ПОЧАТОК ГЕНОЦИДУ

У середу ввечері, 6 квітня, поблизу Кігалі збили літак, на борту якого були президенти Руанди і Бурунді. Збитий літак зайнявся полум’ям, і всі пасажири загинули. Того вечора мало хто знав про те, що сталося, адже по радіо не було жодного офіційного повідомлення.

Троє місіонерів, тобто подружжя Бінт і Хенк ван Буссел, запам’ятали наступні дні на все життя. Брат Бінт розповідає: «Рано-вранці 7 квітня ми прокинулися від стрілянини і вибухів ручних гранат. Але це нас не здивувало, бо останніми місяцями політична ситуація в країні була досить нестабільною. Коли ми готували сніданок, задзвонив телефон. Телефонував Еммануель Нгіренте з перекладацького відділу. Він сказав, що по місцевій радіостанції повідомили про загибель в авіакатастрофі двох президентів. Міністерство оборони радило мешканцям Кігалі не покидати своїх домівок.

Приблизно о дев’ятій ранку ми почули, як у сусідній будинок вдерлися мародери. Вони забрали у сусідів автомобіль і вбили їхню матір.

Невдовзі військові та мародери підійшли до нашого будинку. Вони били по металевих воротах і дзвонили в дзвінок, але ми тихо сиділи в домі і не виходили. З невідомих причин вони не зламали воріт, а попрямували до інших будинків. Довкола лунали вибухи і постріли автоматів, тож не було жодної нагоди втекти. Постріли ставали голоснішими і чулися ближче, тому ми перемістилися вглиб будинку, в коридор між кімнатами. Ми сподівалися, що туди не потраплять кулі. Зрозумівши, що це швидко не закінчиться, ми розподілили харчі, аби хоча б раз у день поїсти. Наступного дня ми обідали і слухали по радіо міжнародні новини, аж раптом Хенк вигукнув: “Вони перескочили через огорожу!”

Не залишалося часу на роздуми. Тож ми сховалися у ванній кімнаті, закрили двері на ключ і почали разом молитися, благаючи Єгову допомогти нам знести все, що станеться. Ми ще не закінчили молитися, як почули, що ополченці та мародери вдиралися через вікна і двері. За кілька хвилин вони ходили по будинку, голосно кричали і перекидали меблі. Окрім ополченців, там було приблизно 40 мародерів — чоловіків, жінок і дітей. Ми чули, як вони сварилися за знайдені речі, і навіть стріляли.

Наступні хвилин 40 нам видалися вічністю: увесь цей час мародери намагалися відкрити двері ванної кімнати. Оскільки їм це не вдавалось, вони стали їх ламати. Ми зрозуміли, що нам краще вийти. Чоловіки, яких ми побачили, просто шаленіли і були під дією наркотиків. Вони погрожували нам мачете і ножами. Дженні голосно молилась до Єгови. Один з мародерів, розмахуючи мачете, вдарив тупим боком Хенка по шиї, і той впав у ванну. Потім я знайшов гроші і дав нападникам. Вони почали битися за них.

Раптом ми відчули на собі пильний погляд одного юнака. Хоча ми не знали його, він впізнав нас. Можливо, ми колись проповідували йому. Він схопив нас, запхав назад у ванну кімнату і наказав закрити двері, пообіцявши прийти на порятунок.

Злочинців було чути в домі ще з півгодини, а потім усе стихло. Той юнак повернувся і сказав, що ми можемо виходити. Він наполіг, аби ми негайно покинули дім, і вивів нас на вулицю. Ми навіть нічого не взяли з собою. Коли ми вийшли, то жахнулися: довкола лежали тіла замордованих сусідів. Двоє членів президентської охорони відвели нас до будинку офіцера, який жив неподалік. Він провів нас до готелю “Мілл Коллінз”, де знайшло сховок чимало людей. Ми перебували в шаленій напрузі ще багато годин, поки військові не вивезли нас з міста довколишнім шляхом до чорного входу аеропорту. Зрештою 11 квітня нас евакуювали в Кенію. Ми ввійшли до приймальні Бетелю в Найробі брудні, розтріпані й непричесані. Через кілька годин прибув Хенк, який під час евакуації відділився від нас. Якою ж надзвичайною любов’ю і турботою зігріла нас родина Бетелю!»

ЇХ ВРЯТУВАЛА МОЛИТВА ДОНЕЧКИ

Того ж дня, коли загинули в авіакатастрофі президенти Руанди і Бурунді, шестеро солдатів урядових збройних сил прийшли до будинку Руакабубу. Їхні очі були налиті кров’ю, від них тхнуло алкоголем, а поведінка свідчила, що вони під впливом наркотиків. Солдати вимагали віддати зброю. Брат Руакабубу пояснив, що він і його сім’я є Свідками Єгови і в них немає зброї.

Військові дуже розлютилися, бо знали, що Свідки Єгови, дотримуючись нейтралітету, відмовлялися підтримувати уряд і не робили пожертв для армії. Хоча подружжя Руакабубу не були тутсі, їм загрожувала небезпека. Екстремісти-хуту з «інтерахамве» вбивали не лише тутсі, але й поміркованих хуту, особливо тих, хто прихильно ставився до тутсі або антиурядових військ.

Солдати почали бити палицями Гаспара і Мелані, а потім затягли їх разом з п’ятьма дітьми в спальню. Вони зірвали з ліжка простирадла і стали ними накривати свої жертви. Дехто з військових тримав у руках гранати, збираючись вбити всю сім’ю Руакабубу. Гаспар запитав: «Чи можемо ми помолитися?»

Спершу один солдат презирливо відмовив. А тоді, обговоривши щось між собою, вони неохоче погодились: «Ну, добре. Даємо вам дві хвилини на молитву».

Гаспар і Мелані молилися мовчки, а їхня шестилітня донечка Дебора стала молитися вголос: «Єгово, солдати хочуть нас вбити. Хто ж тоді зробить повторні відвідини до людей, яким я проповідувала з татком і залишила п’ять журналів? Ці люди чекають на нас, і їм так треба пізнати правду. Якщо нас пожаліють, я обіцяю стати вісником, охреститися і служити піонером! Єгово, врятуй нас!»

Почувши такі щирі слова, солдати були вражені. Зрештою один з них сказав: «Молитва цієї дівчинки врятувала вас. Якщо сюди прийдуть інші, скажіть, що ми вже тут були»b.

СИТУАЦІЯ ПОГІРШУЄТЬСЯ

Поступово бої посилювалися, адже антиурядові війська просувалися до Кігалі. Через це оскаженілі ополченці з «інтерахамве» стали вбивати ще більше людей.

По всьому місту і на всіх перехрестях були пости з солдатами, озброєними ополченцями з «інтерахамве» і місцевими мешканцями. Усіх придатних до військової служби чоловіків змушували разом з ополченцями день і ніч патрулювати на цих постах. Такі пости організували для того, аби виявляти і вбивати тутсі.

Вбивства зчинялися по всій країні, і сотні тисяч руандійців покидали свої домівки. Багато хто з них, у тому числі Свідки Єгови, шукали сховку в сусідньому Конго і Танзанії.

ПЕРЕД ЛИЦЕМ ВІЙНИ І СМЕРТІ

Далі ви зможете прочитати розповіді братів і сестер, яким довелося пережити жахіття геноциду. Як згадувалося раніше, Свідки Єгови в Руанді вже зносили люті випробування у 1980-х роках. Ці випробування зміцнили та вдосконалили їхню віру і зробили їх більш мужніми. Саме завдяки вірі вони «не належали світу» і відмовлялися брати участь у виборах, заходах самооборони і політичних справах (Ів. 15:19). А завдяки мужності вони змогли знести зневагу, ув’язнення, переслідування і смерть, з якими стикнулись через свою непохитність. Тож віра і мужність, а також любов до Бога і до ближніх допомагали Свідкам Єгови бути непричетними до геноциду і навіть ризикувати життям заради інших.

Багато випадків тут не описано. Брати зазвичай воліють просто забути ті страшні подробиці, адже не мають наміру комусь мститися за вчинене зло. Ми сподіваємося, що історія їхньої віри заохотить усіх нас ще більше виявляти любов, яка є розпізнавальним знаком правдивих учнів Ісуса Христа (Ів. 13:34, 35).

ІСТОРІЯ ЖАНА І ШАНТАЛЬ

Жан де Дью Мугабо став вивчати Біблію зі Свідками Єгови в 1982 році. Він охрестився 1984 року, але ще до хрещення тричі сидів у в’язниці за релігійні переконання. У 1987-му цей веселий і турботливий брат одружився з чудовою сестрою Шанталь, яка охрестилась того ж року, що й він. Коли розпочався геноцид, у них вже було троє доньок. З ними залишилась лише шестимісячна донечка, а двоє старших дівчат вони віддали бабусі й дідусю, які жили в сусідньому містечку.

У перший день геноциду, 7 квітня 1994 року, солдати та ополченці з «інтерахамве» почали нападати на доми всіх тутсі. Жана заарештували і побили палицями, все ж йому вдалося втекти. Разом з іншим братом він прибіг до поблизького Залу Царства. У той час Шанталь, навіть не здогадуючись, що трапилося з її чоловіком, в паніці схопила немовля і побігла за місто, аби подбати про своїх ще двох дітей.

Жан пригадує, що відбувалось далі: «Наш Зал Царства, який був колись пекарнею, мав великий комин. Протягом тижня ми з братом переховувались у цьому залі й одна сестра з хуту, коли було безпечно, носила нам їсти. Згодом ми ховалися на горищі під металевим дахом, але через палюче сонце довго там не витримали. Не маючи шансу знайти ліпшого місця, ми здогадалися витягнути з комина цеглини і залізти туди. У комині навприсядки ми просиділи більше місяця.

Неподалік був пост ополченців з “інтерахамве”, і вони часто заходили до Залу Царства, щоб порозмовляти чи сховатися від дощу. Тож ми чули всі їхні розмови. Сестра і далі старалась приносити нам їжу. Іноді мені здавалося, що я більше не знесу цього, тоді ми палко молились до Єгови про витривалість. Зрештою 16 травня сестра прийшла і повідомила, що нашу частину міста захопив Руандійський патріотичний фронт і нам можна виходити зі сховку».

А що в той час відбувалося з Шанталь, дружиною Жана? Ось що вона розповідає: «Восьмого квітня мені з донечкою вдалося втекти з нашого будинку. Я знайшла двох сестер: Сузан — тутсі та Іммакюлі, яка мала посвідчення, що належить до хуту. Ми хотіли добратися до містечка Бугесера, що за 50 кілометрів від нас, де були мої батьки та дві доньки. Однак ми дізналися, що на всіх дорогах за містом є пости, тому вирішили втікати до поблизького села на околиці Кігалі. У цьому селі жив родич Іммакюлі, на ім’я Гахізі, який теж був Свідком Єгови. Цей брат-хуту дуже тепло нас прийняв. Незважаючи на погрози сусідів, він зробив все можливе, аби нам допомогти. Коли солдати та бійці з “інтерахамве” довідались, що Гахізі захищає тутсі, то застрелили його.

Потім солдати забрали нас і повели на річку вбивати. Охоплені жахом, ми чекали смерті. Раптом між солдати зчинилася гостра суперечка і один з них вигукнув: “Не вбивайте жінок. Це принесе невдачу. Зараз треба вбивати лише чоловіків”. Увесь цей час за нами йшов брат Андре Твахіра, який минулого тижня охрестився. Незважаючи на обурення сусідів, він забрав нас до свого дому. Наступного дня Андре відвів нас назад до Кігалі, де сподівався знайти нам сховок. Завдяки йому ми пройшли кілька небезпечних постів. Іммакюлі несла мою донечку, тож, якби мене зупинили, дитину вдалося б врятувати. Аби приховати, що ми тутсі, Сузан і я порвали свої посвідчення.

На одному з постів ополченці з “інтерахамве” вдарили Іммакюлі, запитавши: “Чому ти подорожуєш з цими тутсі?” Оскільки Сузан і мене могли не пропустити, Іммакюлі й Андре пішли вперед до дому брата Руакабубу. Андре з братами Сімоном і Матіасом, ризикуючи життям, допомогли нам пройти останній пост. Вони забрали мене до дому Руакабубу, а Сузан пішла до своїх родичів.

Проте залишатися в домі Руакабубу було дуже небезпечно, тож братам ледве вдалося привести мене до Залу Царства. Там вже знайшли сховок десятеро Свідків-тутсі та інші. Іммакюлі була настільки відданою, що відмовилась залишити мене. Вона сказала: “Якщо вб’ють тебе, а я виживу, то врятую твою донечкуc”».

А тим часом брат Ведаст Біміньїмана, який жив по сусідству і дружина якого була тутсі, зміг відвести свою сім’ю в безпечне місце. Потім він повернувся, аби сховати усіх, хто залишився в Залі Царства. На щастя, усі вони вижили.

Після закінчення геноциду Жан і Шанталь дізналися, що їхні батьки, дворічна і п’ятирічна донечки, а також майже 100 родичів були вбиті. Як вони пережили таке горе? «Спершу ми думали, що просто не витримаємо цього,— пригадує Шанталь.— Нас огорнуло страшне заціпеніння. Ми навіть не уявляли, що втрата близьких людей може так сильно вплинути на нас. Залишалось лише віддати все в руки Єгови і чекати на зустріч з нашими дітьми під час воскресіння».

ПЕРЕХОВУВАННЯ ПРОТЯГОМ 75 ДНІВ

Тарсіс Семінега охрестився в Конго 1983 року. Коли почався геноцид, він жив у руандійському місті Бутаре, що за 120 кілометрів від Кігалі. Тарсіс розказує: «Після загибелі президентів у авіакатастрофі ми почули, що підписали декрет про знищення всіх тутсі. Двоє братів хотіли допомогти нам втекти до Бурунді, але на всіх дорогах патрулювали ополченці з “інтерахамве”.

Наш дім перетворився на в’язницю, і ми не знали, куди податися. Четверо солдатів спостерігали за нашим будинком, а один на відстані приблизно 180 метрів від нас розмістив кулемет. Ми палко благали Бога: “Єгово, нам не під силу спасти себе. Тільки ти здатен нас врятувати!” Під вечір до нашого будинку підбіг брат, який думав, що ми вже мертві. Військові дозволили йому ввійти у наш дім на кілька хвилин. Побачивши нас живими, він дуже зрадів і якимось чином провів двоє наших дітей до свого дому. Тоді він повідомив двох інших братів, Жюстена Руагаторе і Жозефа Ндуаєзу, що ми потребуємо допомоги. Тієї ж ночі брати попри різні труднощі й небезпеку прийшли і забрали нашу сім’ю до дому Жюстена.

Проте там ми залишались недовго, оскільки наступного дня про це довідались сторонні люди. У той день чоловік, на ім’я Венсан, повідомив, що ополченці збираються напасти на нас і вбити. Венсан раніше вивчав Біблію з Жюстеном, але не став на бік правди. Все ж він запропонував нам спершу сховатися у підліску неподалік хатини Жюстена, а коли стемніло, привів нас до свого будинку. Венсан надав нашій сім’ї сховок у круглій глиняній хижі без вікон. У цій хижі під солом’яним дахом він колись тримав кіз.

Ми провели там чимало днів і ночей, які здавались вічністю. Ця хижа стояла на перехресті, за кілька метрів від найметушливішого місцевого базару. Ми чули, як перехожі хвалились тим, що їм вдалося зробити за день, зокрема розповідали про вчинені ними жорстокі вбивства і ділились своїми планами на майбутнє. Така атмосфера навівала ще більший страх, тож ми постійно молилися про порятунок.

Венсан робив усе можливе, щоб дбати про наші потреби. Ми залишались там цілий місяць, але під кінець травня в цю місцевість прибули бійці з “інтерахамве”, які втікали з Кігалі. Тож нас вирішили заради безпеки перемістити до брата, в якого під домом був погріб. У цьому погребі вже ховалося троє Свідків. Щоб дістатись до нього, ми йшли вночі приблизно чотири з половиною години. Лив сильний дощ, який став для нас справжнім благословенням, бо ховав нас від вбивць.

Нарешті ми добралися до нового сховку. Це була яма на глибині півтора метра з дерев’яною дошкою замість дверей. Спершу ми мусили спуститись драбиною, а тоді проповзти тунелем у погріб, площею приблизно два метри. Там стояв запах цвілі, а крізь стіну пробивався ледь помітний промінь світла. Тепер у цій ямі стало десятеро людей — я, моя дружина Шанталь, п’ятеро наших дітей і ще троє Свідків. Під землею ми провели шість тижнів, і в нас розвинулась клаустрофобія, тобто страх перед замкненим простором. Щоб не видати себе, ми боялися навіть запалити свічку. Але попри всі ці труднощі та страждання ми відчували підтримку Єгови. Брати, ризикуючи життям, приносили нам їжу, ліки й підбадьорювали нас. Іноді вдень ми запалювали свічку і читали Біблію, “Вартову башту” чи обговорювали денний вірш.

Однак кожна історія має свій кінець. Кінець нашої історії прийшов 5 липня 1994 року. Венсан повідомив, що Бутаре захопив Руандійський патріотичний фронт. Коли ми вилізли з погреба, дехто не міг повірити, що ми — руандійці, адже наша шкіра без сонця стала дуже блідою. Крім того, певний час ми не могли говорити голосно, а лише пошепки. Проте через декілька тижнів все минуло.

Ті події сильно вплинули на мою дружину, яка раніше впродовж десяти років відмовлялась вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Після геноциду вона погодилась на біблійне вивчення. Коли знайомі запитували дружину, чому вона змінила свою думку, та відповідала: “Мене надзвичайно зворушила любов братів і те, на які жертви вони йшли заради нас. Також я відчула на собі могутню руку Єгови, який оберігав нас від мачете вбивць”. Вона присвятилась Єгові та охрестилася на першому після війни конгресі.

Ми у великому боргу перед усіма братами й сестрами, які своїми ділами і палкими молитвами допомогли нам вижити. Вони виявили глибоку та щиру любов, котра подолала етнічні бар’єри».

ДОПОМОГА ТОМУ, ХТО ДОПОМАГАВ

Жюстен Руагаторе, який разом з іншими братами допомагав сім’ї Семінега, через декілька років сам потребував допомоги. Ще у 1986 році він відбував покарання за відмову брати участь у політичних справах. І тепер Жюстена та інших братів знову заарештували за позицію нейтралітету. Брат Семінега разом з кількома одновірцями звернувся до місцевої влади, аби пояснити ставлення Свідків Єгови до політичних справ. Також він розповів представникам влади, що саме Жюстен допоміг вижити його сім’ї. Після цієї зустрічі усіх братів звільнили з в’язниці.

Поведінка Свідків під час геноциду спонукала декого прийняти правду. Сузан Лізінде, якій за 60, належала до католицької церкви. Вона помітила, що її церква підтримує геноцид. А завдяки позиції місцевих Свідків і любові, яка панувала між ними, ця жінка зробила швидкий поступ. Сузан охрестилася в січні 1998 року і відтоді не пропустила жодного зібрання, хоча їй доводилось йти пішки 5 кілометрів гористою місцевістю. Згодом вона допомогла своїй сім’ї пізнати правду, і сьогодні її син служить старійшиною, а внук — служителем збору.

СОТНІ ТИСЯЧ БІЖЕНЦІВ

Хенка ван Буссела, який служив у Руанді місіонером з 1992 року, евакуювали в квітні 1994-го в Кенію. Після цього він поїхав до Гоми, що на сході Конго, аби допомагати руандійським біженцям. На кордоні чергували конголезькі брати. Вони тримали в руках біблійну літературу, співали чи насвистували пісні Царства. Коли Свідки з Руанди перетинали кордон, то відразу впізнавали своїх одновірців.

А тим часом Руанду охопила паніка. Між урядовими військами і військами Руандійського патріотичного фронту й далі точилася війна, тому сотні тисяч людей утікали в Конго і Танзанію. Свідки, які прибували в Гому, мали зустрічатися в Залі Царства. Пізніше за містом був організований табір біженців лише для Свідків Єгови, їхніх дітей та зацікавлених. Там проживало понад 2000 осіб. Згодом у східній частині Конго брати організували ще кілька таких таборів.

Зазвичай з Руанди тікали хуту, які боялися розправи, але якщо говорити про Свідків, то тікали і хуту, і тутсі. Перетнути кордон і добратись до Гоми для тутсі було дуже небезпечно, оскільки їх продовжували вбивати. Якось навіть встановили ціну за нелегальний перетин кордону — братам доводилось платити по 100 доларів за кожного тутсі.

Прибуваючи в Конго, Свідки намагались залишатися разом. Вони не хотіли мати щось спільне з ополченцями з «інтерахамве», які активно діяли в таборах, організованих ООН. Крім того, більшість біженців, які не були Свідками, підтримували скинутий уряд. Цим біженцям, а особливо ополченцям, не подобалися Свідки, які не хотіли мати нічого спільного з ними. Брати трималися окремо, аби захищати своїх одновірців тутсі.

Оскільки руандійські біженці залишили все своє майно, вони потребували матеріальної допомоги. Тож Свідки Єгови з Бельгії, Кенії, Конго, Франції та Швейцарії жертвували гроші, ліки, харчі й одяг для своїх співвіруючих. Також з цих країн на допомогу поспішили лікарі й медсестри. Французький філіал одним з перших рейсів вислав багато маленьких наметів для біженців. Незабаром філіал у Бельгії відправив великі намети для цілих сімей та розкладні і надувні ліжка, а кенійський філіал — більш ніж дві тонни одягу і 2000 ковдр.

СПАЛАХ ХОЛЕРИ

Понад 1000 Свідків і зацікавлених з Руанди зупинилися в Залі Царства міста Гоми і на прилеглій до нього ділянці. На жаль, через велику кількість біженців у Гомі спалахнула епідемія холери. З філіалу в Конго (Кіншаса) відразу надійшли необхідні ліки. Брат Хенк ван Буссел привіз із Найробі до Гоми 60 коробок ліків. Зал Царства на деякий час перетворився на лікарню, і брати стали ізолювати хворих. Руандійський фельдшер Емабле Хабімана, Лоїк Домален та ще один брат-лікар працювали без перепочинку. Велику допомогу хворим одновірцям надало чимало інших медиків-добровольців, зокрема брат Амель з Франції.

Але, незважаючи на всі зусилля, заразилося більш ніж 150 Свідків та зацікавлених і майже 40 з них померло ще до того, як вдалося спинити цю епідемію. Згодом на великій орендованій ділянці брати організували табір біженців для Свідків. Там розклали сотні маленьких наметів і один великий, надісланий з Кенії, який слугував лікарнею. Коли американські медики відвідали цей табір, вони були вражені чистотою і порядком.

На початку серпня 1994 року комітет з надання допомоги в Гомі піклувався про 2274 біженця — своїх одновірців, їхніх дітей і зацікавлених. Водночас багато братів зібралося в Бурунді та на сході Конго, в містах Букаву та Увіра. Ще 230 Свідків було в таборі біженців у Танзанії.

Братам з перекладацького відділу, які втекли з Кігалі, вдалося зберегти та доставити до Гоми комп’ютер і генератор. А там вони орендували будинок і продовжили роботу над перекладом.

У Гомі телефонний і поштовий зв’язок був майже недоступним. Однак завдяки Свідкам, які працювали в аеропорту, щотижня відсилали переклади та іншу пошту літаком з Гоми до Найробі і навпаки.

Еммануель Нгіренте і ще двоє братів попри важкі обставини робили все можливе, аби перекладати літературу. Хоча деякі статті з «Вартової башти» братам не вдалось перекласти під час війни, їх переклали пізніше і видали у вигляді спеціальних брошур, які вісники вивчали на книговивченнях.

ЖИТТЯ У ТАБОРАХ БІЖЕНЦІВ

Люди і далі тікали з Кігалі. Франсін після того, як убили її чоловіка Ананı́, втекла до Гоми, і там її скерували до табору для біженців-Свідків. Ось як вона описує життя у таборі: «Кожного дня призначалися брати і сестри, які готували їжу. На сніданок зазвичай варили пшоняну чи маїсову кашу. Ми мали приготувати й обід. Виконавши свої призначення, ми вирушали в служіння. Здебільшого ми проповідували невіруючим родичам наших братів і сестер, а також людям за межами табору. Проте згодом проповідувати стало небезпечно. Ополченців з “інтерахамве”, котрі жили в інших таборах, дратувало те, що Свідки відокремлюються від решти біженців».

У листопаді 1994 року руандійським вісникам було безпечніше повернутись додому з огляду на напружену ситуацію в таборах не-Свідків у Конго. Однак і повернення могло бути нелегким. Ополченці з «інтерахамве» планували перегрупуватися і захопити Руанду, тому кожного, хто повертався з Конго, вони вважали дезертиром.

Брати повідомили руандійський уряд, що Свідки Єгови, які були нейтральними під час війни і не брали участі в геноциді тутсі, хочуть повернутись на батьківщину. Уряд порадив братам провести переговори з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), яке може надати необхідний транспорт. А втім, ополченці з «інтерахамве» все одно могли перешкодити поверненню, тому братам треба було добре все обдумати і спланувати.

Вони оголосили про те, що в Гомі проходитиме спеціальний одноденний конгрес, і підготували відповідні плакати. А Свідкам сказали таємно готуватися до повернення в Руанду. Щоб не викликати підозр, братам порадили залишити всі свої речі в таборах, а взяти з собою лише Біблії та пісенники, наче вони їдуть на конгрес.

Франсін пригадує, що вони йшли кілька годин, перш ніж побачили вантажівки, які вже чекали на них і доставили їх до кордону. У Руанді за розпорядком УВКБ ООН біженців привезли спочатку до Кігалі, а потім — до їхніх домівок. Отож у грудні 1994 року більшість Свідків із сім’ями та зацікавленими повернулися до Руанди. У бельгійській газеті «Суар» за 3 грудня 1994 року повідомлялося: «1500 руандійських біженців вирішили покинути Заїр [Конго], оскільки залишатися там, на їхню думку, було небезпечно. Ці біженці — Свідки Єгови — мали свій табір біля Катале. Попередній уряд жорстоко переслідував Свідків Єгови через те, що вони не брали до рук зброї і не ходили на політичні мітинги».

Повернувшись до Руанди, Франсін відвідала обласний конгрес у Найробі. Програма конгресу та спілкування з братами і сестрами дуже підбадьорили її та допомогли знести смерть чоловіка. Франсін знову приєдналася до перекладацького відділу, роботу якого було відновлено в Кігалі. Згодом вона вийшла заміж за Еммануеля Нгіренте, і вони досі разом служать у філіалі.

Як Франсін вдавалося долати гнітючі почуття під час війни? Ось що вона розповідає: «Тоді в нас була лише одна думка — треба вистояти до кінця. Ми постановили не роздумувати про всі ті жахіття, що діялись довкола. Пам’ятаю, мене особливо підбадьорювали слова з Авакума 3:17—19. Там говорилось, що Божі служителі знаходять радість навіть у важких ситуаціях. Мене дуже підтримували брати й сестри. Дехто писав мені листи. Завдяки цьому я зберігала позитивний склад розуму, зосереджуючись на духовному. Знаю, що Сатана вдається до багатьох хитрощів. І якщо ми витримали одні труднощі, то можемо впасти через інші. Тому, щоб не потрапити в якусь його пастку, потрібно зберігати пильність».

Під час геноциду було замордовано майже 400 Свідків Єгови, у тому числі хуту, які захищали своїх братів і сестер з тутсі. Але жоден Свідок не загинув від рук одновірців.