і «американськими пропагандистами».

Всюди було повно шпигунів та інформаторів. Як писалось у «Щорічнику» за 1953 рік, заходи безпеки, які вживали комуністи, «стали настільки суворими, що в Румунії усі, хто отримував листи із Заходу, потрапляли в чорний список і перебували під постійним наглядом». У звіті також говорилося: «Важко передати словами, який страх тут панує. Не можна довіряти навіть членам сім’ї. Свобода розтанула, неначе дим».

На початку 1950 року Памфіла і Єлену Албу, Петре Ранку, Мартіна Мадяроші та інших арештували і звинуватили у шпіонажі для країн Заходу. Декого катували, намагаючись вибити конфіденційну інформацію та зізнання у шпигунстві. Однак єдине зізнання, яке можна було почути від братів,— це те, що вони поклонялись Єгові і служили справам його Царства. Після таких тяжких випробувань одних братів відправляли у в’язниці, інших — у виправно-трудові табори. Як ця хвиля переслідувань вплинула на проповідницьку працю? Того ж 1950 року кількість вісників у Румунії зросла на 8 відсотків. Яке ж чудове підтвердження дії Божого духу!

Коли брату Мадяроші було вже майже 70, його відправили до в’язниці в місто Ґерла (Трансільванія). Там наприкінці 1951 року він помер. У звіті повідомлялося: «Заради правди він багато вистраждав, особливо після арешту в січні 1950-го. Тепер ці страждання скінчились». Майже 20 років Мартін терпеливо протистояв запеклим нападам з боку духівництва, фашистів та комуністів. Його непорочність можна описати словами Павла, який сказав: «Я вів добру боротьбу, пробіг шлях до кінця, віру зберіг» (2 Тим. 4:7). Дружина Мартіна Марія, хоч і не була ув’язнена, також подала гарний приклад, виявляючи витривалість у скрутні часи. Один брат говорив про неї, як про «розумну, повністю віддану Господній праці сестру». Після арешту Мартіна Марією опікувались родичі, у тому числі її названа дочка Меріоара, яка теж побувала у в’язниці і була звільнена восени 1955 року.

«Свідки Єгови — гідні похвали люди»

У 1955 році уряд оголосив амністію і більшість братів звільнили. Але їхня свобода тривала недовго. З 1957 до 1964 року Свідків Єгови знову цькували й арештовували, декого засудили на довічне ув’язнення. Однак брати не впадали у відчай, а заохочували один одного залишатися непохитними. Братів добре знали за їхню непорочність і тверде дотримання принципів. «Свідки Єгови — гідні похвали люди. Вони ніколи не зламаються і не зрадять своєї релігії»,— пригадує один політв’язень. Він додав, що серед усіх в’язнів «найбільше любили» Свідків.

У 1964 році оголосили іншу амністію. Але й тоді свобода була короткочасною, оскільки з 1968 до 1974 року знову тривали масові арешти. Один брат писав: «Нас катували і висміювали за те, що ми поширюємо Євангеліє. Благаємо вас, моліться за всіх ув’язнених братів. Ми розуміємо, що нам потрібно перейти через усі ці випробування. Ми прагнемо сміливо проповідувати добру новину згідно з пророцтвом у Матвія 24:14. Ще раз настійно молимо, не забувайте про нас!» Як ми побачимо, Єгова вислухав ці щирі, палкі молитви своїх відданих слуг і потішав їх усілякими способами.

Сатана розкидає насіння підозри

Диявол атакує Божих служителів не тільки ззовні, але й зсередини. Після звільнення 1955 року деяких братів більше не призначили служити наглядачами, хоча до арешту вони виконували цей обов’язок. Ці брати образились і почали сіяти незгоди. Як шкода, що у в’язниці вони вистояли, а на волі піддалися гордості. Принаймні один з таких «поважних» братів, аби уникнути покарання, навіть співпрацював з «Секурітате» і завдав багато шкоди вірним служителям та праці проповідування (Матв. 24:10).

Серед Божого народу також існували незгоди щодо питань, пов’язаних із сумлінням. Наприклад, після арешту братам часто давали вибір — іти у в’язницю або працювати в соляних копальнях. Якщо хтось обирав копальні, то вважалося, що така особа йшла на компроміс з біблійними принципами. Дехто стверджував, що сестри не повинні користуватися косметикою або що ходити в кіно чи театр та навіть мати вдома радіоприймач було неправильно.

Однак брати були об’єднані в найголовнішому — вони залишались відданими Богу. Це було видно зі звіту за 1958 службовий рік: у служінні того року брало участь 5288 вісників — майже на 1000 більше, ніж попереднього року. Крім того, на відзначання Спомину прийшло 8549 осіб, а охрестилося 395.

Інше випробування віри почалося 1962 року після того, як у «Вартовій башті» пояснювалось, що вислів «вища влада», згаданий в Римлян 13:1, стосується людських урядів, а не Єгови та Ісуса Христа, як вважалося раніше. Багатьом румунським братам, які зазнали жорстоких знущань з боку людських правителів, було важко погодитись з таким тлумаченням. Деякі навіть щиро вірили, що це була хитра вигадка комуністів, які прагнули змусити братів повністю підкорятися державі всупереч принципу з Матвія 22:21.

Один брат порозмовляв зі Свідком, який побував у Берліні, Римі та інших містах. Він пригадує: «Той брат підтвердив, що нове розуміння не було вигадкою комуністів і походило від класу раба. Але я все одно сумнівався, тому спитав нашого обласного наглядача, що робити. Наглядач відповів: “Треба далі проповідувати! Ось що слід робити!” То була найліпша порада, і мені приємно сказати, що я досі її дотримуюсь».

Попри великі перешкоди брати із всесвітнього центру і філіалу, який наглядав за працею в Румунії, доклали всіх зусиль, щоб місцеві вісники вчасно отримували пояснення біблійних істин. Вони також допомагали їм об’єднано служити, як одна духовна сім’я. Для цього брати писали листи і друкували спеціальні статті в «Служінні Царству».

Як же ця духовна пожива потрапляла до народу Єгови? Кожен член комітету країни мав таємний зв’язок з роз’їзними наглядачами і старійшинами збору. З ними також мали зв’язок надійні кур’єри, які привозили пошту з офісу в Швейцарії та передавали туди листи і звіти. Так брати могли отримувати теократичне керівництво і принаймні якусь частину духовної поживи.

Віддані брати і сестри також старалися підтримувати дух єдності у своїх зборах і групах. Такою особою був Іосіф Жукан, який любив казати: «Ми не зможемо пережити Армагеддон, якщо не будемо регулярно харчуватися духовною поживою і триматися Матері». Він мав на увазі близький зв’язок із земною частиною організації Єгови. Такі брати були справжніми коштовностями серед Божого народу, вони були наче мур на шляху тих, хто намагався зруйнувати його єдність.

Ворожа тактика

Щоб послабити віру Божих служителів або змусити їх скоритись, комуністи використовували шпигунів, зрадників, вдавались до тортур і брехні та погрожували смертю. До шпигунства залучали сусідів, колег по роботі, відступників, членів сім’ї та агентів служби «Секурітате». Агенти навіть проникали в збір: вони прикидались, ніби цікавляться правдою, і вивчали теократичні терміни. Ці «фальшиві брати» завдали великої шкоди і призвели до багатьох арештів. Один з таких «братів», на ім’я Шаву Ґабор, навіть займав в організації відповідальне становище. Його викрили 1969 року (Гал. 2:4).

Агенти служби безпеки також стежили за окремими братами і цілими сім’ями, використовуючи приховані мікрофони. Тімотей Лазер говорить: «Коли я сидів у в’язниці через християнський нейтралітет, “Секурітате” постійно викликала моїх батьків і молодшого брата в головне управління на допити, які не раз тривали по шість годин. Одного разу вони понаставляли в нашому домі пристрої для підслуховування. Того вечора мій брат, який був електриком, помітив, що електролічильник крутиться надто швидко. Він обдивився все навколо і знайшов два пристрої. Брат зняв їх, але спочатку сфотографував. Наступного дня агенти “Секурітате” прийшли і вимагали повернути їм їхні іграшки, як вони самі їх називали».

Брехлива пропаганда поширювалась через статті, які вже друкувалися в інших комуністичних країнах. Наприклад, статтю «Єговістська секта та її реакційна діяльність» було взято з однієї російської газети. Стаття звинувачувала Свідків Єгови в тому, що вони «є типовою політичною організацією», мета якої «проводити підривну діяльність у соціалістичних країнах». Вона також спонукувала читачів повідомляти про тих, хто поширював вчення Свідків. Однак проникливі люди розуміли, що цей політичний заклик з боку влади вказував на провал її зусиль, адже вона непрямо повідомила, що Свідки Єгови не замовкли і надалі залишаються активними.

Коли агенти «Секурітате» хапали брата чи сестру, їхня жорстокість не мала меж. Щоб змусити жертву заговорити, вони навіть застосовували хімічні речовини, які впливають на мозок та нервову систему. Мішенню таких знущань став Самойле Береян. Він розповідає: «Почавши допит, вони змусили мене прийняти якийсь порошок, від якого шкоди було більше, ніж від побоїв. Невдовзі я відчув, що зі мною щось негаразд. Мене хитало в різні боки, і я не міг піднятись по сходах. У мене з’явилось хронічне безсоння. Було важко зосереджуватись, розмовляючи, я постійно затинався.

Мій фізичний стан погіршувався. Приблизно через місяць я втратив смак, система травлення повністю розладналась, я мав відчуття, ніби усі мої суглоби позміщувались. Мене все боліло. Ноги так сильно пітніли, що взуття розвалилося через два місяці і я був змушений його викинути. Слідчий кричав: “Чому ти постійно обманюєш? Хіба ти не бачиш, що від тебе лишилося?” Я стримував себе, щоб не вибухнути гнівом». З часом брат Береян цілком одужав.

«Секурітате» теж вдавалася до психологічного тиску. Алекса Бойчук пригадує: «То була найжахливіша ніч у моєму житті. Мене розбудили і завели в приміщення, де я міг чути, як б’ють одного брата. Потім я чув, як плаче сестра, а ще згодом почув мамин голос. Ліпше було самому зазнавати тортур, аніж усе це слухати».

Братам казали, що їх відпустять, якщо вони викажуть імена інших Свідків, а також місця і час зустрічей. Дружин заохочували покинути своїх ув’язнених чоловіків, щоб їхні діти мали ліпше майбутнє.

Держава відбирала у братів майно і змушувала їх працювати в колгоспах. Робота була стерпною, проте усі чоловіки мали відвідувати політичні мітинги, які проводились досить часто. Тих, хто не ходив на такі зустрічі, висміювали, а зарплатню врізали до копійок. Звичайно ж, це створювало труднощі для Свідків Єгови, які не брали участі в політичній діяльності.

Обшукуючи доми Свідків, представники влади забирали особисті речі, зокрема ті, що можна було продати. А взимку вони часто розбивали пічки, які служили єдиним джерелом тепла в домі. Чому вони це робили? З їхніх слів, пічки були чудовим сховком для літератури. Проте це не змусило братів замовкнути. Як ми побачимо, навіть ті, хто пережив злидні та знущання у в’язницях і таборах, продовжували свідчити про Єгову і потішати один одного.

Прославлення Єгови в таборах і в’язницях

Окрім в’язниць, у Румунії існувало три великих виправно-трудових табори. Один був розташований у дельті Дунаю, другий на Великому острові Бреїла, а третій на каналі, який сполучує Дунай з Чорним морем. Відтоді, як почали правити комуністи, Свідки часто зустрічали в тюрмах своїх колишніх переслідувачів, яких арештовували за підтримку старого режиму. Один брат, районний наглядач, перебував у в’язниці разом з 20 священиками! Безсумнівно, що в такому товаристві він мав нагоду провести багато цікавих розмов.

Інший ув’язнений брат довго розмовляв з професором богослов’я, який раніше екзаменував кандидатів у священики. Брат швидко побачив, що той практично не знав Біблії. Серед в’язнів, які слухали розмову, був один армійський генерал.

Він спитав: «Як же це можливо, що звичайний ремісник знає Біблію ліпше за вас?»

На що професор відповів: «У богословських семінаріях ми вивчаємо церковні традиції і все, що з ними пов’язане, але не Біблію».

Така відповідь не задовольнила генерала. Він сказав: «Ми вірили у вашу обізнаність, але я бачу, що нас безсоромно обманювали».

З часом багато в’язнів набули точне знання про правду і присвятили своє життя Єгові. Серед них був один чоловік, якого за розбій засудили на 75 років позбавлення волі. Той чоловік настільки змінився, що це привернуло увагу в’язничного керівництва. Воно навіть призначило йому роботу, яку зазвичай не доручали особам, котрі відбували покарання за крадіжку. Він ходив у місто без охорони і купував для в’язниці різний крам.

І все-таки життя в’язнів було важке; бракувало харчів. Вони навіть просили, щоб картоплю не чистили, аби мати трохи більше їжі. В’язні також їли різні корінці, траву, листя та інші рослини, щоб наповнити шлунки. Дехто помирав від недоїдання, і всі хворіли на дизентерію.

Влітку брати копали в дельті Дунаю землю і транспортували її для будівництва греблі. Зимою вони зрізали очерет, стоячи прямо на кризі. Спали на старому, залізному поромі, де було холодно і брудно. Братам дошкуляли воші. Охоронці були жорстокими і виявляли байдужість, навіть коли хтось із в’язнів помирав. Незважаючи на такі умови, брати підкріпляли один одного і допомагали зберігати духовність. Розгляньмо приклад Діонісіе Вирчу.

Перед звільненням Діонісіе один офіцер спитав його: «Ну, то що, Вирчу, чи перебування у в’язниці змінило твою віру?»

«Послухайте,— сказав Діонісіе,— якби вам хтось запропонував проміняти доброякісний костюм на якесь шмаття, ви б на це погодились?»

«Таж ні»,— відповів офіцер.

«От і мені протягом ув’язнення ніхто не запропонував нічого ліпшого за мою віру. То навіщо ж мені її міняти?»

Після цього офіцер потиснув Діонісіе руку і сказав: «Ти вільний, Вирчу. Бережи свою віру».

Брати і сестри, подібно до Діонісіе, були звичайними людьми. Свою відвагу і духовну силу вони черпали з віри в Єгову. А підтримували вони цю віру у справді дивовижний спосіб (Прип. 3:5, 6; Фил. 4:13).

Матеріал для вивчення брали з пам’яті

«Проведений у в’язниці час був періодом теократичного навчання»,— пригадує Андраш Молнош. Чому він так сказав? Тому що на власному досвіді побачив, яку користь приносили щотижневі зустрічі з братами для обговорення Божого Слова. Андраш розповідає: «Часто матеріал для вивчення був не на папері, а в голові. Брати пригадували статі з “Вартової башти”, які вони вивчали ще на волі. Кілька братів навіть пам’ятали зміст цілого журналу, включаючи запитання в статтях для вивчення!» Інколи це було можливо завдяки тому, що деякі брати до свого арешту власноручно переписували багато журналів. (Дивіться інформацію в рамці «Методи копіювання літератури» на сторінках 132 і 133).

Коли планувалося провести зібрання, відповідальні брати оголошували тему для обговорення, і кожен намагався пригадати все, що стосувалось цієї теми: від біблійних віршів до думок, які висвітлювались в християнських публікаціях. Потім усі збиралися та обговорювали матеріал. На зібранні обирали ведучого, який після початкової молитви проводив обговорення за допомогою запитань. Після того як усі висловились, він викладав свої думки і переходив до наступного питання.

У деяких в’язницях брати не мали можливості збиратись для таких обговорень. Проте їхня винахідливість не знала меж. Ось що пригадує один брат: «Ми виймали шибу з вікна в туалеті і покривали вологою сумішшю з мила і вапна, яке зішкрібали зі стіни. Коли суміш висихала, шибу використовували як дошку, на якій записували урок на той день. Один з братів тихенько диктував, а інший писав.

Нас розмістили в кількох камерах. Брати, які сиділи в одній камері, утворювали групу вивчення. Дошку з уроком передавали один одному. Оскільки дошка була тільки в одній камері, інформацію в інші камери передавали азбукою Морзе. Як це було можливо? Один з нас так тихо, як тільки міг, вистукував матеріал по стіні або батареї. У цей час брати з сусідніх камер слухали сигнали, прикладаючи вуха до металевих чашок, які приставляли до стіни або труби. Звичайно, ті, хто не знав азбуки Морзе, мали її вивчити».

У деяких в’язницях брати отримували свіжу духовну поживу через не менш винахідливих сестер. Вони, наприклад, ховали літературу в хлібі, який пекли самі. Брати називали його хлібом з неба. Сестрам навіть вдавалося переправляти у в’язницю частини Біблії. Вони складали сторінки в багато разів і запихали їх у маленькі пластмасові кульки, а тоді обмащували їх шоколадом і посипали порошком какао.

Єдиною неприємною обставиною було те, що читати брати могли лише в туалеті. Тільки там вони на кілька хвилин залишались без нагляду. Коли брат прочитував матеріал, то ховав сторінки за бачком з водою. В’язні, які не були Свідками, теж знали про цю схованку і багато з них також раділи, що можуть в спокої почитати.

Непохитність жінок і дітей

Рідних сестер Віоріку й Ауріку Філіп, як і багатьох інших Свідків, переслідували родичі. Сестри мали ще сімох братів і одну сестру. Віоріка пригадує: «Оскільки Ауріка прагнула служити Єгові, то 1973 року їй довелось кинути навчання в Клуж-Напоцькому університеті. Невдовзі після цього вона охрестилась. Її щирість і завзяття розбудили мою цікавість, і я теж почала досліджувати Боже Слово. Довідавшись про вічне життя в раю на землі, яке обіцяє Бог, я подумала: що може бути ліпше за це? Набуваючи знань, я почала дотримуватись біблійних принципів стосовно християнського нейтралітету і відмовилась вступати до комуністичної партії».

Віоріка продовжує: «У 1975-му я присвятила своє життя Єгові і поїхала до міста Сіґету-Мармацієй. Там я поселилася в родичів і працювала вчителькою. Оскільки я не хотіла мати нічого спільного з політикою, адміністрація школи повідомила, що, як тільки закінчиться навчальний рік, мене звільнять. Аби запобігти цьому, сім’я почала тиснути на нас з сестрою».

Залякувати намагались також дітей. На декого з них тиснули навіть агенти «Секурітате». Діти зазнавали фізичного та словесного знущання. До того ж багатьох виключали зі школи, і вони мусили шукати іншу. Або ж їм взагалі відмовляли в подальшій освіті. Агенти «Секурітате» навіть пробували вербувати дітей, щоб ті для них шпигували.

Даніела Мелуцан, яка служить піонеркою, пригадує: «Мене часто принижували перед класом, тому що я відмовилась вступити до Союзу комуністичної молоді, який відігравав важливу роль в ідеологічному вихованні дітей. Коли я вчилась у дев’ятому класі, агенти “Секурітате” та інформатори серед вчителів й інших працівників школи завдавали мені чимало клопотів. З 1980 до 1982 року мене майже кожної другої середи допитували в кабінеті директора. Самому директору чомусь не дозволяли залишатись у кабінеті під час мого допиту. Слідчим був полковник “Секурітате”. Брати з повіту Бістріца-Несеуд дуже добре знали його за ненависть і завзяття, з якими він нас переслідував. Цей чоловік приносив на допит листи, які дискредитували відповідальних братів. Він хотів підірвати мою довіру до них, змусити зректися віри і спонукати мене, школярку, співпрацювати із “Секурітате”. Але йому це не вдалось.

Проте не все було так погано. Наприклад, мій вчитель з історії, який теж був членом партії, хотів довідатись, чому мене так часто викликають на допити. Одного разу він відмінив урок і протягом двох годин перед усім класом розпитував про мою віру. Вчителя вразили мої відповіді. Він вважав, що зі мною поводяться несправедливо. Після цієї розмови вчитель почав поважати наші погляди і навіть взяв літературу.

Однак шкільна адміністрація не давала мені спокою. Вона фактично змусила мене піти зі школи в кінці десятого класу. Незважаючи на це, я одразу ж знайшла роботу і ніколи не шкодувала, що залишилась відданою Єгові. Більш того, я дуже вдячна Богові, що мене виховували батьки-християни, які зберігали непорочність попри знущання з боку комуністичної влади. Я ніколи не забуду їхній чудовий приклад».

Випробування для молодих чоловіків

Переслідуючи Свідків Єгови, агенти «Секурітате» особливо зосереджувались на молодих братах через їхню позицію християнського нейтралітету. Братів арештовували, ув’язнювали, потім звільняли, а тоді знову арештовували та відправляли до в’язниці. Усе це робилося для того, щоб зламати їхній дух. Одним з таких братів був Йожеф Сабо. Відразу після хрещення його засудили до чотирьох років ув’язнення.

Через два роки, в 1976-му, Йожефа звільнили. Невдовзі після цього він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Йожеф розповідає: «Ми заручилися та призначили дату весілля. І раптом мене викликають до військового трибуналу Клужського повіту. З’явитись там я мав саме у день нашого весілля! Незважаючи на це, ми побралися, а тоді я пішов до суду. І хоча я був одружений лише кілька годин, мене засудили до трьох років ув’язнення, які я мусив відбути повністю. Тяжко описати біль, який я відчував через розлуку».

Інший Свідок на ім’я Тімотей Лазер пригадує: «У 1977 році мене та мого молодшого брата випустили з в’язниці. Розділити цю радість прийшов і наш старший брат, якого звільнили роком раніше. Однак він потрапив прямо в пастку — на нього чекали агенти “Секурітате”. Одного разу нас вже розлучали на два роки, сім місяців і 15 днів. І тепер від нас знову забирали брата до в’язниці за дотримання християнського нейтралітету. Ми почувались абсолютно спустошені».

Відзначання Спомину

У день Спомину наші противники особливо пильно стежили за Свідками Єгови. Вони вривалися в їхні доми, арештовували їх та штрафували. Відзначаючи Спомин, брати виявляли обережність і збиралися невеликими групами, іноді лише в колі сім’ї.

Теодор Памфіліе розповідає: «Це було у вечір Спомину. Начальник місцевої поліції випивав зі своїми друзями до пізньої ночі. Потім він пішов обшукувати доми братів. Вийшовши на вулицю, начальник попросив незнайомого чоловіка підвезти його на машині. Але машина ніяк не могла рушити з місця. Зрештою, коли двигун завівся, вони поїхали до нашого дому, де ми невеликою групою відзначали Спомин. Та оскільки в нас вікна були повністю затемнені, вони вирішили, що в домі нікого немає і поїхали до іншого будинку. Але там вже закінчили відзначати Спомин і всі розійшлися по домах.

Тим часом ми завершили свою програму і брати швидко пішли. Коли в домі залишився тільки я та мій рідний брат, у будинок увірвалося двоє поліцейських і, зупинившись посеред кімнати, закричали: “Що тут відбувається?”

— Нічого,— відповів я.— Ми з братом розмовляємо.

— Ми знаємо, що тут була зустріч,— сказав один з них.— Де інші? — Подивившись на мого брата, він додав: — А ти що тут робиш?

— Я прийшов побачитись з ним,— відповів брат і показав на мене. Поліцейські пішли ні з чим. Наступного дня ми довідались, що, незважаючи на старання поліції, нікого не арештували».

Листи зі всесвітнього центру до румунської влади

Жорстоке поводження зі Свідками Єгови спонукало братів із всесвітнього центру написати в березні 1970 року чотиристорінкового листа до посла Румунії в США, а в червні 1971 року шестисторінкового листа до президента Румунії Ніколає Чаушеску. У листі до посла були такі слова: «Написати Вам спонукала нас християнська любов до наших братів у Румунії». У листі перелічувались прізвища семи осіб, яких ув’язнили через їхню віру, а також говорилося: «Нам відомо, що з деякими згаданими вище особами у в’язниці поводяться дуже жорстоко... Свідки Єгови не злочинці. У жодній країні світу вони не беруть участі в будь-якій політичній чи підривній діяльності. Їхня праця має винятково релігійний характер». Наприкінці листа брати звернулись до уряду з проханням «припинити страждання Свідків Єгови».

У листі до президента Чаушеску говорилося, що «в Румунії Свідки Єгови не мають свободи релігії, яку гарантує румунська конституція», а, навпаки, вони наражаються на арешти і жорстоке ставлення, коли діляться своїми переконаннями з іншими або збираються разом для вивчення Біблії. Лист згадував і про амністію, завдяки якій багато братів отримали свободу. «Ми сподівалися, що нові часи розпочнуться також для... Свідків Єгови. Проте ці сподівання не справдилися. Ми надалі отримуємо з усієї Румунії сумні повідомлення про те, що уряд все ще переслідує Свідків. В їхніх домах проводять обшуки, конфісковують літературу, чоловіків та жінок далі арештовують і судять, декого ув’язнюють на багато років, над іншими немилосердно знущаються. І це тому, що вони читають і проповідують Слово Бога Єгови. Усе перелічене аж ніяк не сприяє добрій репутації держави. Ми глибоко занепокоєні тим, як поводяться зі Свідками Єгови в Румунії».

До листа додавалися дві книжки: «Правда, яка веде до вічного життя» румунською і «Вічне життя у волі слави синів Божих» німецькою.

Невелике полегшення Свідки Єгови відчули після 1975 року, коли Румунія підписала в Гельсінкі Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Це гарантувало забезпечення основних свобод і прав людини, у тому числі свободу релігії. Відтоді арештовували й ув’язнювали лише тих, хто відмовлявся від військової служби.

Потім 1986 року, згідно з новою конституцією, жодна особа — навіть представник влади — не мала права заходити в житло іншої особи без дозволу господаря, за винятком певних ситуацій, передбачених законом. Нарешті брати могли спокійно проводити християнські зустрічі у приватних домах, в тому числі Спомин.

Підпільне друкування

Для того щоб забезпечувати братів духовною поживою під час заборони, в Румунію таємно провозили друкований матеріал, трафарети або ж інші заготовки, з яких вже на місцях робили копії. Інколи матеріал був перекладений румунською та угорською мовами, але, як правило, переклад робили в самій країні з англійського, французького, німецького чи італійського тексту. Кур’єрами були особи, що прибували під виглядом іноземних туристів або студентів, а також місцеві румуни, які поверталися додому після подорожі.

Агенти «Секурітате» з усіх сил намагалися перехопити кур’єрів і довідатись, де в Румунії виготовляють літературу. Брати діяли обачно і працювали в приватних помешканнях з доброю звукоізоляцією. Таких місць було кілька у великих та маленьких містах. У своїх домах брати будували потаємні кімнати, в яких встановлювали копіювальне обладнання. Інколи такі кімнатки ховалися за пічками, які зазвичай прилягають до стіни. Брати переробляли пічки так, щоб їх можна було відсунути й увійти в потаємну кімнату.

Шандор Поройді працював в одній з таких друкарень у Тиргу-Муреші. Там він виготовляв брошурки зі щоденними віршами, «Служіння Царству», «Вартову башту» і «Пробудись!». Шандор пригадує: «У вихідні ми працювали до 40 годин і міняли один одного, щоб поспати годинку. Запах хімікатів в’їдався в одяг і шкіру. Одного разу, коли я прийшов додому, мій трирічний синок сказав: “Татку, ти пахнеш, як щоденний вірш!”».

Траян Кіра, який мав дружину і дітей, розмножував та перевозив літературу в повіті Клуж. Траяну дали ручну копіювальну машинку, яку прозвали «млинок». Апарат був дуже старий, і термін його експлуатації вже давно вийшов. Він, звичайно, працював, але якість продукції була поганою. Траян попросив одного брата-механіка відремонтувати машинку. Той оглянув її, але його похмурий вигляд обличчя красномовно свідчив, що старий «млинок» ремонту не підлягав. Аж раптом обличчя брата засвітилося і він радісно вигукнув: «Я можу зробити нову машинку!» Однак він не обмежився лише однією. У підвалі одної сестри брат зібрав токарський верстат. Замість однієї копіювальної машинки, він виготовив більше десяти! Нові «млинки» відправили в різні куточки країни. З них виходила продукція чудової якості.

У 1980-х роках багатьох братів навчили обслуговувати офсетні копіювальні апарати, які були доволі складними. Першим навчили Ніколає Бентару, а він у свою чергу навчив інших. Виготовлення літератури в домі Бентару, як і в багатьох родинах у ті часи, було сімейною справою. Кожен член сім’ї виконував певне завдання. Звісно, робити це таємно було нелегко, особливо тоді, коли «Секурітате» стежила за людьми і обшукувала доми. Потрібно було робити все дуже швидко, тому брати допізна працювали протягом вихідних, щоб встигнути виготовити і вивезти літературу. Чому у вихідні? Тому що в будні вони працювали на світській роботі.

Обережність потрібно було виявляти і при купівлі паперу. Навіть якщо покупець просив тільки одну пачку паперу (близько 500 аркушів), він мав пояснити навіщо йому стільки. А друкарні використовували до 40 000 аркушів щомісяця! Тож брати мусили добре продумати, що говорити продавцям, коли купували папір. Крім того, їм треба було пильнувати, коли вони перевозили папір, оскільки на дорогах часто робили перевірки.

Нелегке завдання перекладачів

Невелика кількість братів і сестер, які жили в різних частинах Румунії, перекладали літературу місцевими мовами, в тому числі українською, якою розмовляла національна меншість на півночі. Декотрі перекладачі ще до пізнання правди здобули філологічну освіту, інші вивчили іноземну мову, відвідуючи мовні курси.

У ті часи брати і сестри записували перекладений текст у зошити, які возили на коректуру в місто Бістріца, що на півночі країни. Раз або двічі на рік перекладачі і коректори зустрічалися, щоб обговорити питання, пов’язані з їхньою працею. Якщо поліція затримувала когось з перекладачів, то їх нерідко обшукували, допитували, били або арештовували. Під арештом звичайно тримали кілька годин або діб. Потім звільняли, тоді знову арештовували. Це повторювалось неодноразово. Так поліція намагалась залякати перекладачів. Декого садили під домашній арешт, інші мали щодня з’являтись у поліцію. Чимало перекладачів потрапили до в’язниці, у тому числі Думітру і Доіну Чепенару, а також Петре Ранку.

Думітру Чепенару був учителем румунської мови та історії, а його дружина Доіна — лікарем. Коли Думітру і Доіну викрила «Секурітате», їх відправили в різні в’язниці на сім з половиною років. П’ять з них Доіна відбувала в одиночній камері. Імена цієї пари також згадувались у листі зі всесвітнього центру до посла США в Румунії. У в’язниці Доіна написала 500 підбадьорливих листів до свого чоловіка та до інших ув’язнених сестер.

Через рік після арешту Думітру і Доіни, заарештували також матір Думітру, Сабіну Чепенару. У в’язниці вона провела майже шість років. Єдиний, хто з цієї сім’ї залишився на волі, був чоловік Сабіни. Він теж був Свідком Єгови, і за ним пильно стежила «Секурітате». Ризикуючи власною свободою, він регулярно відвідував усіх своїх рідних у в’язниці.

У 1938 році Петре Ранку призначили секретарем в офісі Свідків Єгови в Румунії. Через це, не згадуючи вже про його перекладацьку діяльність, «Секурітате» ще більше прагнула арештувати його. Петре схопили 1948 року, потім неодноразово арештовували, а 1950-го судили разом з Мартіном Мадяроші і Памфілом Албу. Петре звинуватили в тому, ніби він є членом англо-американської шпигунської організації. З цієї причини Петре відбував 17-річне покарання у найсуворіших в’язницях країни — в Аюді, Ґерлі та Жілаві — і ще три роки залишався під домашнім арештом у повіті Ґалац. Попри всі труднощі цей вірний брат повністю віддавався служінню Єгові аж до кінця свого земного шляху 11 серпня 1991 року.

З огляду на саможертовну працю таких непорочних християн пригадуються слова з Біблії: «Не є Бог неправедний, щоб забути вашу працю і любов, яку виявляли ви до його імені, коли служили святим, і, зрештою, й далі їм служите» (Євреїв 6:10).

Конгреси просто неба

Протягом 1980-х років брати почали зустрічатися більшими групами на весіллях чи похоронах. Інколи ці групи налічували тисячі осіб. Для весіль на природі споруджували великі намети. Зсередини їх прикрашали гарними килимами, на яких були виткані сцени з біблійних оповідей та біблійні вірші. Для великої кількості «гостей» розставляли столи і стільці, а над сценою вішали велику емблему «Вартової башти» та річний вірш. Зазвичай місцеві вісники, наскільки їм дозволяли можливості, готували їжу. Тож усі могли насолоджуватись, як духовним, так і буквальним бенкетом.

Програма розпочиналася з весільної або похоронної промови. Після цього виголошували промови на різні біблійні теми. Траплялося, що промовці не могли прибути вчасно. В такому разі інші досвідчені брати завжди були готові заступити їх, хоч і не мали плану промови, а тільки Біблію.

Влітку мешканці міст виїжджали на природу відпочивати. Те саме робили і Свідки Єгови. Проте вони використовували цю нагоду, щоб проводити невеличкі конгреси на пагорбах чи в лісі. Брати навіть ставили костюмовані біблійні драми.

Іншим популярним місцем відпочинку було Чорне море, яке ідеально підходило для хрещення. Як братам вдавалося охрещувати нових учнів, не привертаючи до себе уваги? Часто вони просто вдавали, що грають у гру. Ті, хто мав охреститись, та кілька інших вже охрещених вісників заходили у воду, ставали в коло і кидали один одному м’яч. Промовець стояв посередині і виголошував промову, після цього нових учнів непомітно занурювали у воду.

Зал для бджолярів

У 1980 році братам з містечка Неґрешти-Оаш, що на північному заході Румунії, прийшла в голову оригінальна ідея стосовно того, як отримати офіційний дозвіл на будівництво Залу Царства. У той час в державі широко заохочували займатись бджільництвом. Тож група братів, які тримали вулики, вирішила заснувати місцеве товариство бджолярів. Завдяки цьому вони мали б законне право на будівництво приміщення для зустрічей.

Порадившись зі старійшинами свого району, брати зареєстрували Товариство бджолярів Румунії і звернулись у міськраду за дозволом побудувати свій зал. Влада охоче затвердила проект дерев’яного приміщення, яке мало бути 34 метри завдовжки і 14 метрів завширшки. Окрилені бджолярі разом з великою кількістю помічників закінчили будівництво через три місяці. Вони навіть отримали особливу подяку від міської влади.

Оскільки на відкриття залу мало прийти багато Свідків і програма тривала б кілька годин, брати заодно попросили у влади дозволу використати новий зал для святкування закінчення жнив. На цю подію з’їхалося понад 3000 Свідків з цілої країни. Влада міста була здивована, що на збір врожаю і святкування приїхало стільки помічників.

Звичайно ж, це святкування перетворилося на конгрес, який приніс духовне відсвіження. З огляду на офіційне призначення споруди, у програмі часто згадувались бджоли, але в духовному контексті. Наприклад, промовці говорили про працьовитість цих комах, їхню організованість і чудову орієнтацію, саможертовність і відвагу, яку вони виявляють, захищаючи свій вулик, а також про інші особливості їхньої поведінки.

Після присвячення «Бджолиний зал», як його прозвали, служив братам аж поки зняли заборону і ще три роки по тому.

Зональні наглядачі допомагають відновити єдність

Протягом десятиліть комуністична влада робила все можливе, щоб посіяти сумніви і розбрат серед Божого народу, а також щоб утруднити спілкування. Як уже згадувалось, до певної міри їм це вдалось. Навіть у 1980-х роках ще існували поділення. Зміна політичної ситуації і зусилля зональних наглядачів допомогли подолати цю проблему.

З середини 1970-х років член комітету австрійського філіалу, Ґерріт Леш, який тепер служить членом Керівного органу, неодноразово відвідував Румунію. У 1988 році представники Керівного органу, Теодор Ярач і Мілтон Геншель, двічі побували в країні разом з братом Лешем і перекладачем Джоном Бренкою, який тоді був членом родини Бетелю в Сполучених Штатах. Після цих підбадьорливих візитів тисячі братів, які тримались відокремлено від більшості народу Єгови, знову приєднались до нього.

Тим часом глибокі політичні зміни спричинили в комуністичній Європі нестабільну ситуацію і захитали її до самих підвалин. У результаті цього наприкінці 1980-х років комуністичний режим впав у більшості країн. У Румунії люди збунтувалися проти нього 1989 року. Двадцять п’ятого грудня керівника партії Ніколає Чаушеску і його дружину стратили. Наступного року встановили новий уряд.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 124, 125]

Ми пригадали 1600 біблійних віршів

Діонісіе Вирчу

Рік народження: 1926

Рік хрещення: 1948

Факти з біографії: починаючи з 1959 року, провів понад п’ять років у в’язницях і виправно-трудових таборах. Помер 2002 року.

Під час ув’язнення нам дозволяли спілкуватися з родичами. Вони кожного місяця могли приносити п’ятикілограмові передачі. Але їх отримували лише ті, хто виконував свою робочу норму. Ми завжди порівну розподіляли між собою харчі, які зазвичай ділили на тридцять порцій. Одного разу ми розділили таким чином два яблука. Звичайно, порції були дуже маленькими, однак вони допомагали хоч трохи втамувати голод.

Хоча в нас не було Біблій та біблійної літератури, ми зміцняли свою духовність тим, що пригадували і розповідали один одному все, чого навчилися на волі. Кожного ранку хтось з братів пригадував біблійний вірш. Тоді ми тихенько повторювали його вголос і роздумували над ним під час обов’язкової прогулянки, яка тривала 15—20 хвилин. Потім ми повертались у тісну камеру розміром 2 на 4 метри, де нас було 20 осіб. У камері ми обговорювали той вірш приблизно півгодини. Усі разом ми змогли пригадати 1600 біблійних віршів. Опівдні ми розглядали якусь тему, у тому числі близько 20—30 пов’язаних з нею віршів. Кожен заучував матеріал напам’ять.

Один брат спочатку думав, що він вже надто старий і не зможе запам’ятати багато віршів. Однак він себе недооцінював. Слухаючи, як ми разів з двадцять повторювали біблійні уривки, він також запам’ятовував їх. Згодом він міг пригадати й процитувати багато віршів, і це дуже його тішило.

Незважаючи на фізичний голод і слабкість, духовно ми були ситі й сильні. Все це завдяки Єгові. Після звільнення нам і далі потрібно було дбати про свою духовність, оскільки «Секурітате» продовжувала переслідувати нас і намагалася зруйнувати нашу віру.

[Рамка на сторінках 132, 133]

Методи копіювання літератури

У 1950-ті роки найпростішим і найзручнішим методом копіювання біблійної літератури було переписування вручну. Часто це робили під копірку. Хоча така праця була кропіткою і займала багато часу, вона приносила особливу користь переписувачам: вони запам’ятовували значну частину матеріалу. Коли цих християн ув’язнювали, вони ставали джерелом духовного підбадьорення для інших. Брати також використовували друкарські машинки. Однак їх було важко дістати, до того ж потрібно було реєструвати в поліції.

Наприкінці 1950-х з’явилися мімеографи. Щоб готувати для них трафарети, брати змішували клей, желатин та віск, а тоді наносили тонкий, рівний шар цієї суміші на гладку прямокутну, переважно скляну, пластину. Використовуючи спеціальне, виготовлене власноруч чорнило, брати витискали на папері текст. Коли чорнило висихало, вони клали папір на провощену пластину і рівномірно спресовували їх, отримуючи таким чином трафарет. Проте ці трафарети швидко зношувались, і братам часто доводилось виготовляти нові. Крім того, як і у випадку з рукописними копіями, використання трафаретів було ризикованим, оскільки за почерком можна було виявити особу.

У період з 1970-х років до часу, коли зняли заборону, брати виготовили понад десять портативних копіювальних апаратів, які прозвали «млинками». Ці ручні машинки були створені за взірцем австрійської моделі; на них використовувались друкарські форми з пластифікованого паперу. Наприкінці 1970-х придбали кілька аркушевих копіювальних апаратів офсетного друку. Але їх не змогли використовувати, оскільки брати не знали, як виготовляти для них друкарські форми. У 1985 році, один Свідок з колишньої Чехословаччини, який був інженером-хіміком, почав навчати братів, як це робити. Відтоді кількість літератури збільшувалась, а її якість значно покращилась.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 136, 137]

Мене навчав Єгова

Ніколає Бентару

Рік народження: 1957

Рік хрещення: 1976

Факти з біографії: друкував літературу під час комуністичного режиму. Тепер разом з дружиною Веронікою служить спеціальним піонером.

Я почав вивчати Біблію 1972 року в містечку Сечеле й охрестився через чотири роки, коли мені було вісімнадцять. Тоді наша діяльність була під забороною і зібрання проводились невеликими групами. Незважаючи на це, ми завжди отримували духовну поживу, навіть звукозаписи біблійних драм у комплекті з кольоровими слайдами.

Після хрещення мене призначили обслуговувати діапроектор. Це було моє перше теократичне завдання. Через два роки мені доручили купувати папір для підпільної друкарні. У 1980-му я навчився друкарської справи і допомагав виготовляти «Вартову башту», «Пробудись!» та інші публікації. Ми використовували мімеограф і ще один невеличкий ручний верстат.

У той час я познайомився з чудовою сестрою Веронікою, яка на ділі показувала свою вірність Єгові. Ми одружились, і Вероніка стала моєю вірною помічницею. У 1981 році Отто Куґліч з австрійського філіалу навчив мене працювати на аркушевому копіювальному апараті. Це був наш перший офсетний верстат. Другий такий апарат було встановлено в Клуж-Напоці 1987 року. Мене призначили навчати інших братів обслуговувати його.

Після того як 1990 року зняли заборону, ми з Веронікою і нашим сином Флоріном ще протягом восьми місяців продовжували друкувати і розсилати літературу. Флорін допомагав перевіряти аркуші брошурованих книжок, які потім пресували, обрізали, зшивали, пакували і відправляли. У 2002 році нас трьох призначили піонерами до містечка Мізіл, яке лежить за 80 кілометрів на північ від Бухареста і має 15 тисяч населення. Ми з Веронікою служимо спеціальними піонерами, а Флорін — сталим.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 139, 140]

Єгова засліпив ворога

Ана Віусенку

Рік народження: 1951

Рік хрещення: 1965

Факти з біографії: з підліткового віку допомагала батькам розмножувати літературу. Пізніше перекладала публікації українською мовою.

Одного дня 1968 року я готувала трафарети, переписуючи від руки матеріал з «Вартової башти». Увечері я пішла на зібрання і забула їх сховати. Повернувшись додому опівночі, я почула, як біля нашого дому зупинилась машина. Я ще не встигла оговтатись, як до дому увійшли п’ятеро озброєних агентів «Секурітате» і пред’явили ордер на обшук. Я страшенно налякалась, але мені вдалося зберегти спокій. Подумки я молилась до Єгови, щоб він вибачив мене за мою необачність, і обіцяла, що таке більше не повториться.

Старший офіцер сів за стіл з паперами, які я спішно прикрила скатертиною, коли почула звуки автомобіля. Він просидів там кілька годин, поки не скінчився обшук. Пишучи звіт, він не раз поправляв скатертину, під якою лише в кількох сантиметрах від нього лежали папери. У тому звіті говорилося, що під час обшуку забороненої літератури не знайшли.

І все ж агенти забрали батька до Бая-Маре. Ми з мамою палко молилися за нього, а також дякували Єгові, що він оберіг нас тієї ночі. На щастя, батька випустили через кілька днів.

Невдовзі після цього, коли я переписувала деякі публікації, то знову почула, як надворі зупинилась машина. Виключивши світло, я визирнула через завішені вікна і побачила кількох чоловіків у формі з блискучими відзнаками на еполетах. Вони вийшли з машини й увійшли в дім через дорогу. Вночі їх змінила інша група, тож наші побоювання, що це були агенти «Секурітате», виправдались. Однак ми продовжували розмножувати літературу і, щоб нас не викрили, виносили її через город позаду будинку.

Мій батько любив казати: «Стежка між нами і ворогами, наче стовп хмари, який закривав ізраїльтян від єгиптян» (Вих. 14:19, 20). Я на власному досвіді переконалась у правдивості батькових слів.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 143, 144]

Нас врятувала поламана вихлопна труба

Траян Кіра

Рік народження: 1946

Рік хрещення: 1965

Факти з біографії: у роки заборони відповідав за виготовлення і перевезення літератури.

Одного літнього суботнього ранку я завантажив у свій автомобіль вісім сумок з літературою. Оскільки в багажнику все не вміщалось, я зняв заднє сидіння і на його місце поклав решту сумок. Тоді накрив їх ковдрою, а зверху поклав подушку. Якби хтось заглянув усередину, то подумав би, що ми їдемо на море. Заради безпеки я також прикрив сумки в багажнику.

Помолившись до Єгови, вся наша сім’я — ми з дружиною, двоє наших синів і дочка — вирушила з літературою в Тиргу-Муреш і Брашов. У дорозі ми співали пісень Царства. Коли ми проїхали приблизно 100 кілометрів, на дорозі з’явилось багато вибоїн. Оскільки вантаж у машині тиснув на підвіску, вихлопна труба за щось зачепилася і розлетілась. Я зупинився на узбіччі і поклав уламок труби в багажник, на вкриті ковдрою сумки біля запасного колеса. Після цього ми з оглушливим ревом поїхали далі.

У містечку Лудуш нас зупинив поліцейський для перевірки технічного стану автомобіля. Перевіривши номер двигуна, справність клаксона, склоочисників, фар та іншого, він попросив показати йому запасне колесо. Йдучи до багажника, я прошепотів дружині і дітям: «Моліться. Тільки Єгова може нам допомогти».

Коли я відкрив багажник, поліцейський відразу ж побачив пошкоджену трубу. Він спитав: «Що це таке? Ви повинні заплатити штраф!» Задоволений тим, що виявив поломку, поліцейський закінчив огляд. А я закрив багажник і зітхнув з полегшенням. Я ще ніколи не платив штраф з такою радістю. Це була єдина напружена ситуація під час подорожі. Кінець кінцем брати отримали літературу.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 147—149]

Зустріч із «Секурітате»

Віоріка Філіп

Рік народження: 1953

Рік хрещення: 1975

Факти з біографії: розпочала повночасне служіння 1986 року, служить членом родини Бетелю.

Коли ми з моєю сестрою Аурікою стали Свідками Єгови, наша родина почала дуже погано до нас ставитись. Хоч це і завдавало нам болю, проте підготувало до неприємних зустрічей з агентами «Секурітате». Одна з них трапилась у грудні 1988 року. Тоді я мешкала разом з Аурікою та її сім’єю в місті Орадя, що недалеко від кордону з Угорщиною.

Якось увечері я пішла до брата, який наглядав за перекладацькою працею. У моїй сумочці лежав журнал, коректуру якого я тоді робила. Я не знала, що в домі брата проводили обшук агенти «Секурітате». Вони допитували всіх, хто жив у будинку, а також тих, хто заходив у помешкання. Коли я зрозуміла, що відбувається, мені вдалося непомітно спалити журнал. Потім мене разом з іншими Свідками відвели в управління для подальшого допиту.

Мене допитували цілу ніч, а наступного дня обшукали помешкання, де я була прописана. Це був маленький будиночок у селі Уйліаку-де-Мунте. Я не жила в ньому, проте брати зберігали там матеріали для підпільного друкування. Коли агенти обшукали дім, мене знову забрали в управління і били гумовою палицею, змушуючи видати імена тих, кому належали ці речі, або тих, хто їх використовував. Я благала Єгову, щоб він допоміг мені знести побої. І тоді я відчула внутрішній спокій, а біль після кожного удару тривав лише кілька секунд. Мої руки сильно спухли, і мені здавалося, що я більше ніколи не зможу писати. Того ж вечора мене відпустили. Я не мала грошей, була дуже голодна і виснажена.

Я пішла до головної автобусної станції. За мною йшов агент «Секурітате». На допиті я не сказала, де мешкаю, тому не могла повернутись до Ауріки, оскільки це наразило б її сім’ю на небезпеку. Не знаючи куди йти і що робити, я молилась до Єгови. Я казала йому, що дуже хочу їсти і прагну опинитись у своєму ліжку. Тоді я подумала, чи не хочу я надто багато?

Коли я прийшла на станцію, автобус майже рушав з місця. Я побігла і заскочила в нього, хоч і не мала грошей. Виявилося, що автобус їхав у село, де був мій дім. Агент «Секурітате» також заскочив в автобус, спитав мене, куди він їде, і вийшов. Я зрозуміла, що інший агент, мабуть, чекатиме на мене в Уйліаку-де-Мунте. Водій автобуса дозволив мені їхати безкоштовно. Але я подумала, навіщо мені їхати до Уйліаку-де-Мунте? Мені зовсім не хотілося туди, адже в домі не було ані їжі, ані ліжка.

Я все ще продовжувала виливати Єгові свою тривогу, аж тут водій зупинив автобус на околиці міста, щоб висадити свого знайомого. Я вирішила теж зійти. Коли автобус від’їхав, мене охопило почуття радості, й, озирнувшись навкруги, я попростувала до дому знайомого брата. Я прийшла якраз тоді, коли його дружина знімала з плити гуляш — мою улюблену страву. Сім’я запросила мене повечеряти разом з ними.

Трохи пізніше, коли небезпека минула, я пішла до дому Ауріки. Тієї ночі я спала у своєму ліжку. Єгова дав мені усе, що я просила,— смачну вечерю і відпочинок у власному ліжку. Який же в нас чудовий Батько!