ВИСЛИКА ДО СИБІРУ

Попри жорстокі переслідування Свідки продовжували завзято проповідувати добру новину про Царство Єгови. Це виклика́ло незадоволення радянського уряду, а особливо МДБ (Міністерство державної безпеки СРСР, пізніше КДБ). У записці МДБ за 19 лютого 1951 року, адресованій Сталіну, говорилось: «З метою припинення подальшої антирадянської діяльності єговістського підпілля, МДБ СРСР вважає за необхідне... виселити... виявлених єговістів з сім’ями в Іркутську і Томську області». Спираючись на дані про Свідків у Радянському Союзі, органи МДБ просили в цьому документі у Сталіна дозволу вислати 8576 осіб з шести республік СРСР до Сибіру. Цей дозвіл вони отримали.

Магдалина Бєлошицька згадує: «У неділю 8 квітня 1951 року ми прокинулись о другій годині ночі від страшенного грюкоту в двері. Мама підхопилась і побігла відчиняти. На порозі стояв офіцер. Він сухо повідомив: „За те, що ви вірите в Бога, вас висилають до Сибіру. У вас дві години. Можете взяти з хати все, крім зерна, борошна та крупи. Забороняється брати з собою меблі, дерев’яні предмети і швейні машинки. Нічого не беріть з двору. Коли зберете постіль, одяг та мішки, виходьте на вулицю“.

У наших публікаціях ми вже раніше читали про те, що на сході країни залишалося ще багато роботи. Тепер ми побачили, що прийшов час взятися за неї.

Ніхто з нас не плакав і не нарікав. Офіцера це дуже дивувало, і він озвався до нас: „Ви не пролили жодної сльози“. Ми сказали, що чекаємо на висилку ще з 1948 року. Ми запитали, чи можна взяти з собою хоча б одне живе курча, але він не дозволив. Військові поділили між собою нашу худобу і птицю. У нас на очах вони розібрали всіх курчат: один взяв п’ять, інший — шість, комусь дісталося троє або четверо. Коли в курнику лишилося тільки двоє курчат, офіцер наказав зарізати їх і віддати нам.

Моя восьмимісячна донька лежала в дерев’яній колисці. Ми хотіли взяти колиску з собою, але, за наказом офіцера, її розібрали. Нам віддали лише коритце від неї.

Наші сусіди швидко дізналися, що нас висилають. Хтось із них приніс мішечок з сухарями, і коли ми вже їхали на возі, закинув його туди. Охоронець помітив це і викинув мішечок. Нас було шестеро: мама, двоє моїх братів, ми з чоловіком і наша восьмимісячна донька. По виїзді з села нас загнали в машину і повезли в районний центр, де потрібно було оформити документи. Потім вантажівкою нас відправили до залізничної станції.

Тієї неділі видався гарний сонячний день. На станції було дуже людно — зібралися і ті, кого висилали, і ті, хто прийшов подивитись, як нас відправлятимуть. Вантажівка під’їхала до самих вагонів, у яких вже сиділи інші брати й сестри. Коли потяг заповнили людьми, солдати зробили перекличку. У нашому вагоні було 52 особи. Перед відправленням поїзда ті, хто нас проводжав, почали плакати, а потім навіть ридати. Це вкрай здивувало нас, адже ми майже нікого з них не знали. Але вони знали нас. Їм було відомо, що ми Свідки Єгови і нас висилають до Сибіру. Пролунав гучний сигнал паровоза, брати почали співати пісню українською мовою: „Нехай любов Христова буде з тобою. Славлячи Христа, ми знов зустрінемось у Царстві його“. Більшість з нас переповнювала надія на те, що Єгова не полишить свій народ. Ми проспівали кілька куплетів, і це було так зворушливо, що навіть дехто з солдатів не міг стримати сліз. Зрештою потяг відправився з перону».

НЕОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

Доктор філософських наук Н. С. Гордієнко, професор Російського державного педагогічного університету імені Герцена, в одній зі своїй книжок написав: «Переслідування призвело до неочікуваних результатів; вони [гонителі] хотіли ослабити організацію Свідків Єгови в СРСР, але насправді зміцнили її. У нових місцях поселення, де ніхто не чув про цю релігійну конфесію, Свідки Єгови „заражали“ місцевих жителів своєю вірою та відданістю їй».

Більшість Свідків швидко призвичаїлась до нових обставин. Було організовано кілька маленьких зборів, кожному з яких призначили територію для проповідування. Микола Калібаба розповідає: «У Сибіру ми навіть проповідували від дому до дому, однак не заходили в кожен дім, а минали два-три будинки. Проте і це було ризиковано. Що ж ми робили? Після першого візиту ми заходили до людини не раніше, ніж через місяць. Розмову починали з запитання: „Чи ви продаєте курчат, кіз або корів?“ А потім поступово переходили на бесіду про Царство. Через деякий час КДБ довідався про це, і в газеті надрукували статтю, яка застерігала місцеве населення від розмов зі Свідками Єгови. У ній говорилось, що Свідки ходять від дому до дому, виманюючи в людей кіз, корів та курчат. Але насправді нам були потрібні вівці»!

Гавриїл Лівий згадує: «Брати намагались проповідувати, незважаючи на те, що за ними пильно стежив КДБ. А радянські люди при найменшій підозрі, що хтось намагається поговорити з ними на релігійну тему, одразу ж викликали міліцію. І все ж ми продовжували своє служіння. Спочатку нам здавалося, що це не приносить плодів, але з часом ми побачили, як біблійна правда впливає на деяких місцевих жителів. Один росіянин дуже сильно пив. Прийнявши правду, він змінив своє життя відповідно до біблійних принципів і став активним Свідком. Пізніше його викликав до себе працівник КДБ і спитав: „З ким ти зв’язався? Всі ті Свідки — українці“.

Брат відповів: „Коли я був п’яницею і валявся в канаві на вулиці, вам не було до мене діла. Тепер — я нормальна людина і порядний громадянин, а вам це не подобається. Багато українців поїде з Сибіру, але тут лишиться чимало сибіряків, котрих Бог навчає, як треба жити“».

Минуло кілька років, і один службовець з Іркутська написав у листі до Москви: «Дехто з місцевих працівників заявив, що їх усіх [Свідків Єгови] треба відправити на перевиховання кудись на північ і поселити в одному районі так, щоб вони були відрізані від решти населення». Ні в Сибіру, ні в Москві не знали, як змусити Свідків Єгови мовчати.

У 1950 році мене арештували за релігійну діяльність і засудили до десяти років таборів. Нас, п’ятьох сестер, відправили до міста Усольє-Сибірське. З квітня 1951 року ми працювали на будівництві залізної дороги. По двоє ми носили на плечах важкі шпали. А ще доводилося власноруч переносити й укладати 10-метрові металеві рейки по 320 кілограмів кожна. Ми просто вибивалися з сил. Одного разу, коли, виснажені після роботи, ми повертались додому, біля нас зупинився поїзд, у якому перевозили в’язнів. З вікна виглянув чоловік і запитав: «Дівчата, є тут серед вас Свідки Єгови?» Нашу втому як рукою зняло. Ми вигукнули: «Так, нас тут п’ятеро сестер!» Виявилось, що це везли у висилку наших братів і сестер з України. Поки поїзд стояв, вони схвильовано розповідали, що з ними сталось і як їх вивезли. Діти читали напам’ять вірші, котрі брати самі склали. Охоронці нам не перешкоджали, і ми могли поговорити й підбадьорити один одного.

З Усольє-Сибірського нас перевели у великий табір неподалік Ангарська. Там було 22 сестри. Вони вже все організували, навіть визначили території для проповідування. Усе це допомогло нам зберегти свою духовність.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 108, 109]

Я кілька разів потрапляв у «п’ятий кут»

МИКОЛА КАЛІБАБА

Рік народження: 1935

Рік хрещення: 1957

Факти з біографії: 1949 року був висланий до Сибіру, в Курганську область.

НАМ здавалось, що в Радянському Союзі стежили за кожним Свідком Єгови. Життя було нелегким, але Єгова давав нам мудрість. У квітні 1959 року мене арештували за релігійну діяльність. Аби не видати нікого з братів, я вирішив не признаватись ні в чому. Слідчий показував фотографії братів і вимагав, щоб я називав їхні імена. Я говорив, що не можу нікого впізнати. Тоді він показав фото мого рідного брата і запитав: «Чи це твій брат?» Я відповів: «Я не знаю, чи це він, чи ні. Не можу сказати». Після цього слідчий показав мою фотографію і спитав: «Це ти?» Я сказав: «Цей чоловік схожий на мене, але я не впевнений, що це я».

Мене тримали в камері понад два місяці. Прокидаючись кожного ранку, я дякував Єгові за його милість. Потім пригадував якийсь вірш із Біблії і обговорював його сам з собою. Після цього я тихо співав пісню Царства, бо співати в камері було заборонено. Тоді я переходив до розгляду певної біблійної теми.

У таборі, до якого мене відправили, вже тримали багатьох Свідків. Умови тут були дуже суворими, і нам не дозволяли розмовляти один з одним. Часто братів відправляли в ізолятор, який називали «п’ятим кутом». Я потрапляв у п’ятий кут кілька разів. В ізоляторі в’язням давали лише 200 грамів хліба на день, а спали вони на дерев’яних дошках, покритих товстим залізним листом. Вікно було розбите, і в камеру налітало багато комарів. Замість подушки доводилося класти під голову чоботи.

Кожен брат придумував, де зробити схованку для літератури. Я вирішив ховати її в мітлі. Під час обшуку переглядали кожну дрібницю, але оглядати мітлу нікому навіть на думку не спадало. Крім того, ми ховали літературу в стінах. Я навчився довіряти організації Єгови. Єгова бачить і знає все та допомагає кожному вірному служителю. Єгова завжди допомагав мені.

Ще перед висилкою у 1949 році батько казав, що Єгова може зробити так, щоб навіть у далекому Сибіру люди почули правду. Ми тоді думали: «Як же це буде?» А вийшло, що сама влада постаралась, аби тисячі щирих людей в Сибіру пізнали правду.