Територія. В центральній частині обох країн здіймаються високі гори, а вздовж узбережної лінії простягаються болота. Також тут розкинулися мальовничі савани та плоскогір’я з сільськогосподарськими угіддями. У Гвінеї беруть початок три великі річки Західної Африки: Гамбія, Нігер і Сенегал.

Населення. Менде та темне — це дві найбільші з 18 етнічних груп Сьєрра-Леоне. Креоли, нащадки звільнених африканських рабів, живуть переважно навколо Фрітауна. У Гвінеї мешкає понад 30 етнічних груп, найбільшими з яких є фульбе, мандинго та сусуa.

Релігія. Майже 60 відсотків мешканців Сьєрра-Леоне сповідують мусульманство, решта вважає себе християнами. У Гвінеї мусульманами є приблизно 90 відсотків населення. Більшість жителів обох країн також сповідують традиційні африканські релігії.

Мова. Кожна етнічна група в Сьєрра-Леоне має свою мову. Все ж порозумітися між собою вони можуть завдяки мові кріо, що є сумішшю англійської та деяких європейських і африканських мов. Державною мовою в Гвінеї є французька. Близько 60 відсотків мешканців обох країн — неписьменні.

Господарство. Більшість людей у цих країнах виживають завдяки сільському господарству. Майже половину експортного доходу Сьєрра-Леоне приносить продаж алмазів. А от Гвінея є однією з країн, які володіють найбільшими запасами бокситу.

Продукти харчування. У цих країнах прийнято казати: «Якщо ти не їв рису, то ще не їв взагалі!» Традиційне фуфу, в’язку кашу з коренеплодів маніоку, тут зазвичай споживають з м’ясом, плодами окри та кислим соусом.

Клімат. Жаркий і вологий на узбережжі, але прохолодний в гірських місцевостях. Під час посушливого сезону із Сахари кілька днів дме сухий вітер гарматан, через що падає температура і все вкривається пилом.

Світло правди починає сяяти

Добра новина досягла Сьєрра-Леоне в 1915 році, коли місцеві жителі привезли з Англії біблійну літературу. Того ж року десь у липні до Фрітауна приїхав 31-річний Альфред Джозеф, перший охрещений служитель Єгови, який походив з Гайани (Південна Америка). Альфред охрестився 1915 року в Барбадосі (Вест-Індія). Його як машиніста локомотива скерували за контрактом на роботу до Фрітауна. Альфред оселився у містечку залізничників у Клайнтауні, що приблизно за три кілометри від історичного бавовняного дерева, і відразу почав проповідувати своїм співпрацівникам.

Уже наступного року до Альфреда приїхав Леонард Блекмен, колишній співробітник з Барбадосу. Саме його мама, Ельвіра Г’юїтт, познайомила Альфреда з правдою. Леонард жив по сусідству з Альфредом. Вони стали регулярно разом обговорювати Біблію та розповсюджувати біблійну літературу серед друзів і зацікавлених.

Альфред і Леонард чітко бачили, що поля Фрітауна «пополовіли та готові до жнив» (Ів. 4:35). У 1923 році Альфред написав листа до всесвітнього центру в Нью-Йорку. У ньому було сказано: «Чимало людей тут цікавляться біблійною правдою. Чи ви можете прислати когось, хто б подбав про них і організував проповідницьку працю в Сьєрра-Леоне?» Незабаром прийшла відповідь: «Когось пришлемо!»

«Через кілька місяців в суботу пізно ввечері мені зателефонували,— пригадує Альфред.

— Це ви писали до Товариства “Вартова башта” і просили прислати проповідників?

— Так,— відповів я.

— Тож прислали мене,— почув я у відповідь.

Це телефонував Вільям Браун. Він разом з дружиною Антонією та маленькою донечкою щойно приїхав до Фрітауна і зупинився в готелі “Гейнфорд”.

Вранці, коли ми з Леонардом проводили наше щотижневе вивчення Біблії, у дверях з’явилася висока постать. То був Вільям Браун. Він настільки любив правду, що захотів вже наступного дня виголосити публічну лекцію на біблійну тему. Ми відразу орендували Меморіальний зал Вільберфорса, найбільший зал у Фрітауні, і запланували першу з чотирьох публічних лекцій на вечір у четвер.

Наша невеличка група почала активно запрошувати людей: ми подали оголошення в газету, розповсюджували листівки із запрошенням та розповідали про цю подію. Ми не знали, як відгукнуться місцеві жителі, але згодом виявилося, що хвилювання були даремними. Зал заповнився вщерть. Прийшло близько 500 осіб, у тому числі чимало священиків Фрітауна. Важко передати словами, яку радість це нам принесло».

Під час годинної лекції брат Браун зачитував багато віршів з Біблії і з допомогою діапроектора показував їх на екрані. У своєму виступі він неодноразово повторював: «Це каже Біблія, а не Браун». Присутні були в захопленні, вони аплодували після кожної думки. Їх вражали не так ораторські здібності Брауна, як переконливі докази з Божого Слова. Один студент духовної семінарії вигукнув: «Містер Браун добре знає свою Біблію!»

Біблійні лекції Брауна розворушили все місто, і натовпи людей приходили послухати їх. У неділю знову зібрався повний зал, цього разу на промову «До пекла й назад». Вислухавши її, чимало ревних парафіян вирішило покинути свої церкви.

На четверту і останню з цієї серії лекцію, яка називалась «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть», теж зійшовся великий натовп. Один мешканець Фрітауна пригадує: «Церкви мусили скасувати вечірні богослужіння, бо всі парафіяни пішли на лекцію Брауна».

Оскільки Вільям Браун завжди посилався на Біблію, вважаючи її найавторитетнішим джерелом, люди стали називати його Біблійним Брауном. Це прізвисько було знане по всій Західній Африці. Вільям Браун з гордістю носив його до кінця свого земного шляху.

Поразка «Гладіаторів»

Священики Фрітауна, побачивши, що їхня паства охоче відвідує лекції Брауна, сповнились заздрістю та люттю. У «Вартовій башті» за 15 грудня 1923 року повідомлялось: «Священнослужителі почали очорняти правду через пресу, і брат Браун неодноразово спростовував їхні закиди. Преса неупереджено висвітлювала погляди обох сторін». Духівництво зрештою замовкло, а фальшивість його звинувачень було викрито. Після цього багато читачів газет стали замовляти біблійну літературу, і правда поширювалась далі. Хоча духівництво намагалося змусити Божий народ мовчати, Єгова повернув «їхню силу на них» (Пс. 94:21—23).

На захист духівництва поспішили «Гладіатори» — група церковної молоді. Прагнучи покласти край «расселізму» (так вони називали звістку про Царство), «Гладіатори» організували спеціальні зібрання. У свою чергу брат Браун офіційно запросив їх на публічні дебати. Проте ця «ревна» церковна молодь не прийняла запрошення і навіть осудила редактора газети, в якій воно було надруковано. «Гладіатори» також заборонили Брауну приходити на їхні зібрання, тож його замінив Альфред Джозеф.

Ці зібрання проходили в Меморіальній каплиці Бакстона, відомій методистській церкві Фрітауна. «Коли надійшла моя черга, я порушив питання стосовно символу віри англіканської церкви, зокрема доктрини про Трійцю та кількох інших небіблійних вчень,— пригадує брат Джозеф.— Врешті ведучий заборонив мені ставити будь-які запитання».

Того вечора був присутній Мельбурн Гарбер, «гладіатор», який раніше відвідував лекції Біблійного Брауна. Це був той самий студент духовної семінарії, який вигукнув: «Містер Браун добре знає свою Біблію!» Роздумуючи над почутим, Гарбер чітко зрозумів, що знайшов правду, і пізніше попросив Брауна вивчати з ним Біблію. Брат Браун запросив Мельбурна до себе додому на щотижневе вивчення «Вартової башти». Хоча від Гарбера відмовилася вся родина, він зробив швидкий духовний поступ і разом з кількома особами охрестився.

Спроби Сатани придушити проповідницьку працю ще в самому зародку зазнали невдачі. Сталося так, як сказав «Гладіаторам» мер Фрітауна: «Якщо ця праця від людей, то сама розпадеться. А якщо вона від Бога, вам не вдасться її зупинити» (Дії 5:38, 39).

«Релігія Браунів»

На початку травня 1923 року брат Браун надіслав до філіалу в Лондоні телеграму з проханням про літературу. Невдовзі до Фрітауна прислали понад 5000 книжок, а згодом й інші публікації. Вільям Браун продовжував проводити публічні зібрання, на які приходили тисячі зацікавлених.

Того ж року у «Вартовій башті» повідомлялося: «Праця [в Сьєрра-Леоне] так швидко набуває розмаху, що брат Браун попросив про допомогу. І тепер туди з Вінніпега їде Клод Браун, який раніше служив у Вест-Індії».

Клод Браун був вірним служителем Єгови, який зніс чимало випробувань. Під час Першої світової війни він непохитно тримався позиції нейтралітету і через це зазнав знущань у канадській та британській в’язницях. Він служив у Сьєрра-Леоне протягом чотирьох років, зміцняючи віру місцевих братів і сестер.

«Перш ніж я охрестилася 1925 року,— пригадує Полін Коул,— брат Клод поставив мені кілька проникливих запитань.

— Сестра Коул, чи ти добре розумієш те, про що дізнаєшся з “Викладів Святого Писання”? — поцікавився він.— Ми не хочемо, щоб ти залишила правду через нечітке розуміння якогось біблійного вчення.

— Я дуже уважно читаю та перечитую всю інформацію. І я цілковито впевнена у своєму рішенні!»

Полін Коул вірно прослужила Єгові понад 60 років, багато з яких була спеціальною піонеркою. Вона закінчила свій земний шлях у 1988 році.

Біблійний Браун також допомагав іншим розвивати любов до духовного. Альфред Джозеф пригадує: «Коли я вранці зустрічав брата Брауна, він зазвичай питав: “Привіт, як ти, брате? Який біблійний вірш на сьогодні?” Якщо я не міг пригадати, він пояснював, наскільки важливо розглядати кожного дня біблійний вірш зі “Щоденної манни” (тепер це “Щоденне досліджування Святого Письма”). Наступного ранку я відразу читав біблійний вірш, аби, зустрівшись з братом Брауном, знав, що казати».

Такий підхід приніс добрі результати. У 1923 році у Фрітауні було організовано збір і охрестилося 14 осіб. Одним з новоохрещених братів був Джордж Браун, тож у зборі стало три сім’ї Браунів. Завдяки ревній діяльності цих трьох сімей чимало мешканців Фрітауна називали Дослідників Біблії «релігією Браунів».

Правда сягає найвіддаленіших куточків країни

Збір у Фрітауні, виявляючи любов до правди, «із за́палом віддався проповідуванню» (Дії 18:5). Альфред Джозеф пригадує: «Я прив’язував коробку з біблійними книжками до багажника свого великого мотоцикла “Нортона” і брав з собою Томаса або Сильвестра Гранта. Так ми не раз їздили до сіл та містечок довкола Фрітауна на “агітацію”, як ми це називали».

До 1927 року вісники проповідували здебільшого у Фрітауні та його околиці, Колоні. Але з 1928 року перед початком сезону дощів збір наймав автобус і їхав проповідувати у провінціях. Відповідальним за такі виїзди був Мельбурн Гарбер. Ті, хто не мав змоги поїхати, жертвували кошти. Вісники зазвичай їхали проповідувати у міста і села, що простягалися на схід аж до Кайлахуна і на південь майже до самого кордону з Ліберією. Щомісяця в першу неділю вони приїжджали сюди на повторні відвідини.

Приблизно в той час брат Браун побував у Вест-Індії і привіз автомобіль, один з перших у Сьєрра-Леоне. Авто було обладнане потужною звуковою системою, і це стало в пригоді для публічного свідчення. Браун ставив свій автомобіль у людному місці і вмикав приємну музику. Коли ж довкола збиралися слухачі, він виголошував коротку промову або включав записану лекцію, після чого роздавав біблійну літературу. Ця «машина, що вміє говорити» стала справжньою сенсацією, і натовпи сходилися послухати її.

Потім Вільям Браун зосередився на духовній цілині — інших англомовних територіях Західної Африки. У другій половині 1920-х років він організував ряд проповідницьких подорожей до Гамбії, Гани, Ліберії та Нігерії. На добру новину позитивно відгукувалися у кожній з цих країн, але особливо правдою цікавились у Нігерії. Тож 1930 року брат Браун з родиною перебрався з Фрітауна до Лагоса і звідти здійснював нагляд за проповідуванням у Західній Африці.

У 1950 році через проблеми зі здоров’ям Вільям Браун був змушений повернутися на Ямайку, залишивши чудову духовну спадщину. За 27 років, які він з дружиною провів у Західній Африці, кількість вісників зросла від 2 до більш ніж 11 000. Місцеві Свідки стали очевидцями сповнення слів з пророцтва Ісаї: «Цей малий стане тисячею, і наймолодший — народом міцним» (Ісаї 60:22). З того часу пройшло понад 60 років, і сьогодні «народ міцний», який служить Єгові в Західній Африці, налічує більше 500 000 Свідків.

Непохитні попри заборону

Коли Друга світова війна досягла Африки, народ Єгови в Сьєрра-Леоне був рішуче налаштований дотримуватися християнського нейтралітету (Мих. 4:3; Ів. 18:36). Британська влада фальшиво звинувачувала наших братів у підривній діяльності, тому слідкувала за ними і наклала заборону на їхню літературу. Одного разу на кордоні у Фрітауні митники конфіскували і спалили біблійну літературу. Деяких братів арештували за зберігання недозволених публікацій, але згодом відпустилиa.

Незважаючи на заборону, Свідки продовжували проповідувати. Полін Коул пригадує: «Один наш брат працював офіціантом на кораблі, що регулярно зупинявся в нашому порту. Саме він привозив нам “Вартові башти”, з яких ми друкували копії для вивчення на зібраннях. Також ми друкували і розповсюджували листівки на біблійні теми. Брати виголошували промови і програвали записи біблійних лекцій брата Рутерфорда, особливо у віддалених селах».

Було очевидно, що Єгова рясно благословляв навіть найменші старання своїх служителів. Джеймс Джарретт, досвідчений старійшина та спеціальний піонер, каже: «Під час війни, коли я працював каменярем, одна літня сестра дала мені буклет “Біженці”. Ця назва зацікавила мене, адже тоді у Фрітауні було багато біженців. Я прочитав його за ніч і відразу зрозумів, що це правда. Вранці я знайшов ту сестру і взяв ще кілька примірників для своїх трьох братів. Усі четверо ми присвятили своє життя Єгові».

У 1945 році, коли закінчилась війна, у зборі Фрітауна було 32 вісники. Ці віддані та ревні брати й сестри прагнули і далі поширювати добру новину.

Нова кампанія

29 серпня 1945 року на службовому зібранні у Фрітауні обговорювали повідомлення про нову кампанію, що містилося в «Інформаторі» за грудень 1944 року (тепер «Наше служіння Царству»). Кожен збір повинен був організувати чотири публічні зібрання «у всіх містах, містечках і хуторах» та запросити на них якомога більше людей. Таке зібрання мало включати годинну промову брата (віком від 18 років), який зробив поступ на Школі теократичного служіння. Після проведення чотирьох зібрань брати планували організовувати групи для вивчення Біблії, щоб допомогти зацікавленим у кожній території.

Як брати і сестри відреагували на цей новий розпорядок? Ось що зазначалося у записах службового зібрання у зборі Фрітауна.

Ведучий. Що ви думаєте про цю нову кампанію?

Брат 1. Нам не слід сподіватися, що вона принесе такі ж успіхи, як в Америці. Тут зовсім інші люди.

Брат 2. Це правда.

Брат 3. Можна спробувати.

Брат 4. У нас будуть труднощі.

Брат 5. Так, але треба йти в ногу з організацією Єгови.

Брат 6. Хоча в нашій країні навряд чи все буде гладко.

Сестра 1. В «Інформаторі» дана чітка вказівка, тому мусимо слухатись.

Тож місцеві вісники розпочали нову кампанію. Усюди — від узбережжя Фрітауна до Бо, що на південному сході, і аж до Кабали, що на північному плато,— брати проводили зібрання в школах, на ринках та у приватних домах. Завдяки цій кампанії збір став звіщати добру новину ще з більшою ревністю і «слово Єгови росло і ширилось» (Дії 12:24).

Все ж тамтешні вісники потребували навчання, і Єгова подбав, аби вони отримали його.

Прибувають випускники «Ґілеаду»

У червні 1947 року до Фрітауна приїхало троє випускників Біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта»: Чарлз Фітцпатрік, Джордж Річардсон та Х’юберт Грешем, а згодом прибуло й багато інших місіонерів.

Ці досвідчені служителі помітили, що місцеві вісники були дуже ревними у проповідуванні, але потребували допомоги, щоб стати вмілими вчителями Божого Слова (Матв. 28:20). Тож місіонери почали навчати тамтешніх братів і сестер, як підтримувати в зацікавлених інтерес до правди і як проводити біблійні вивчення. Вони також ділилися з вісниками новими вказівками щодо зібрань збору та іншої теократичної діяльності. У Меморіальному залі Вільберфорса організували публічне зібрання, на яке прийшло аж 450 осіб, і це дуже підбадьорило місіонерів. Згодом місіонери впровадили щотижневий день служіння з журналами. Усі ці нововведення подобались вісникам і сприяли подальшому зросту.

Щоправда, місіонери стикнулися з певними труднощами. Їм було нелегко пристосуватися до місцевого клімату. Ось що говорилося у звіті філіалу за 1948 рік: «Кліматичні умови в Сьєрра-Леоне дуже важкі. Майже півроку триває дощовий сезон. Дощі тут проливні і затяжні, іноді ллє як з відра два тижні підряд. Коли ж приходить посушливий сезон, починається нестерпна спека з високою вологістю». Недарма перші європейці, які приїхали сюди, назвали Сьєрра-Леоне «могилою для білих». Також тут лютувала малярія, жовта гарячка та інші тропічні хвороби. Тому місіонери один за одним хворіли та покидали країну.

Це, звичайно, дуже засмучувало місцевих вісників, але вони не знеохочувались. З 1947 по 1952 рік кількість вісників зросла від 38 до 73. У місті Ватерлоо, що неподалік Фрітауна, запопадливі піонери посприяли утворенню нового збору. Було сформовано і нові групи в Кіссі та Веллінгтоні, що на околицях Фрітауна. Усе це вказувало на подальший зріст, але потрібно було якогось поштовху.

Історичний візит

У листопаді 1952 року на землю Фрітауна зійшов високий стрункий американець, якому було трохи за 30, і влився у натовп метушливого міста. То був Мілтон Геншель зі всесвітнього центру. Він пригадував: «Мене дуже вразило те сучасне місто, воно було значно чистіше за міста у більшості частин світу... Вимощені бруківкою вулиці, переповнені покупцями магазини, нові автомобілі та безконечний потік людей, які кудись поспішали».

Брат Геншель попрямував до місіонерського дому у Фрітауні, що за два квартали від історичного бавовняного дерева. Там він повідомив братам, що Сьєрра-Леоне незабаром отримає духовну допомогу. Наступної неділі в Меморіальному залі Вільберфорса зібралося 253 особи, і Геншель зробив ряд цікавих оголошень: Сьєрра-Леоне матиме власний філіал і районного наглядача, тут проходитимуть районні конгреси, а також буде сформовано новий збір у Кіссі та розширена проповідницька діяльність у провінціях. Почуте викликало в присутніх хвилю позитивних емоцій.

Брат Геншель розповідав: «Звідусіль долинало експресивне слово “кюше”, що означає “як добре”. Брати і сестри були надзвичайно піднесені. Групи вісників покидали зал, коли вже стемніло... дехто співав пісень».

Наглядачем нового філіалу призначили місіонера Вільяма Нуші, який недавно приїхав до Сьєрра-Леоне. Колись він був розпорядником гри в кості та карти у різних казино Сполучених Штатів. Пізнавши правду, він кинув роботу і почав рішуче обстоювати біблійні принципи, за що його дуже любили та поважали вісники в Сьєрра-Леоне.

У 1956 році брати у Фрітауні організували показ фільму «Суспільство нового світу в дії». Ось що вони розповіли:

«Ми орендували найбільший у Фрітауні зал і розповсюдили 1000 запрошень. Нам було дуже цікаво, скільки людей прийде. За півгодини до початку зібралося лише 25 осіб. Через 15 хвилин підійшло ще 100, а згодом були зайняті усі 500 місць. Крім того, приблизно 100 осіб дивилося фільм стоячи. Надворі товпилося ще 500 людей, оскільки в залі не було де і яблуку впасти. Як ви думаєте, чи дочекалися вони другого сеансу? Так, незважаючи на те, що довелося стояти під дощем!»

Впродовж років цей та інші фільми нашої організації подивилося понад 80 000 осіб по всій Сьєрра-Леоне.

Шанобливе ставлення до шлюбу

Трохи послуживши у Сьєрра-Леоне, Вільям Нуші помітив, що не всі вісники зважали на норми Єгови щодо шлюбу. Деякі пари не реєстрували своїх стосунків, а жили на віру. Інші, дотримуючись місцевих звичаїв, одружувалися лише після того, як жінка завагітніла, адже тоді вони були впевнені, що матимуть потомків.

У травні 1953 року філіал надіслав до всіх зборів листа, в якому було чітко пояснено біблійний погляд на шлюб (Бут. 2:24; Рим. 13:1; Євр. 13:4). Парам дали час зареєструвати свої стосунки, інакше їх вилучать зі збору (1 Кор. 5:11, 13).

Загалом вісники Сьєрра-Леоне зраділи цьому розпорядку. Однак дехто вважав таку вимогу непотрібною. На жаль, у двох зборах більш ніж половина вісників відійшла від організації Єгови. А ті, хто залишився, стали ще запопадливішими у служінні, і це свідчило про Боже благословення.

Брати доклали великих зусиль, щоб отримати дозвіл реєструвати шлюби в Залі Царства Фрітауна. Тож 3 вересня 1954 року вони провели першу весільну церемонію. Згодом такий дозвіл від уряду отримали брати у семи регіонах країни. Завдяки цьому багато зацікавлених узаконили свої стосунки і відповідали вимогам для неохрещених вісників.

Чимало зацікавлених, які перебували в полігамному шлюбі, теж узгодили своє життя з високими нормами Єгови. Семюель Купер з міста Бонт пригадує: «У 1957 році я став відвідувати зібрання з двома дружинами і за деякий час записався у Школу теократичного служіння. Одного дня мене призначили виголосити промову про християнський шлюб. Готуючись, я зрозумів, що мушу відпустити свою другу дружину. Родичі, дізнавшись про це, стали чинити мені опір. Друга дружина народила мені доньку, а перша була безплідною. Все ж я був рішуче налаштований дотримуватись біблійних принципів. Коли моя друга дружина повернулась до своєї родини, перша дружина почала народжувати дітей. Тепер у мене п’ятеро дітей від дружини, яка колись була безплідною».

Інший зацікавлений, Оноре Камано, котрий жив на кордоні з Гвінеєю, відпустив дві молодші дружини. Першій дружині настільки сподобалося рішення її чоловіка, що вона почала серйозно цікавитися правдою. Одна з молодших дружин, хоча й була засмучена розлукою з чоловіком, з повагою поставилась до його рішення, яке ґрунтувалось на Божому Слові. Вона попросила, щоб з нею вивчали Біблію, і згодом присвятила своє життя Єгові.

Сьогодні Свідки Єгови у Сьєрра-Леоне і Гвінеї відомі своїм шанобливим ставленням до шлюбу. Такою відданістю до цього устрою вони прикрашають Божі вчення та несуть хвалу Творцеві сім’ї (Матв. 19:4—6; Тита 2:10).

Опозиція у Фрітауні

У 1956 році до Фрітауна прибула ще одна пара місіонерів, Чарлз і Ріва Чаппелл. Дорогою до місіонерського дому вони зауважили велику вивіску із запрошенням на біблійну лекцію до Меморіального залу Вільберфорса. Чарлз розповідає: «Цю лекцію мав виголошувати С. Джонс з “Церкви Свідків Єгови”».

Джонс видавав себе за помазанця і очолював групу, яка кілька років тому відкололась від християнського збору у Фрітауні. Представники тієї групи заявляли, що є правдивими Свідками Єгови, а місіонерів та тих, хто з повагою ставився до цих відданих служителів, називали самозванцями і ґілеадівськими ковбоями.

Ситуація загострилася, коли Джонса та його прибічників виключили зі збору. Брат Чаппелл розповідає: «Оголошення про це шокувало братів, які вважали, що слід терпимо ставитися до тих, хто в опозиції. Дехто вголос висловлював своє незадоволення. Такі вісники почали спілкуватися з бунтарями і намагались зривати зібрання та зустрічі до служіння. На зібраннях ці незадоволені брати і сестри сиділи в одному ряді, який назвали рядом для опозиції. Зрештою більшість бунтівників відійшла від правди, але декотрі з них духовно одужали і знову стали ревними вісниками».

Оскільки більшість Свідків була відданою Богові, його дух безперешкодно діяв на християнський збір. Наступного року до Фрітауна приїхав зональний наглядач Гаррі Арнотт. Ось що він написав у своєму звіті: «Вперше за останні роки у Сьєрра-Леоне відбувся такий великий ріст. Тож ми маємо підстави сподіватися і подальшого поступу».

Вражаючий ріст серед кісі

Невдовзі після візиту зонального наглядача Чарлз Чаппелл отримав листа від брата з сусідньої Ліберії. Той хотів, аби добру новину почули його родичі у Сьєрра-Леоне. Він належав до племені кісі, яке мешкає на покритих лісом пагорбах і долинах у прикордонних районах між Сьєрра-Леоне, Ліберією та Гвінеєю. Чимало людей, котрі розмовляють мовою кісі, прагнули знань з Біблії.

Зазвичай кісі не вміють ні читати, ні писати, тому в Коінду було організовано уроки письменності, на яких викладали основні біблійні вчення. На такі уроки приходили сотні охочих. Чарлз пригадує: «Спочатку утворилася група з 5 нових вісників, потім їх збільшилось до 10, далі — до 15 і зрештою — до 20. Люди пізнавали правду так швидко, що в мене виникали сумніви щодо щирості їхніх спонук. На щастя, я помилявся, оскільки майже всі вони стали вірними та ревними вісниками».

З часом ці наполегливі вісники поширювали добру новину в околицях міста Коінду і навіть у сусідній Гвінеї. Їм доводилось не одну годину йти гористою місцевістю, щоб проповідувати всюди, де зустрічали людей. Еліезер Овудуві, який тоді служив районним наглядачем, каже: «Тижнями, а то й місяцями ми не чули шуму машин».

Свідки-кісі ревно сіяли і поливали насіння Царства, а Бог зрощував його (1 Кор. 3:7). Коли один сліпий юнак почув біблійну звістку, то вивчив напам’ять 32-сторінкову брошуру «Ця добра новина Царства». Згодом він став проповідувати і проводити біблійні вивчення, цитуючи цілі абзаци з брошури, і це дуже подобалось людям. Одна глуха жінка, пізнавши правду, зробила великі зміни. Це настільки вплинуло на її братову, що та почала ходити на зібрання, які проводились аж за 10 кілометрів від її дому.

Кісі щиро приймали правду, і згодом було сформовано ще один збір, а за ним — ще один. Приблизно 30 вісників розпочали піонерське служіння. Мер міста Коінду зацікавився правдою і пожертвував ділянку землі під Зал Царства. Після районного конгресу в Кайлахуні, на який прийшло понад 500 осіб, там з’явився збір. Відтак половина Свідків Сьєрра-Леоне були з племені кісі, хоча воно становило менше ніж 2 відсотки населення країни.

Однак такий ріст подобався не всім, особливо він дратував релігійних провідників кісі. Сповнені заздрості, вони розуміли, що втрачають владу, тому постановили знищити релігію Свідків Єгови. Але коли і як релігійні провідники планували реалізувати свій задум?

Протистояння товариства «Поро»

У селі поблизу Коінду група чоловіків почала вивчати Біблію та регулярно приходити на зібрання. Вони, як і більшість чоловіків кісі, належали до таємного товариства «Поро», що просякло спіритизмом. Саме на них здійснили свій перший напад релігійні провідники кісі. «Коли зацікавлені відмовилися брати участь у демонічних ритуалах, керівник “Поро” оскаженів від люті,— розповідає Джеймс Менса, випускник школи “Ґілеад”, який служив у Сьєрра-Леоне.— Цей керівник і його прибічники побили зацікавлених, розграбували і спалили їхні доми, закували їх в ланцюги та залишили в чагарниках помирати з голоду. Верховний ватажок “Поро” підбурював своїх підданих до рішучих дій. Але попри таку агресію зацікавлені непохитно трималися правди».

Брати з Коінду повідомили про це в поліцію, тож керівника «Поро», його співучасників та верховного ватажка заарештували. Їх допитали та винесли сувору догану, а верховного ватажка засудили на рік умовно. Ця юридична перемога стала широковідомою і спонукала інших зацікавлених відвідувати зібрання. Згодом верховний ватажок змінив своє ставлення до Свідків і почав цікавитися правдою. Коли ж у тій місцевості проходив районний конгрес, він надав житло для делегатів і пожертвував велику корову.

Дехто з лідерів «Поро» вибрав іншу тактику — хитро чинити «зло під виглядом закону» (Пс. 94:20, переклад І. Хоменка). Політики з «Поро» винесли на розгляд парламенту пропозицію заборонити діяльність Свідків Єгови. «На засіданні верховний ватажок виступив на наш захист,— розповідає Чарлз Чаппелл.— Він заявив, що вже два роки вивчає з нами Біблію, і бачить, що наша організація не має нічого спільного з політикою; вона дає людям цінне навчання і допомагає їм триматися високих моральних норм. Потім він сказав, що теж планує стати Свідком. Його підтримав інший член парламенту, який вивчав зі Свідками, і пропозицію було відхилено».

Ті, хто покидав таємні товариства, стикалися з жорстокою протидією рідних. У Джонатана Селлу, підлітка з Коінду, всі — від батька до прапрадіда — були шаманами. Тож і він мав стати шаманом. Коли Джонатан почав вивчати Біблію, то відмовився брати участь у спіритичних ритуалах та жертвоприношеннях. Родичі чинили сильний опір хлопцеві: вони забрали його зі школи і не давали їсти у ті дні, коли він йшов на християнські зібрання. «Нехай Бог тебе годує!» — уїдливо говорили вони. Все ж Джонатан не здавався, і Бог справді дбав про його потреби. Хлопець навчився читати та писати і згодом став сталим піонером. Через деякий час пізнала правду і мама Джонатана.

Ріст в інших територіях країни

У 1960 році вже існували збори та віддалені групи у Бо, Ватерлоо, Кіссі, Коінду, Лунсарі, Магбураці, Макені, Моямбі, Порт-Локо, Фрітауні та навіть у Кабалі, що на півночі. Того року кількість вісників зросла від 182 до 282. На допомогу зборам приїжджали спеціальні піонери з Гани та Нігерії.

Більшість новоохрещених належала до креолів, що жили у Фрітауні та його околицях, та до кісі, які мешкали в Східній провінції. Добра новина поширювалась серед багатьох етнічних груп, скажімо на півдні — серед менде, а на півночі — серед куранко, лімба і темне.

У 1961 році у Фрітауні відбулося присвячення Залу Царства, в якому мав збиратися збір «Східний». Згодом збір у Коінду присвятив Зал Царства з невипаленої цегли на 300 місць, який слугував і Залом конгресів. Пізніше 40 старійшин відвідали першу у Сьєрра-Леоне Школу служіння Царству. Ще однією визначною подією того року була кампанія, під час якої розповсюджували «Святе Письмо. Переклад нового світу».

Єгова рясно благословляв свій народ. Це стало очевидним, коли 28 липня 1962 року уряд Сьєрра-Леоне зареєстрував Міжнародне товариство Дослідників Біблії як юридичну особу Свідків Єгови, визнану в багатьох країнах.

Гвінея стає відкритою для доброї новини

А тепер спробуймо ближче познайомитись з сусідньою державою — Гвінеєю (колись Французька Гвінея). Ще до 1958 року кілька братів, подорожуючи цією країною, дали коротке свідчення деяким тутешнім мешканцям, але французький колоніальний уряд противився нашій діяльності. Однак у 1958 році Гвінея вийшла з-під влади Франції і стала незалежною республікою, відкритою для проповідницької діяльності.

Пізніше того ж року у місті Фріа, що приблизно за 80 кілометрів на північ від Конакрі, столиці Гвінеї, на бокситовій копальні почав працювати Мануель Дьйого. Цей франкомовний брат з Дагомеї (сьогодні Бенін), якому було трохи за 30, прагнув проповідувати у цій неопрацьованій території. Тож він написав до філіалу у Франції і попросив, аби сюди прислали літературу та спеціальних піонерів. Мануель закінчив свого листа такими словами: «Молюсь до Єгови, щоб він благословив тут працю проповідування, адже місцеві люди дуже цікавляться правдою».

Французький філіал відписав Мануелю підбадьорливо листа і заохотив його залишатись у Гвінеї якнайдовше. Філіал також призначив спеціального піонера навчати Мануеля ефективно виконувати служіння. Після такої співпраці Мануель Дьйого ревно проповідував у Фріа аж до своєї смерті у 1968 році.

Коли у 1960 році зональний наглядач Уїлфред Ґуч відвідав Конакрі, там служило ще двоє африканських братів. Брат Ґуч порадив, щоб за працею у Гвінеї наглядав філіал Сьєрра-Леоне, а не Франції. Цю зміну впровадили 1 березня 1961 року. Через місяць у Конакрі було сформовано перший збір.

Світло правди проникає у вологі тропічні ліси

Добра новина досягла і півдня Гвінеї. З Ліберії до рідного села Фодейду, що приблизно за 13 кілометрів на захід від Гекеду, повернувся Фалле Гондо з племені кісі. Він привіз книжку «Від раю втраченого до раю відновленого». Фалле не вмів читати, але пояснював іншим, що зображено на малюнках у цій книжці. «Завдяки їй я мав багато цікавих розмов,— пригадує Фалле.— Люди називали її книгою про Адама і Єву».

Згодом Фалле повернувся до Ліберії, охрестився і став спеціальним піонером. Двічі на місяць він приїздив до рідного села Фодейду, щоб вивчати Біблію з групою приблизно з 30 осіб. Невдовзі до нього приєднався Борбор Сісі, спеціальний піонер з племені кісі, який теж жив у Ліберії. Разом вони розпочали вивчення з групою зацікавлених у Гекеду. З цих двох груп утворилися збори.

Все більше і більше кісі пізнавали правду, і їхню добру поведінку помічала місцева влада. Свідки були чесними і сумлінними працівниками та мирними громадянами. Тож, коли брати звернулись до місцевої влади з проханням виділити у Фодейду ділянку під Зал Царства, їм охоче дали три гектари землі. Будівництво того залу завершилось на початку 1964 року, і він став першим у Гвінеї.

Неспокій у Конакрі

Тим часом у Конакрі наростав неспокій. Через політичні заворушення влада з підозрою ставилась до іноземців. Чотирьом місіонерам не відкрили довгострокової візи, і їх депортували з країни, а двох місцевих братів фальшиво звинуватили і заарештували майже на два місяці.

Після їхнього звільнення з в’язниці одного з них, Еммануела Овусу-Ансе, знову заарештували і кинули до дуже брудної камери. Звідти Еммануел писав: «Я залишаюсь духовно здоровим, але мене постійно мучить гарячка. Все ж я регулярно проповідую. Минулого місяця я присвятив служінню 67 годин, і двоє моїх зацікавлених почали проповідувати разом зі мною». Один з них став Свідком. Через п’ять місяців брата Овусу-Ансе звільнили і вислали до Сьєрра-Леоне, відтак у Конакрі залишився лише один вісник.

У 1969 році, коли політична напруга послабилась, до Конакрі знову приїхали спеціальні піонери. З дозволу місцевої влади вони отримали приміщення для проведення зібрань і навіть причепили на ньому вивіску «Зал Царства». Невдовзі зібрання регулярно відвідувало майже 30 зацікавлених.

Щоб уникнути арешту, брати були дуже обережними під час проповідування, але, набувши досвіду, вони розширили служіння. У 1973 році тамтешній невеличкий збір розповсюдив 6000 буклетів. Пізніше вісники стали пропонувати журнали в офісах та різних ділових установах. Уряд та люди поступово почали позитивно ставитися до проповідницької праці. Єгова рясно винагородив наполегливість та терпіння наших братів, тож 15 грудня 1993 року було офіційно зареєстровано «Християнське товариство Свідків Єгови в Гвінеї».

ТАЄМНІ товариства, до яких належать представники різних культур, племен і мов, дуже популярні в Західній Африці. Вони контролюють соціальну, освітню, політичну і передусім релігійну діяльність своїх членів. Серед найбільших таких товариств є чоловіче товариство «Поро» та жіноче «Санде»a. Наприклад, «Поро», як сказано в одному виданні, «наглядає за діяльністю духів і дбає про те, аби вони позитивно впливали на життя чоловіків» («Initiation», 1986).

Чоловікам, які вступають до «Поро», відкривають різні таємниці про світ духів, навчають їх чаклунства та роблять їм на тілі ритуальні шрами. Жінки, які приєднуються до «Санде», теж опановують різні спіритичні ритуали та проходять обряд обрізання, під час якого їм калічать статеві органи. Щоправда, в деяких місцевостях уже відмовилися від цього обряду.

Інші таємні товариства контролюють статеве життя тих, хто до них належить, а також за допомогою спіритизму «лікують» божевілля та всякі хвороби. У період громадянської війни в Сьєрра-Леоне представники одного таємного товариства заявили, що їх не беруть кулі. Але це, ясна річ, було неправдою.

Членам таємних товариств забороняється ділитися набутими знаннями з іншими людьми. А особу, яка порушує закони та устави товариства, можуть навіть покарати смертю.

ЗЕКІАСА ніколи не навчали Біблії. Прочитавши книжки «Спасіння» та «Гарфа Божа», він зрозумів, що знайшов правду.

Одного ранку, в неділю 1941 року, Зекіас вирішив піти на зібрання Свідків. Для цього йому треба було вісім кілометрів спускатися зі стрімкої гори. Оскільки він не знав, коли починається зібрання, то прийшов до Залу Царства на кілька годин раніше. Зекіас сів і став чекати братів. Відвідавши три такі зібрання, він звернувся до місцевої англіканської церкви з проханням викреслити його зі списку парафіян.

Близький приятель Зекіаса, який ходив до тієї церкви, докоряв йому: «Друже, та ти не протягнеш більше року, якщо далі будеш лазити горами по вісім кілометрів до того залу». Протягом п’яти років приятель спостерігав, як Зекіас двічі на тиждень підіймався на гору і сходив вниз. Згодом цей приятель помер, а Зекіас ще 25 років служив Єгові.

Зекіас залишався вірним Єгові аж до самої смерті, він помер у віці 97 років.

ПРАЦЮЮЧИ на будівництві Панамського каналу в 1907 році, Вільям почув, як на розі вулиці виголошує лекцію Айсая Річардс, який був Дослідником Біблії (так тоді називалися Свідки Єгови). Річардс у своїй лекції пояснював Божі наміри, послуговуючись схемою «Таблиця віків». За короткий час Вільям прийняв правду і повернувся на Ямайку. Там він почав ділитися біблійними істинами з мамою і сестрою, які пізніше теж стали Дослідниками Біблії.

Певний період Вільям Браун служив у місті Панама, де зустрівся з Евандером Ковардом. Цей Дослідник Біблії їздив по різних територіях і виголошував біблійні лекції. Евандер Ковард був дуже здібним промовцем, тому натовпи збиралися, щоб послухати його. Евандер, побачивши ревність Вільяма, запросив його поїхати разом з ним проповідувати на Тринідад.

Протягом приблизно десяти років Вільям Браун, який вже служив піонером, подорожував Вест-Індією та зміцняв невеличкі групи Дослідників. У 1920 році він одружився з вірною християнкою, на ім’я Антонія. І через два дні після весілля вони попливли на крихітний острів Монтсеррат, який належить до групи Підвітряних островів. Це подружжя привезло з собою «Фото-драму сотворення» — біблійний фільм з чотирьох частин, в якому поєднувались кольорові слайди з кінокадрами. Також вони проповідували на таких островах, як Барбадос, Домініка та Гренада. Увесь медовий місяць Вільям та Антонія ревно служили Єгові.

Через два роки Вільям Браун написав листа Джозефу Рутерфорду, який тоді наглядав за діяльністю народу Єгови. У цьому листі він повідомляв: «З допомогою Єгови я дав свідчення на більшості островів Карибського моря, і багато остров’ян стало учнями Христа. Чи мені повертатися туди?» За кілька днів Рутерфорд відповів: «Разом з дружиною та донькою вирушай на захід Африки до Сьєрра-Леоне».

Впродовж 27 років брат Браун служив разом із сім’єю в Західній Африці. Він не любив працювати в офісі, йому подобалося ходити та проповідувати. Цей ревний брат завжди наголошував на важливості Біблії, тому його прозвали Біблійним Брауном.

У 1950 році 71-літній Браун разом з дружиною повернувся на Ямайку, де вони далі служили піонерами. Вільям не полишав піонерського служіння до самої смерті. Свій земний шлях він закінчив в 1967 році. Вільям Браун жив піонерським служінням і вважав його найбільшою честю, яку може мати людина.