Зрештою, я отримав відповідь на мої палкі молитви, і мене перевезли етапом десь за 2000 кілометрів на південний схід до великого комплексу таборів у новозбудованому місті Ангарську в Східному Сибіру. Там будувався великий хімкомбінат і більшість роботи виконували в’язні.

Мене призначили до 13-го табору неподалік від будівельного майданчика. Там я відразу зустрів інших Свідків, які дали мені найпізніші примірники «Вартової башти» та «Інформатора», як тоді називалося «Наше служіння Царству». Це був справжній духовний бенкет! Але звідки було все це?

У квітні 1951 року до Сибіру з України вислали тисячі Свідків, багатьох з них в околиці Ангарська. Ці брати діставали й таємно розмножували «Вартові башти» та інші публікації, а потім переправляли їх у табори. Ми також змогли дістати Біблію. Потім розділили її на декілька частин і розподілили між собою. Отже на випадок обшуку було б вилучено тільки певну частину. У таборах ми навіть проводили вивчення «Вартової башти» й Школу теократичного служіння!

Восени 1952 року мене перевели до 8-го табору. А в березні ми відзначали Спомин у маленькій комірчині, камері зберігання особистих речей в’язнів. Було присутніх тільки 12 осіб — троє Свідків і дев’ятеро зацікавлених. Начальство табору якось дізналося про наше зібрання й мене як «злісного порушника» перевезли до 12-го штрафного табору. У цьому таборі вже було п’ять Свідків, яких також покарали за проповідування. Там нас змусили копати величезний котлован тільки кирками та лопатами.

Багато в’язнів у 12-му таборі були рецидивістами. Начальство було переконане, що перебування між ними деморалізує нас. Але ми розмовляли з цими людьми про Боже Царство та співали пісень Царства в бараках. Якось після співу пісень ватажок цього табору підійшов до Свідка й сказав: «Нехай тільки хтось торкнеться до вас, я відірву йому голову!» Навіть декотрі зі злочинців навчилися наших мелодій Царства й підхоплювали їх!

Улітку 1953 року багатьох Свідків з інших таборів привезли до 1-го табору. Спочатку в 1-му таборі було 48 Свідків, але не минуло й трьох років, як це число зросло до 64. Так, у той час 16 осіб стали на бік біблійної правди й охрестилися! Хоча начальство табору завжди стежило за виявами релігійної діяльності, ми могли проводити зібрання й хрещення в табірній лазні, бо завідувачем її був Свідок.

Свобода й сім’я

У 1956 році більшість Свідків звільнили з таборів, і внаслідок цього вісники доброї новини роз’їхались у всі кінці величезної території Радянського Союзу. Мій 25-річний вирок було скорочено до 10 років, а зрештою — до шести з половиною років. Тому в лютому 1957 року мене також звільнили.

Спочатку я поїхав у сибірське місто Бірюсинськ, приблизно 600 кілометрів на північний захід від Ангарська. У цей район заслали багато українських Свідків, і мені було радісно розмовляти з ними й дізнаватися про братів та сестер, яких ми спільно знали.

Однак, проживши там приблизно шість місяців у маленькому сарайчику, ми виїхали в Бірюсинськ до наших засланих християнських братів і сестер. У п’ятьох зборах Бірюсинська було коло 500 вісників, і мене призначили головуючим наглядачем одного з них. У 1959 році нам народилася дочка Оксана, а за нею, в 1960 році,— Мар’яна. Із сповитку вони завжди були на зібраннях і виростали у духовному ритмі зборової діяльності в Сибіру.

Сибірські органи влади були відносно терпимими до нашої зборової діяльності, принаймні порівняно із суворими обмеженнями нашої праці в Україні. І все-таки було нелегко збиратися цілим збором. Похорони були для нас нагодами збиратися більшою кількістю. При цьому декілька братів виголошували повчальні біблійні промови. Але коли органи влади зрозуміли наш маневр, вони негайно вжили заходів. Наприклад, якось представники органів зупинили похоронну процесію, насильно забрали труну на кладовище й самі закопали її в землю.