«Упродовж п’яти років,— згадує Адольф Косе,— я працював у вугільних шахтах, які були на північ від полярного кола, де взимку не світить сонце. Коли в кінці зміни ми піднімалися на поверхню, вже стояла темрява. Тож ми місяцями не бачили денного світла. До того ж нам давали мізерний пайок. Це вплинуло на мою пам’ять і відчуття часу. Через важку роботу, недоїдання і фізичне виснаження ми були здатні говорити не більше кількох хвилин, якщо йшлося про звичайні справи. Однак ми годинами могли розмовляти про біблійні істини. Ці розмови ніколи не стомлювали».

Переживаючи такі труднощі, служителі Єгови навчилися виявляти саможертовну любов. Брат Косе продовжує: «Ми порівну ділили між собою все, що в нас було і що нам присилали. Кожен з нас був у скруті, тож ми навчились ділитися усім, що мали» (1 Ів. 4:21).

«Потім нас розкидали по різних таборах,— розповідає брат Косе.— У кожній камері велося активне проповідування. Тоді я проповідував більше, ніж до ув’язнення чи після нього».