Еммануель Нгіренте і ще двоє братів попри важкі обставини робили все можливе, аби перекладати літературу. Хоча деякі статті з «Вартової башти» братам не вдалось перекласти під час війни, їх переклали пізніше і видали у вигляді спеціальних брошур, які вісники вивчали на книговивченнях.

ЖИТТЯ У ТАБОРАХ БІЖЕНЦІВ

Люди і далі тікали з Кігалі. Франсін після того, як убили її чоловіка Ананı́, втекла до Гоми, і там її скерували до табору для біженців-Свідків. Ось як вона описує життя у таборі: «Кожного дня призначалися брати і сестри, які готували їжу. На сніданок зазвичай варили пшоняну чи маїсову кашу. Ми мали приготувати й обід. Виконавши свої призначення, ми вирушали в служіння. Здебільшого ми проповідували невіруючим родичам наших братів і сестер, а також людям за межами табору. Проте згодом проповідувати стало небезпечно. Ополченців з “інтерахамве”, котрі жили в інших таборах, дратувало те, що Свідки відокремлюються від решти біженців».

У листопаді 1994 року руандійським вісникам було безпечніше повернутись додому з огляду на напружену ситуацію в таборах не-Свідків у Конго. Однак і повернення могло бути нелегким. Ополченці з «інтерахамве» планували перегрупуватися і захопити Руанду, тому кожного, хто повертався з Конго, вони вважали дезертиром.

Брати повідомили руандійський уряд, що Свідки Єгови, які були нейтральними під час війни і не брали участі в геноциді тутсі, хочуть повернутись на батьківщину. Уряд порадив братам провести переговори з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), яке може надати необхідний транспорт. А втім, ополченці з «інтерахамве» все одно могли перешкодити поверненню, тому братам треба було добре все обдумати і спланувати.

Вони оголосили про те, що в Гомі проходитиме спеціальний одноденний конгрес, і підготували відповідні плакати. А Свідкам сказали таємно готуватися до повернення в Руанду. Щоб не викликати підозр, братам порадили залишити всі свої речі в таборах, а взяти з собою лише Біблії та пісенники, наче вони їдуть на конгрес.

Франсін пригадує, що вони йшли кілька годин, перш ніж побачили вантажівки, які вже чекали на них і доставили їх до кордону. У Руанді за розпорядком УВКБ ООН біженців привезли спочатку до Кігалі, а потім — до їхніх домівок. Отож у грудні 1994 року більшість Свідків із сім’ями та зацікавленими повернулися до Руанди. У бельгійській газеті «Суар» за 3 грудня 1994 року повідомлялося: «1500 руандійських біженців вирішили покинути Заїр [Конго], оскільки залишатися там, на їхню думку, було небезпечно. Ці біженці — Свідки Єгови — мали свій табір біля Катале. Попередній уряд жорстоко переслідував Свідків Єгови через те, що вони не брали до рук зброї і не ходили на політичні мітинги».

Повернувшись до Руанди, Франсін відвідала обласний конгрес у Найробі. Програма конгресу та спілкування з братами і сестрами дуже підбадьорили її та допомогли знести смерть чоловіка. Франсін знову приєдналася до перекладацького відділу, роботу якого було відновлено в Кігалі. Згодом вона вийшла заміж за Еммануеля Нгіренте, і вони досі разом служать у філіалі.

Як Франсін вдавалося долати гнітючі почуття під час війни? Ось що вона розповідає: «Тоді в нас була лише одна думка — треба вистояти до кінця. Ми постановили не роздумувати про всі ті жахіття, що діялись довкола. Пам’ятаю, мене особливо підбадьорювали слова з Авакума 3:17—19. Там говорилось, що Божі служителі знаходять радість навіть у важких ситуаціях. Мене дуже підтримували брати й сестри. Дехто писав мені листи. Завдяки цьому я зберігала позитивний склад розуму, зосереджуючись на духовному. Знаю, що Сатана вдається до багатьох хитрощів. І якщо ми витримали одні труднощі, то можемо впасти через інші. Тому, щоб не потрапити в якусь його пастку, потрібно зберігати пильність».