ІСТОРІЯ ЖАНА І ШАНТАЛЬ

Жан де Дью Мугабо став вивчати Біблію зі Свідками Єгови в 1982 році. Він охрестився 1984 року, але ще до хрещення тричі сидів у в’язниці за релігійні переконання. У 1987-му цей веселий і турботливий брат одружився з чудовою сестрою Шанталь, яка охрестилась того ж року, що й він. Коли розпочався геноцид, у них вже було троє доньок. З ними залишилась лише шестимісячна донечка, а двоє старших дівчат вони віддали бабусі й дідусю, які жили в сусідньому містечку.

У перший день геноциду, 7 квітня 1994 року, солдати та ополченці з «інтерахамве» почали нападати на доми всіх тутсі. Жана заарештували і побили палицями, все ж йому вдалося втекти. Разом з іншим братом він прибіг до поблизького Залу Царства. У той час Шанталь, навіть не здогадуючись, що трапилося з її чоловіком, в паніці схопила немовля і побігла за місто, аби подбати про своїх ще двох дітей.

Жан пригадує, що відбувалось далі: «Наш Зал Царства, який був колись пекарнею, мав великий комин. Протягом тижня ми з братом переховувались у цьому залі й одна сестра з хуту, коли було безпечно, носила нам їсти. Згодом ми ховалися на горищі під металевим дахом, але через палюче сонце довго там не витримали. Не маючи шансу знайти ліпшого місця, ми здогадалися витягнути з комина цеглини і залізти туди. У комині навприсядки ми просиділи більше місяця.

Неподалік був пост ополченців з “інтерахамве”, і вони часто заходили до Залу Царства, щоб порозмовляти чи сховатися від дощу. Тож ми чули всі їхні розмови. Сестра і далі старалась приносити нам їжу. Іноді мені здавалося, що я більше не знесу цього, тоді ми палко молились до Єгови про витривалість. Зрештою 16 травня сестра прийшла і повідомила, що нашу частину міста захопив Руандійський патріотичний фронт і нам можна виходити зі сховку».

А що в той час відбувалося з Шанталь, дружиною Жана? Ось що вона розповідає: «Восьмого квітня мені з донечкою вдалося втекти з нашого будинку. Я знайшла двох сестер: Сузан — тутсі та Іммакюлі, яка мала посвідчення, що належить до хуту. Ми хотіли добратися до містечка Бугесера, що за 50 кілометрів від нас, де були мої батьки та дві доньки. Однак ми дізналися, що на всіх дорогах за містом є пости, тому вирішили втікати до поблизького села на околиці Кігалі. У цьому селі жив родич Іммакюлі, на ім’я Гахізі, який теж був Свідком Єгови. Цей брат-хуту дуже тепло нас прийняв. Незважаючи на погрози сусідів, він зробив все можливе, аби нам допомогти. Коли солдати та бійці з “інтерахамве” довідались, що Гахізі захищає тутсі, то застрелили його.

Потім солдати забрали нас і повели на річку вбивати. Охоплені жахом, ми чекали смерті. Раптом між солдати зчинилася гостра суперечка і один з них вигукнув: “Не вбивайте жінок. Це принесе невдачу. Зараз треба вбивати лише чоловіків”. Увесь цей час за нами йшов брат Андре Твахіра, який минулого тижня охрестився. Незважаючи на обурення сусідів, він забрав нас до свого дому. Наступного дня Андре відвів нас назад до Кігалі, де сподівався знайти нам сховок. Завдяки йому ми пройшли кілька небезпечних постів. Іммакюлі несла мою донечку, тож, якби мене зупинили, дитину вдалося б врятувати. Аби приховати, що ми тутсі, Сузан і я порвали свої посвідчення.

На одному з постів ополченці з “інтерахамве” вдарили Іммакюлі, запитавши: “Чому ти подорожуєш з цими тутсі?” Оскільки Сузан і мене могли не пропустити, Іммакюлі й Андре пішли вперед до дому брата Руакабубу. Андре з братами Сімоном і Матіасом, ризикуючи життям, допомогли нам пройти останній пост. Вони забрали мене до дому Руакабубу, а Сузан пішла до своїх родичів.

Проте залишатися в домі Руакабубу було дуже небезпечно, тож братам ледве вдалося привести мене до Залу Царства. Там вже знайшли сховок десятеро Свідків-тутсі та інші. Іммакюлі була настільки відданою, що відмовилась залишити мене. Вона сказала: “Якщо вб’ють тебе, а я виживу, то врятую твою донечкуc”».

А тим часом брат Ведаст Біміньїмана, який жив по сусідству і дружина якого була тутсі, зміг відвести свою сім’ю в безпечне місце. Потім він повернувся, аби сховати усіх, хто залишився в Залі Царства. На щастя, усі вони вижили.

Після закінчення геноциду Жан і Шанталь дізналися, що їхні батьки, дворічна і п’ятирічна донечки, а також майже 100 родичів були вбиті. Як вони пережили таке горе? «Спершу ми думали, що просто не витримаємо цього,— пригадує Шанталь.— Нас огорнуло страшне заціпеніння. Ми навіть не уявляли, що втрата близьких людей може так сильно вплинути на нас. Залишалось лише віддати все в руки Єгови і чекати на зустріч з нашими дітьми під час воскресіння».

[Ілюстрація на сторінці 214]

Зліва направо: (позаду) Андре Твахіра, Жан де Дью Мугабо, Іммакюлі, Шанталь (з дитиною), Сузан; (попереду) діти Мугабо: Жан-Люк і Агапе