Коли почався наступ, Фердинанд Мугарура, мужній брат, якого двічі ув’язнювали за віру, жив у місті Рухенгері. Він пригадує: «Людям стали вселяти ненависть і почуття племінної вищості. Але Свідки Єгови залишалися нейтральними і не брали участі у жодних політичних чи етнічних чварах. Через свою тверду позицію брати втрачали роботу, а іноді були змушені тікати з дому».

Одна сестра, вдова з трьома дітьми, яка працювала вчителькою, відмовилася робити пожертву для військових. Директор школи повідомив про це військовій владі, і її вкинули до в’язниці вдруге (у 1980-х вона вже відсиділа за правду). Коли бойовики ввійшли в місто, де була ця тюрма, то її відкрили і всі в’язні втекли, однак сестра залишилась. Після того як бойовики покинули місто, сестру знову заарештували і перевели до центральної в’язниці в Кігалі. Там вона стала палко молитися, аби дізнатися дату Спомину і не пропустити цієї події. Уявіть, яку радість відчула сестра, коли її звільнили саме у день Спомину! Через свою нейтральну позицію вона втратила домівку і роботу в школі. Проте сестра не знеохотилась, а розпочала піонерське служіння.

У 1991 році різні рухи домоглися впровадження в країні багатопартійної політичної системи. Сформувалося кілька великих і менших партій, які розпалювали етнічну і територіальну ворожнечу. Деякі партії були досить поміркованими, а інші мали ворожі та екстремістські погляди. Вперше люди стали цінувати нейтральну позицію Свідків Єгови. Оскільки Свідки не займали жодної сторони у політичних і племінних конфліктах, то уряд і звичайні люди вже не вважали їх ворогами.