А що в той час відбувалося з Шанталь, дружиною Жана? Ось що вона розповідає: «Восьмого квітня мені з донечкою вдалося втекти з нашого будинку. Я знайшла двох сестер: Сузан — тутсі та Іммакюлі, яка мала посвідчення, що належить до хуту. Ми хотіли добратися до містечка Бугесера, що за 50 кілометрів від нас, де були мої батьки та дві доньки. Однак ми дізналися, що на всіх дорогах за містом є пости, тому вирішили втікати до поблизького села на околиці Кігалі. У цьому селі жив родич Іммакюлі, на ім’я Гахізі, який теж був Свідком Єгови. Цей брат-хуту дуже тепло нас прийняв. Незважаючи на погрози сусідів, він зробив все можливе, аби нам допомогти. Коли солдати та бійці з “інтерахамве” довідались, що Гахізі захищає тутсі, то застрелили його.

Потім солдати забрали нас і повели на річку вбивати. Охоплені жахом, ми чекали смерті. Раптом між солдати зчинилася гостра суперечка і один з них вигукнув: “Не вбивайте жінок. Це принесе невдачу. Зараз треба вбивати лише чоловіків”. Увесь цей час за нами йшов брат Андре Твахіра, який минулого тижня охрестився. Незважаючи на обурення сусідів, він забрав нас до свого дому. Наступного дня Андре відвів нас назад до Кігалі, де сподівався знайти нам сховок. Завдяки йому ми пройшли кілька небезпечних постів. Іммакюлі несла мою донечку, тож, якби мене зупинили, дитину вдалося б врятувати. Аби приховати, що ми тутсі, Сузан і я порвали свої посвідчення.

На одному з постів ополченці з “інтерахамве” вдарили Іммакюлі, запитавши: “Чому ти подорожуєш з цими тутсі?” Оскільки Сузан і мене могли не пропустити, Іммакюлі й Андре пішли вперед до дому брата Руакабубу. Андре з братами Сімоном і Матіасом, ризикуючи життям, допомогли нам пройти останній пост. Вони забрали мене до дому Руакабубу, а Сузан пішла до своїх родичів.

Проте залишатися в домі Руакабубу було дуже небезпечно, тож братам ледве вдалося привести мене до Залу Царства. Там вже знайшли сховок десятеро Свідків-тутсі та інші. Іммакюлі була настільки відданою, що відмовилась залишити мене. Вона сказала: “Якщо вб’ють тебе, а я виживу, то врятую твою донечкуc”».

ПЕРЕХОВУВАННЯ ПРОТЯГОМ 75 ДНІВ

Тарсіс Семінега охрестився в Конго 1983 року. Коли почався геноцид, він жив у руандійському місті Бутаре, що за 120 кілометрів від Кігалі. Тарсіс розказує: «Після загибелі президентів у авіакатастрофі ми почули, що підписали декрет про знищення всіх тутсі. Двоє братів хотіли допомогти нам втекти до Бурунді, але на всіх дорогах патрулювали ополченці з “інтерахамве”.

Наш дім перетворився на в’язницю, і ми не знали, куди податися. Четверо солдатів спостерігали за нашим будинком, а один на відстані приблизно 180 метрів від нас розмістив кулемет. Ми палко благали Бога: “Єгово, нам не під силу спасти себе. Тільки ти здатен нас врятувати!” Під вечір до нашого будинку підбіг брат, який думав, що ми вже мертві. Військові дозволили йому ввійти у наш дім на кілька хвилин. Побачивши нас живими, він дуже зрадів і якимось чином провів двоє наших дітей до свого дому. Тоді він повідомив двох інших братів, Жюстена Руагаторе і Жозефа Ндуаєзу, що ми потребуємо допомоги. Тієї ж ночі брати попри різні труднощі й небезпеку прийшли і забрали нашу сім’ю до дому Жюстена.

Проте там ми залишались недовго, оскільки наступного дня про це довідались сторонні люди. У той день чоловік, на ім’я Венсан, повідомив, що ополченці збираються напасти на нас і вбити. Венсан раніше вивчав Біблію з Жюстеном, але не став на бік правди. Все ж він запропонував нам спершу сховатися у підліску неподалік хатини Жюстена, а коли стемніло, привів нас до свого будинку. Венсан надав нашій сім’ї сховок у круглій глиняній хижі без вікон. У цій хижі під солом’яним дахом він колись тримав кіз.

Ми провели там чимало днів і ночей, які здавались вічністю. Ця хижа стояла на перехресті, за кілька метрів від найметушливішого місцевого базару. Ми чули, як перехожі хвалились тим, що їм вдалося зробити за день, зокрема розповідали про вчинені ними жорстокі вбивства і ділились своїми планами на майбутнє. Така атмосфера навівала ще більший страх, тож ми постійно молилися про порятунок.

Венсан робив усе можливе, щоб дбати про наші потреби. Ми залишались там цілий місяць, але під кінець травня в цю місцевість прибули бійці з “інтерахамве”, які втікали з Кігалі. Тож нас вирішили заради безпеки перемістити до брата, в якого під домом був погріб. У цьому погребі вже ховалося троє Свідків. Щоб дістатись до нього, ми йшли вночі приблизно чотири з половиною години. Лив сильний дощ, який став для нас справжнім благословенням, бо ховав нас від вбивць.

Нарешті ми добралися до нового сховку. Це була яма на глибині півтора метра з дерев’яною дошкою замість дверей. Спершу ми мусили спуститись драбиною, а тоді проповзти тунелем у погріб, площею приблизно два метри. Там стояв запах цвілі, а крізь стіну пробивався ледь помітний промінь світла. Тепер у цій ямі стало десятеро людей — я, моя дружина Шанталь, п’ятеро наших дітей і ще троє Свідків. Під землею ми провели шість тижнів, і в нас розвинулась клаустрофобія, тобто страх перед замкненим простором. Щоб не видати себе, ми боялися навіть запалити свічку. Але попри всі ці труднощі та страждання ми відчували підтримку Єгови. Брати, ризикуючи життям, приносили нам їжу, ліки й підбадьорювали нас. Іноді вдень ми запалювали свічку і читали Біблію, “Вартову башту” чи обговорювали денний вірш.

Однак кожна історія має свій кінець. Кінець нашої історії прийшов 5 липня 1994 року. Венсан повідомив, що Бутаре захопив Руандійський патріотичний фронт. Коли ми вилізли з погреба, дехто не міг повірити, що ми — руандійці, адже наша шкіра без сонця стала дуже блідою. Крім того, певний час ми не могли говорити голосно, а лише пошепки. Проте через декілька тижнів все минуло.

Ті події сильно вплинули на мою дружину, яка раніше впродовж десяти років відмовлялась вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Після геноциду вона погодилась на біблійне вивчення. Коли знайомі запитували дружину, чому вона змінила свою думку, та відповідала: “Мене надзвичайно зворушила любов братів і те, на які жертви вони йшли заради нас. Також я відчула на собі могутню руку Єгови, який оберігав нас від мачете вбивць”. Вона присвятилась Єгові та охрестилася на першому після війни конгресі.

Ми у великому боргу перед усіма братами й сестрами, які своїми ділами і палкими молитвами допомогли нам вижити. Вони виявили глибоку та щиру любов, котра подолала етнічні бар’єри».