У період геноциду Анжелін і Валері жили в Кігалі і сховали у своєму домі дев’ятьох осіб, у тому числі двох вагітних жінок. Чоловіка однієї з них зовсім недавно вбили. І ось настав час тій жінці народжувати. Було дуже небезпечно виходити з будинку, тому сестри допомогли їй народити. Дізнавшись про це, сусіди почали приносити їм їжу і воду.

Коли ополченці з «інтерахамве» почули, що Анжелін і Валері переховують тутсі, то прийшли і сказали: «Ми тут, щоб убити Свідків Єгови, які є тутсі». Але оскільки цей будинок сестри орендували в офіцера, вбивці побоялися вдертись до нихd. Тож усі, хто був у домі, залишилися живими.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 206, 207]

Вони були готові померти за нас

АЛЬФРЕД СЕМАЛІ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1964

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1981

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: жив з дружиною Жоржет в околицях Кігалі. Дбайливий батько і чоловік. Член комітету зв’язку з лікарнями у Кігалі.

◼ ЯК ТІЛЬКИ розпочався геноцид, брат Атаназ, котрий був хуту і жив неподалік, надіслав нам записку зі словами: «Вони вбивають усіх тутсі, тому вб’ють і вас». Атаназ наполягав, щоб ми прийшли до його дому. Ще до війни він викопав яму завглибшки три з половиною метра, а потім запропонував нам сховатися в ній. Ми погодилися. Я першим спустився туди зробленою ним драбиною. На нас вже чекала їжа і матраци, які приніс Атаназ. А тим часом навкруги вбивали людей.

Сусіди підозрювали, що Атаназ переховує тутсі, і погрожували спалити його дім. Але він і всі члени його сім’ї не зважали на погрози. Вони були готові померти за нас.

Через три дні в цій місцевості розпочалися запеклі бої, тому вся сім’я Атаназа спустилася в наш сховок. Тепер нас стало 16 чоловік. Ми весь час сиділи в темряві, не наважуючись запалити світло. Щодня ми розподіляли на кожного по одній ложці рису, замоченого у воді з цукром. Через десять днів їжа закінчилася, а на 13-й день ми потерпали від голоду. Що ж робити? З верхніх щаблів драбини було трохи видно, що́ відбувалося навкруги. Побачивши солдатів в іншій уніформі, ми зрозуміли, що ситуація змінилася. Оскільки сім’я Атаназа ризикувала заради нас життям, то я подумав, що тепер моя черга піти на ризик. Я вирішив вийти на поверхню з неповнолітнім сином Атаназа, щоб роздобути їжу. Але перед тим ми спільно помолилися.

Приблизно через 30 хвилин ми повернулися і розповіли, що Руандійський патріотичний фронт контролює ситуацію в цій місцевості. Декілька солдатів прийшли з нами. Я показав їм, де ми переховувалися. Вони не повірили, поки всі брати і сестри по одному не вилізли з цієї ями. Жоржет говорить, що ніколи не забуде того моменту: «Ми вийшли брудні. Під землею ми провели майже три тижні і не мали жодної можливості помитися або попрати одяг».

Солдатів дуже здивувало те, що люди з двох етнічних груп переховувались разом. «Ми Свідки Єгови,— пояснив я,— і в нас немає расової дискримінації». Вражені солдати сказали: «Дайте їжу і цукор цим людям з нори!» Потім нас завели у будинок, в якому тимчасово розмістилося майже 100 біженців. Після цього одна сестра забрала нас усіх, 16 осіб, до свого дому, щоб ми жили разом з її сім’єю.

◼ ПІСЛЯ загибелі президента деякі наші одновірці, родичі та сусіди стали тікати до мого дому. Але мене хвилювало, що серед них не було ще двох сестер-тутсі, Горетті і Сюзан. Незважаючи на великий ризик, я пішов їх шукати. Скрізь тікали люди, і в натовпі я побачив Горетті з її дітьми. Вони прямували до військового посту, де їх обов’язково вбили б, тож я забрав їх до себе.

Через кілька днів до нас прийшла Сюзан ще з п’ятьма жінками, і в моєму домі вже було понад 20 осіб. Проте їм загрожувала серйозна небезпека.

До нашого дому принаймні тричі приходили бійці з «інтерахамве». Якось вони побачили у вікні мою дружину Вестін, яка з тутсі, і наказали їй вийти. Я став між вбивцями і дружиною та вигукнув: «Якщо хочете вбити її, то спершу вбийте мене!» Вони трохи порадились і дозволили їй повернутись у будинок. Один з них сказав: «Я не хочу вбивати жінку, ліпше вб’ю чоловіка». Тоді вони помітили брата моєї дружини. Коли вони вивели його з дому, я знову кинувся до них і, затуливши собою юнака, став благати: «Заради Бога, не вбивайте його!»

«Я не працюю на Бога,— гаркнув хтось з них і штовхнув мене ліктем, а потім пом’якшав і сказав: — Йди! Забирай його». Так мій родич залишився живим.

Приблизно через місяць двоє братів у пошуках їжі прийшли до мене. Я мав запаси бобових, тому поділився з ними і вирішив провести їх безпечною дорогою. Аж раптом пролунав постріл з рушниці, і я знепритомнів. Мені в око випадково потрапила шрапнель. Сусід допоміг мені добратися до лікарні, та я вже не бачив на поранене око. Однак найгіршим було те, що я не міг повернутися додому. Тим часом бої посилювалися, і всім, хто переховувався в моєму домі, загрожувала серйозна небезпека. Вони мусили втікати до інших братів, які, ризикуючи життям, переховували їх у своїх домах до червня 1994 року.