Бунтарський Архієпископ

ФРАНЦУЗЬКИЙ журналіст сів у таксі в Римі і попросив водія повести його до палацу Розпігліосі-Палавічіні. Водій кивнув головою і сказав „Сі”, повезе до „іл весково ребеле!” (бунтарського єпископа).

Протягом багатьох днів усі впливові особи в Римі були в стані збудження. На обурення ватіканської влади, принцеса Елвіна Палавічіні, членка одної з передових аристократій в Римі, погодилась допомогти інакомислячому французькому архієпископові Католицької церкви, Марселеві Лефевреві, поширювати свої погляди в Римі, і навіть розіслала сотні запрошень на півприватну прес-конференцію. Вона лишила в розпоряджені Лефевра родинний палац в якому колись приміщались папа й кілька кардиналів з між її предків. І як на лихо, конференція мала відбутись у королівській кімнаті під великим балдахіном (накриттям) дорогої тканини над троном папи Клемента IX.

Незважаючи на великий тиск від ватіканської влади, принцеса таки не змінила свого рішення. Римська преса повністю описала цю зустріч, яку вважають бути „провокацією” саме „на порозі Ватікана”. Очевидно, шофер таксі був добре обізнаний з найновішою новиною!

Церква „вже не є католицькою”

Принцеса Палавічіні виправдувала своє рішення, кажучи що Католицька церква вже розділена, і що такі „серйозні проблеми неможливо розв’язати двозначним мовчанням, але тільки бадьорою зрозумілістю”. Давши архієпископові Лефевреві нагоду виражати свої погляди, вона мала надію заохотити „мир і спокій в католицькому світі”. Архієпископ подякував принцесі, поблагословив її та її дім, і поздоровив за „додержання традиційної віри”.

На зібранні було близько тисяча присутніх, головно традиційні католики, представляючи кілька країн, а також багато представників преси й телевізійних журналістів. Архієпископ виражав глибоку незгоду з офіційною політикою церкви після Другої Ватіканської Ради (1962 до 1965 рр.). Французький щоденник Ле монд сказав: „Близько дві години [архієпископ Лефевр] оголошував скарги проти нової церкви, ,яка вже не є католицькою’. Він нічого не щадив: катехізис, семінарії, службу Божу (месу), екуменізм, не кажучи вже нічого про ,колективізацію таїнств’ і ,комуністично орієнтованих кардиналів’”.

На закінчення архієпископ Лефевр сказав: „Ситуація трагічна. Церква прямує в некатолицьку сторону й нищить нашу релігію. Чи ж мені підкоритись цьому, або чи мені бути католиком, Римсько-католиком, ціле моє життя? Я вибрав свою сторону перед Богом. Я не бажаю вмирати протестантом”.

Кардинал Полеті, заступник папи Павла VI у римській парафії, сказав що організуванням цієї конференції в Римі, „монсеньйор Лефевр образив віру, Католицьку церкву, її божественного Господа Ісуса [і] особисто образив папу, зловживаючи його терпеливістю й стараючись створити заколот у його апостольській єпархії”.

Як почався бунт

Конференція відбулась 6 червня 1977 р. Але ще в 1965 р., перед закінченням Другої Ватіканської Ради, вже говорили про „єресь” у Католицькій церкві. Багато католиків консервативного погляду вірили, що Друга Ватіканська Рада впроваджувала реформи, які зрадили традиційний католицизм.

Архієпископ Лефевр, колишній архієпископ Дакару, Сенегалу, і єпископ Тюля, у південно-центральній Франції, брав участь у Другій Ватіканській Раді. У 1962 р., його обрали на посаду вищого генерала „Отців Святого Духа” в Франції. Але через зростаючу незгоду з політикою ухваленою на Другій Ватіканській Раді, їх застосування в католицизмі, він відмовився від тієї посади в 1968 р.

У 1969 р., єпископ Католицької церкви в Швейцарії дозволив цьому інакомислячому архієпископові розкрити семінарію традиціоналістів у парафії Фрібурга, в Швейцарії. Наступного року, архієпископ Лефевр заснував „Священицьке Братство Святого Пія X” і відкрив семінарію в Еконі, у швейцарському кантоні Валеї. Католицький єпископ Сіона схвалив заснування семінарії.

На початку, в семінарії інакомислість була обмежена. Як звичайно, семінаристи надівали чорні ряси й їм давали точно традиційну освіту. Відправляли літургію (месу) латинською мовою, тоді як папа Павло VI видав наказ, щоб поправлена служба відправлялась рідною мовою. Офіційна влада церкви терпіла семінарію, тому що архієпископ Лефевр у той час не пропонував привчати майбутніх священиків до самого висвячення в духовний сан. Він мав надію, що вони докінчать освіту, по його думці, у двох останніх укріпленнях традиційного католицизму — Латрано папському університеті в Римі й Фрібурському університеті в Швейцарії.

Проблеми почались, коли архієпископ Лефевр дійшов до висновку, що по його думці навіть у цих двох університетах не будуть навчати майбутніх священиків правдивої католицької традиції. Він вирішив, що сам буде висвячувати майбутніх священиків, які вивчались у Еконській семінарії. І як на лихо, в 1974 р., він видав маніфест у якому дуже противився більшості реформам ухвалених на Другій Ватіканській Раді. До того часу в Еконі традиціоналісти-професори вже привчили більше як сто семінаристів.

У 1975 р., з допомогою місцевого швейцарського єпископа, Ватікан скасував уповноваження Еконської семінарії. Не звертаючи уваги на це, архієпископ Лефевр продовжував висвячувати нових священиків. З цього, у 1976 р., папа Павло VI усунув його від всіх священицьких функцій — відправляння меси, виконування першого причастя, (справляти таїнств), і, як єпископ, висвячування священиків. Тому що Екон продовжував діяти, незважаючи на каральний захід папи, то це здійснило незвичайну ситуацію тобто, у крайній католицькій семінарії привчили дуже багато ультратрадиціоналістичних священиків висвячених єпископом, який зрікся віри заявляє себе бути вірнішим католиком ніж папа!

Розмір бунту

Не було б варто розповідати про бунт цього французького архієпископа, коли б його бунт обмежувався тільки до семінарії на передгір’ї Альпійських гір. До архієпископа Лефевр почали гуртуватись впливові католики цілого світу. У своїй книжці Католицька церква від 1962 до 1986 рр.— криза й відродження (франц.), автор Жірар Леклер написав: „Ця суперечка не зображує тільки напрям незначної меншості. У ній виявляються почуття великої частини вірних”.

Багато консервативних католиків цілого світу підтримують архієпископа Лефевр фінансово. Через це він міг широко подорожувати — часто на запрошення традиціоналістів-католиків. Він критикував Ватікан перед численними аудиторіями в багатьох країнах, відправляв службу Божу латинською літургією, ухваленою Тридентським собором у 16-му столітті, називаючись Тридентська, або літургія папи Пія V. Ці збори традиціоналістів часто відбувались у дуже незвичайних місцевостях, як-от у невживаному магазині самообслуговування на північ від Лондона, в Англії.

Велика фінансова допомога дала змогу цьому бунтарському архієпископові відкрити додаткові семінарії для привчання традиціоналістів-священиків Католицької церкви в Франції, Німеччині, Італії, Аргентіні, і в Сполучених Штатах Америки. В лютому 1987 р., у французькому щоденнику Ле Фігаро було сказано, що в цих інституціях уже привчили 260 семінаристів. Архієпископ Лефевр висвячував від 40 до 50 священиків на рік з багатьох країн світу, а навіть з Африки.

Багато цих традиціоналістів-священиків діють з 75 „монастирів” яких „Братство” архієпископа Лефевр заснувало в 18 країнах Північної й Південної Америках, Європи, і Африки. Ці священики відправляють месу латинською мовою для консервативних католиків тих країн.

Служби тих традиціоналістів часто відбуваються в спеціальних каплицях. Але все більше й більше правих католиків змагаються з ієрархією правовірних католиків за правом відправляти церковні служби в церковних будинках Католицької церкви. З цього виникали ситуації, які дуже турбували багатьох щирих католиків.

Боротьба над церковними будинками

Ще з 1969 р., коли папа Павло VI запровадив нову месу, яка відправлялась рідною мовою, і інші реформи, то традиціоналісти-католики організували приватні служби, які відправлялись за нормами старої латинської літургії. У Парижі, Франції, сотні традиціоналістів-католиків збирались до Ваграмського залу, недалеко Тріумфальної арки. Тому що в той час священики були зобов’язані відправляти нову літургію, то місцевий архієпископ Католицької церкви не дозволив їм збиратись у церкві.

Зрештою, 27 лютого 1977 р., під керівництвом реакційного священика, силоміць зайняли церкву Сен-Ніколас-дю-Шардоне, в латинському кварталі міста. Регулярні католицькі священики й парафіяни знайшли себе вигнані з їхньої власної церкви. Коли кілька днів пізніше вони старались відправляти месу в церкві, то виник бій. Один священик був поранений й його взяли до лікарні, а інші шукали сховку в недалекому будинку для священиків.

Сьогодні, одинадцять років пізніше, церкву Сен-Ніколас-дю-Шардоне ще займають традиціоналісти-католики, незважаючи на те, що судовим наказом їх уже два рази старались вигнати. Близько 5000 людей збираються на п’ять служб Божих, які відправляються латинською мовою кожної неділі. Месу відправляє священик висвячений архієпископом Лефевр в Еконі, і „бунтарський прелат” регулярно прибуває до цієї церкви на миропомазання дітей традиціоналістів-католиків.

Кілька місяців після того як традиціоналісти-католики зайняли церкву Сен-Ніколас-дю-Шардоне, то кілька сотень прогресивних католиків зібрались, щоб протестувати цьому насильному зайняттю їхньої церкви. Кілька священиків і католицьких професорів від Сорбонна й Паризького католицького інституту брали участь у цьому зібранні. Несподівано, група традиціоналістичних католицьких юнаків силою вдерлась у зал і розбила зібрання залізними штабами й димовою бомбою. Кілька людей було поранено, і одного католицького професора взяли до лікарні.

Традиціоналісти-католики непокоїли католицького єпископа Страсбурга східної Франції, коли він старався вступити до церкви, яку вони зайняли для того, щоб відправляти в ній месу латинською мовою. У Парижі „загони” традиціоналістів-католиків уходили до католицьких церков, щоб розбивати служби. Вони дуже обурились через те, що жінка відчитувала Євангеліє під час меси, або через те що між присутніми на екуменічних відправах були протестантські й правовірні священики.

У березні 1987 р., традиціоналісти й звичайні католики майже що не зчепились до бою в Порт-Марле, на захід від Парижа, і поліція мусила розігнати їх. Вони сперечались над тим, хто займатиме католицьку церкву Сен-Луїса. Наступного місяця традиціоналісти-католики стінобитним снарядом прорвались крізь двері й ввійшли в церкву, щоб відправити месу вербної неділі латинською мовою. Лондонський часопис Таймс, описав цей вчинок під заголовком „Битва Сен-Луїс — бунтарі Франко-католицизму вернулись до спірної церкви”. Священик, висвячений бунтарем архієпископом Лефевр, відправив їм месу латинською мовою.

Поранення церковного флангу

Католицький автор Жірар Леклер написав: „Більше як 20 років після відбуття [Ватіканського] Собору, незадоволення традиціоналістів-католиків ще до цих пір є нагноєною раною церковного флангу”. І в їхній книжці Прогулянка у католицьку церкву (франц.), Жан Пуо і Патріса ван Еерсел кажуть: „Якщо Рим так дуже лякається діяльностями монсеньйора Лефевр, то це тому що він ставить їм основні запитання. Єпископ Мамі з Фрібурга і Женеви, відчувши обов’язок осудити діяльності його бунтарського конфрера (брата), відверто сказав нам: ,Нужда тих вірних, які пішли за ним не є безпідставна. Тисячолітня доктрина церкви знаходиться в смертній небезпеці’”.

Отже, від розкішних патриційних палаців у Римі до мільйонів скромних хатин по цілому світі, багато щирих католиків стали дуже збентежені. Вони питають: „Чому моя церква така розділена?” Причини розділення, і що декотрі католики роблять про це, будуть обговорюватись у наступній статті.

[Ілюстрація на сторінці 6]

Архієпископ Марсель Лефевр.

[Відомості про джерело]

UPI⁄Bettmann Newsphotos

[Ілюстрація на сторінці 7]

Екон, семінарія традиціоналіста-бунтівного архієпископа у швейцарських Альпах.

[Ілюстрація на сторінці 9]

Церква Сен-Ніколас-дю-Шардоне в Парижі, яку традиційні католики незаконно займають протягом минулих десять років.