невеличкий збір розповсюдив 6000 буклетів. Пізніше вісники стали пропонувати журнали в офісах та різних ділових установах. Уряд та люди поступово почали позитивно ставитися до проповідницької праці. Єгова рясно винагородив наполегливість та терпіння наших братів, тож 15 грудня 1993 року було офіційно зареєстровано «Християнське товариство Свідків Єгови в Гвінеї».

Боротьба з неписьменністю

На початку 1963 року Мілтон Геншель вдруге приїхав до Сьєрра-Леоне і звернув увагу на проблему, яку місцевий філіал намагався подолати вже певний час. Він заохотив братів докладати ще більше зусиль у боротьбі з неписьменністю.

Деякі збори проводили курси письменності англійською мовою, але після візиту Геншеля місцевих мешканців почали вчити читати і писати їхньою рідною мовою. У декотрих зборах курси проходили двома, а то й трьома мовами. Вони були настільки популярними, що їх відвідувала третина вісників Гвінеї.

У 1966 році брати з Ліберії склали ілюстрований буквар мовою кісі. Коли вони показали його представникам ліберійського уряду, ті були в захопленні і вирішили безкоштовно надрукувати і розповсюдити цей посібник. За допомогою букваря сотні кісі в Гвінеї, Ліберії та Сьєрра-Леоне навчилися читати та писати. Згодом вийшли подібні букварі мовами інших етнічних груп, які посприяли навчанню багатьох неписьменних людей.

Курси письменності не лише допомогли місцевим мешканцям навчитися читати і писати, але й пришвидшили їхній духовний поступ. Сіа Нгалла, 50-річна неохрещена вісниця, була неписьменною. Вона вела записи про служіння, користуючись чорними і червоними мотузками. Якщо Сіа проповідувала протягом години, то зав’язувала вузол на чорній мотузці, а якщо повторно відвідувала зацікавлену особу, то — на червоній. Завдяки урокам письменності цій жінці стало легше вести записи про служіння, зрештою вона охрестилася та почала ефективніше проповідувати і навчати.

Багато зборів у Сьєрра-Леоне та Гвінеї проводять курси письменності і сьогодні. Один високопосадовець зі Сьєрра-Леоне сказав братам з філіалу: «Ви робите дуже важливу працю, і за це вас варто похвали, адже ви не лише знайомите членів нашого суспільства з Біблією, але й вчите їх читати та писати».

«Каміння» почало говорити

Оскільки люди з різних етнічних груп навчилися читати, зросла потреба у перекладі публікацій. Більшість таких груп майже не мала ніякої літератури своєю мовою. Освічені люди в Сьєрра-Леоне читали англійською, а у Гвінеї — французькою. Тож як забезпечити місцевих жителів біблійними публікаціями рідною мовою?

У 1959 році двоє випускників школи «Ґілеад» переклали буклет і брошурку мовою менде, щоправда їх роздали зовсім мало. Через десять років брошури «Ця добра новина Царства» і «Жити з надією на праведний новий світ» були перекладені мовою кісі. Брати розповсюдили майже 30 000 примірників цих брошур і, послуговуючись ними, проводили біблійні вивчення.

У 1975 році філіал почав видавати мовою кісі статті для вивчення з «Вартової башти». Це принесло невимовну радість вісникам кісі. Один брат написав: «Єгова зробив велике чудо. Ніхто з нас ніколи не ходив до школи. Ми були наче німе каміння. А тепер ми маємо “Вартову башту” мовою кісі і можемо розповідати людям про величні діла Єгови» (Луки 19:40). Також мовою кісі було перекладено ще кілька публікацій.

Нині більшість жителів Сьєрра-Леоне та Гвінеї і далі читають публікації англійською або французькою мовами, і саме ними проводяться зібрання. Але останнім часом вийшло чимало літератури іншими мовами, як-от: герзе, кісі, кріо, манінкакан, менде, пулар і сусу. Усіма цими мовами доступні брошури «Слухайся Бога і живи вічно» та «Слухайся Бога». Завдяки таким брошурам з’явилась нагода допомогти більшій кількості неписьменних людей зрозуміти та полюбити біблійну звістку.

Будівництво філіалу

На початку 1960-х років брати у Фрітауні шукали ділянку для будівництва нового філіалу. І в 1965 році їм вдалося придбати територію на Вілкінсон-роуд в одному з найпрестижніших житлових кварталів міста, звідки було видно океан.

Брати розробили остаточний проект, який поєднав в собі не лише філіал, але й Зал Царства та місіонерський дім. Коли почалося будівництво, пожвавлений дорожній рух на Вілкінсон-роуд часто завмирав, адже водії разом з пасажирами в захопленні розглядали, що там відбувається. Зрештою 19 серпня 1967 року відбулося присвячення філіалу. На цю подію зібралося майже 300 осіб, у тому числі місцеві високопосадовці та кілька літніх братів і сестер, яких ще в 1923 році охрестив Біблійний Браун.

Будівництво філіалу посприяло тому, що люди почали з повагою ставитися до діяльності Свідків. Воно також спростувало закиди деяких критиків про те, що Свідки не протримаються довго у Сьєрра-Леоне. Новий філіал був чітким доказом того, що народ Єгови процвітає у тій території.

Внесок ревних місіонерів

З середини 1970-х до Сьєрра-Леоне та Гвінеї стало приїжджати багато місіонерів. Хтось з них вже служив у африканських країнах і швидко призвичаївся до місцевих умов. Інші ж вперше завітали до Африки. Як місіонери давали собі раду в «цій могилі для білих»? Ось що вони кажуть.

«Люди тут дуже смиренні та духовно спраглі. Я відчувала невимовну радість, спостерігаючи за тим, як правда змінює їхнє життя» (Ханнелоре Альтмейєр).

«Тропічний клімат та місцеві хвороби — це справжнє випробування. Але було варто йти на жертви заради того, щоб допомагати щиросердним людям пізнавати Єгову» (Шерил Фергесен).

«Я розвивала терпеливість. Якось я запитала сестру, коли прийдуть її гості, і вона відповіла: “Може, сьогодні, може, завтра, а може, й післязавтра”. Мабуть, я виглядала шокованою, бо вона стала запевняти мене, що гості обов’язково прийдуть» (Крістін Джонс).

«Чотирнадцять місіонерів — представники різних культур і етнічних груп — жили в місіонерському домі у Фрітауні. Ми мали кухню, душ, пральну машинку і два туалети. Їжа була неякісною, і часто її бракувало. Не раз раптово вимикали електрику, іноді на кілька днів. Більшість із нас страждала від малярії чи інших тропічних захворювань. Здавалося, що усе це неможливо витримати, та ми навчилися підходити з гумором до важких ситуацій, уживатися разом і прощати одне одному. Найбільшу радість усім приносило проповідування, і між місіонерами зав’язувалась тісна дружба» (Роберт і Полін Лендіс).

«Служіння у Сьєрра-Леоне — один з найліпших періодів у нашому житті. Ми ні на що не нарікаємо і ні про що не жалкуємо, а з приємністю згадуємо ті часи» (Бенджамін і Моніка Мартін).

«Пригадуємо, ми ночували у нашої зацікавленої. Вона подала нам дивну страву. “Це гадюка,— пояснила жінка,— отруйні зуби я забрала. Пригощайтесь, будь ласка”. Ми тактовно відмовлялись, проте господиня наполягала. Такі “несподіванки” траплялися часто, все ж ми дуже цінували гостинність господарів і наша любов до них зростала» (Фредерік і Барбара Моррісі).

«За 43 роки місіонерського служіння я жила з більше ніж сотнею місіонерів. Це велика честь познайомитись з такою кількістю одновірців. Усі вони різні, але мають одну мету. Усвідомлення того, що ти співпрацюєш з Богом і допомагаєш іншим пізнавати правду з Біблії, приносить глибоку радість» (Лінетт Пітерс).

«Усвідомлення того, що ти співпрацюєш з Богом і допомагаєш іншим пізнавати правду з Біблії, приносить глибоку радість»

Починаючи з 1947 року в Сьєрра-Леоне служило 154 місіонери, а в Гвінеї — 88. Чимало Свідків приїжджало сюди, щоб допомагати місцевим братам. Сьогодні у Сьєрра-Леоне служить 44 місіонери, а у Гвінеї — 31. Їхні невтомні зусилля і безкорислива любов змінили життя не одної людини. Альфред Ганн, який вже багато років є членом комітету філіалу, каже: «Ми захоплюємось цими братами і сестрами».

«У 1987 році понад 1000 делегатів відвідало обласний конгрес “Довіряй Єгові”, який проходив у місті Гекеду (Гвінея). Оскільки це місто розташоване неподалік кордону зі Сьєрра-Леоне та Ліберією, чимало делегатів з цих країн вирішили щодня після програми повертатися до своїх домівок. Щоправда, у них не було всіх необхідних документів для того, аби перетнути кордон. Тому відповідальні брати домовилися з представниками прикордонної служби, що для перетину кордону делегатам потрібно єдиний документ — конгресову плакетку. Коли прикордонники здалека бачили оранжеві плакетки, то відразу пропускали делегатів» (Еверетт Беррі, колишній місіонер).

Громадянська війна

Протягом 1980-х років соціальні, політичні та економічні негаразди викликали заворушення по всій Західній Африці. Коли у Ліберії розгорілась війна, чимало людей втекло до Сьєрра-Леоне. Тутешній філіал попіклувався, аби Свідки-біженці мали пристановище в приватних домах і Залах Царства. Крім того, місцеві вісники охоче дбали про своїх одновірців.

Хоча для біженців це був доволі нелегкий період, траплялися і смішні моменти. Ізольде Лоренс, яка вже довго служить місіонеркою в Сьєрра-Леоне, пригадує: «Одного разу батько послав свого сина розігріти їжу на вогнищі, яке розклали в саду за Залом Царства, що був на території філіалу. Незабаром хлопчик повернувся і сказав, що сьогодні вони не їстимуть. Здивований батько поцікавився чому. “Бо Єгова врятував мене з пащі лева!” — пояснив син. Річ у тім, що, повертаючись з розігрітою їжею, він наштовхнувся на велику, але милу німецьку вівчарку, яку звали Лобо. Хлопчик сильно злякався і почав тарілкою відпихати собаку. А Лобо зрозумів, що його хочуть пригостити запашною стравою, і, довго не вагаючись, став частуватися».

Двадцять третього березня 1991 року збройний конфлікт у Ліберії перекинувся на територію Сьєрра-Леоне і дав початок громадянській війні, яка тривала 11 років. Група повстанців — Революційний об’єднаний фронт (РОФ) — швидко просувалась до Кайлахуна і Коінду, змушуючи місцеве населення втікати до Гвінеї. Серед біженців було майже 120 братів і сестер. На той час у Сьєрра-Леоне знайшли прихисток Свідки-біженці з Ліберії, які втекли сюди ще до наступу повстанців.

Ось що пригадує Білл Кован, який тоді служив координатором філіалу у Фрітауні: «Кілька місяців групи знесилених та голодних Свідків прибували до Бетелю. Багато з них були очевидцями невимовних звірств і, щоб вижити, їли різні трави. Ми відразу давали їм їжу й одяг, а також дбали про родичів і зацікавлених, які прийшли з ними. Домівки та серця місцевих вісників були відкриті для біженців. Прибулі Свідки охоче йшли у служіння, підтримуючи місцевий збір. Більшість біженців вирушала далі, але поки вони жили з нами, ми дуже підбадьорились їхньою вірою».

Потіха й надія для біженців

Філіал надіслав продукти, ліки, будівельні матеріали, інструменти та посуд для Свідків, які перебували в таборах біженців у південній Гвінеї. Серед пожертв було чимало одягу з Франції. Один батько написав: «Мої діти танцювали, співали та прославляли Єгову. Врешті вони мали одяг, щоб ходити на зібрання». За словами деяких братів і сестер, вони ще ніколи так гарно не вдягалися.

Проте біженці потребували не лише матеріальної допомоги. Ісус казав: «Людина повинна жити не хлібом самим, а кожним словом, що виходить з уст Єгови» (Матв. 4:4). Тож філіал надіслав біблійну літературу та подбав, аби там регулярно проходили районні та обласні конгреси. Також туди призначили піонерів та роз’їзних наглядачів.

Коли до гвінейського міста Коунду прибув районний наглядач Андре Бат, наглядач табору попросив його виголосити біблійну промову для біженців. Послухати промову за назвою «Шукайте сховку в Єгови», що базувалась на 18-му Псалмі, зібралося приблизно 50 осіб. Після виступу Андре одна літня жінка підвелась і сказала: «Ви дуже підбадьорили нас. Рис не вирішує наших проблем, однак Біблія вчить надіятись на Бога. Від усього серця вдячні вам за потіху та надію, яку ви несете».

А от місіонери Вільям і Клодія Слотер, яких призначили до Гекеду, що в Гвінеї, були вражені тим, як місцевий збір з понад 100 біженців палав духом (Рим. 12:11). «Чимало молодих братів робили духовний поступ,— розповідає Вільям.— Якщо хтось не міг виконати своє завдання на Школі теократичного служіння, то 10—15 братів прагнули замінити його. Також у проповідницьке служіння вирушали великі групи вісників. Згодом дехто з цих ревних молодих братів став спеціальним піонером або роз’їзним наглядачем».

Будівництво в час війни

Невдовзі після початку війни брати у Фрітауні купили на Вілкінсон-роуд, 133 ділянку площею 6 гектарів, яка була неподалік від філіалу. «Ми хотіли звести там новий Бетель, але боялись, що нам перешкодить війна,— пригадує Альфред Ганн.— У той час нас відвідував Ллойд Беррі з Керівного органу і ми розповіли йому про свої хвилювання. На це він відповів: “Якщо ми дозволимо війні зупинити нас, то ніколи нічого не досягнемо!” Ці слова додали нам сміливості і заохотили до дій».

У будівництві взяли участь сотні Свідків, серед них місцеві вісники та понад 50 добровольців з 12 країн. Праця розпочалася в травні 1991 року. «Мешканців Фрітауна вражало те, що ми виготовляли якісні блоки прямо на будівельному майданчику, а також використовували каркас з металопрофілю, що було для них новинкою,— розповідає Том Болл, наглядач будови.— Але найбільше усіх дивувало те, як білі іноземці радісно і мирно співпрацювали з місцевими темношкірими».

Зрештою 19 квітня 1997 року на присвячення нового філіалу зібралася міжнародна родина. А через місяць, після п’яти років сутичок, які точилися на околицях Фрітауна, РОФ вдерся в саме місто.

Боротьба за Фрітаун

Тисячі бійців РОФ з розкуйовдженим волоссям і червоними пов’язками на головах ввірвалися в місто і почали грабувати, ґвалтувати та вбивати його жителів. Альфред Ганн пригадує: «Ситуація була вкрай напруженою. Більшість місіонерів швидко евакуювали. Останніми Фрітаун покинули Білл та Сандра Кован, Джиммі та Джойс Голланд і я зі своєю дружиною Катрін.

Помолившись з місцевими бетелівцями, які вирішили залишитися, ми поспішили до пункту евакуації. Дорогою нас зупинило приблизно 20 оскаженілих п’яних повстанців. Але коли ми дали їм журнали та гроші, вони відпустили нас. Понад 1000 евакуйованих людей, до яких долучилися і ми, зібралося на пропускному пункті, переповненому озброєними солдатами морської піхоти США. Там ми сіли на військовий вертоліт, яким нас доправили до американського корабля. Капітан корабля пізніше розповів, що з часів війни у В’єтнамі це була найчисленніша евакуація цивільних, яку провів військово-морський флот США. Наступного дня ми полетіли вертольотом до гвінейського міста Конакрі, де організували тимчасовий філіал».

Місіонери дуже переживали за своїх одновірців у Фрітауні та з нетерпінням чекали від них новин. Зрештою надійшов лист, в якому говорилося: «Посеред безладу ми розповсюджуємо “Вісті Царства” № 35 за назвою “Чи настане час, коли всі люди будуть любити одні одних?”. Загалом на звістку правди охоче відгукуються, і дехто з повстанців вивчає Біблію. Тож ми постановили проповідувати ще з більшою ревністю».

Джонатан Мбома, який служив районним наглядачем, пригадує: «Ми навіть провели спеціальний одноденний конгрес у Фрітауні. Програма була настільки цікавою і підбадьорливою, що я поїхав до Бо і Кенеми, аби й там організувати конгрес. Вісники у цих виснажених війною містах дякували Єгові за такий чудовий духовний харч.

Наприкінці 1997 року ми провели обласний конгрес на Національному стадіоні у Фрітауні. В останній день конгресу солдати-повстанці увірвались на стадіон і наказали покинути його. Ми благали дозволити нам закінчити програму. Після довгих переговорів вони пішли нам назустріч і залишили стадіон. На тому конгресі було понад 1000 присутніх і охрестилося 27 осіб. Кілька братів, ризикуючи життям, поїхали до міста Бо, аби ще раз побувати на конгресі. Це були справді дуже підбадьорливі духовні бенкети!»

Напади на Бетель

У лютому 1998 року урядові війська та збройні сили з групи військових спостерігачів Економічного співтовариства країн Західної Африки (ЕКОМОГ) розпочали жорстоку місію, мета якої була придушити повстанців і вигнати їх з Фрітауна. На жаль, під час однієї з перестрілок від уламку снаряда загинув наш брат.

Майже 150 вісників переховувалися в місіонерських домах у Кіссі та Кокріллі, околицях Фрітауна. Ладді Санді, який з Філіпом Тюреєм служив тоді нічним черговим, пригадує: «Якось вночі, коли ми з Філіпом чергували, до Бетелю прийшли двоє озброєних повстанців РОФ і стали вимагати, щоб ми відкрили скляні двері приймальні. Ми з Філіпом сховались, а повстанці почали стріляти у дверний замок. На диво, замок витримав і вони не здогадались вибити шибок. Їм так і не вдалося нічого зробити, тож вони пішли геть.

Через дві ночі “гості” повернулись, але цього разу їх було близько двадцяти. Щоб попередити бетелівців про небезпеку, ми ввімкнули сигнал тривоги і побігли до заздалегідь приготованого сховку у підвалі. Тремтячи від страху, ми всі семеро сховались у темряві за двома великими бочками. Від пострілів дверні замки розплавились, і повстанці вдерлися всередину. “Знайдіть тих Свідків Єгови і переріжте їм горлянки”,— крикнув один з них. Зіщулені від страху, ми мовчки просиділи сім годин, поки нападники грабували будівлю. Зрештою, задовольнившись нічною наживою, вони пішли.

Ми взяли свої речі і втекли до місіонерського дому, колишнього Бетелю, що вверх по вулиці. Дорогою нас обікрала інша група повстанців. Діставшись до місіонерського дому, ми були дуже налякані, але тішилися, що залишились живими. Ми перечекали кілька днів, а потім повернулись до Бетелю і все там прибрали».

Через два місяці після того, як збройні сили ЕКОМОГ взяли місто під свій контроль, місіонери почали повертатись з Гвінеї. Тоді вони й не здогадувались, що це ненадовго.

Операція «Нічого живого»

Пройшло вісім місяців, і в грудні 1998 року сотні делегатів зібрались на обласному конгресі «Божа дорога життя», що проходив на Національному стадіоні у Фрітауні. Раптом під час програми вдалечині почувся вибух і з гір піднялася хмара диму. Повстанці повернулись.

З кожним днем ситуація у Фрітауні погіршувалась. Комітет філіалу замовив невеликий літак, яким до Конакрі евакуювали 12 місіонерів, 8 бетелівців з інших країн і 5 будівельників-добровольців. Через три дні, 6 січня 1999 року, повстанці розпочали криваву операцію, яку назвали «Нічого живого». З невимовною жорстокістю вони сплюндрували Фрітаун, вбивши близько 6000 цивільних. Повстанці відрубували кінцівки кому заманеться, вони викрали сотні дітей і зруйнували тисячі будинків.

Брата Едварда Тобі, якого всі дуже любили, було безжалісно вбито. Понад 200 поранених вісників знайшли притулок у Бетелі та місіонерському домі в Кокріллі. Інші переховувались у своїх домівках. Свідки, котрі втекли до місіонерського дому в Кіссі, що в східній частині міста, вкрай потребували медикаментів. Однак переходити містом було доволі небезпечно. Хто ж погодиться на такий ризик? Ладді Санді та Філіп Тюрей, відважні нічні чергові з Бетелю, без вагань пішли на цей крок.

«У місті панував хаос,— пригадує Філіп.— Солдати-повстанці розставили безліч пропускних пунктів, пройти які було справжнім випробуванням. Комендантська година починалась після обіду і тривала до ранку, тому наша подорож затягнулася. До місіонерського дому в Кіссі нам довелося добиратись аж два дні. Та коли ми прийшли, дому вже не було — його розграбували і спалили.

Оглядаючи довколишню територію, ми знайшли брата Ендрю Колкера, на голові якого були жахливі рани. Повстанці зв’язали його і безжалісно били сокирою. На диво, Ендрю вижив і втік. Ми негайно доправили його до лікарні, де він зрештою одужав. Пізніше цей брат служив сталим піонером».

Іншим Свідкам вдалось уникнути смерті чи поранень завдяки християнському нейтралітету. Ось що розповів один брат: «Повстанці вимагали, щоб ми на знак солідарності з ними пов’язали на голови білі бандани і танцювали на вулиці. Вони пригрозили, що відрубають нам кінцівку або вб’ють, якщо ми не послухаємось. Ми з дружиною, тремтячи від страху, мовчки благали Єгову про допомогу. Молодий хлопець, який жив неподалік і співпрацював з повстанцями, побачив наш стан і сказав командиру: “Він не становить для нас загрози, бо не втручається в політику. Ми потанцюємо за нього”. Це сподобалось командиру, тож він залишив нас, і ми поспішили додому».

У той час як у місті панувала моторошна тиша, брати з обачністю відновили проведення зібрань і працю проповідування. Вісники одягали конгресові плакетки, щоб на пропускних пунктах їх розпізнавали як Свідків. Чекаючи в довгих чергах, брати навчились вміло починати розмови на біблійні теми.

Коли у місті закінчились усі запаси, британський філіал літаком доставив 200 коробок з речами першої необхідності. Білл Кован і Елан Джонс прилетіли з Конакрі до Фрітауна, щоб супроводжувати вантаж через пропускні пункти. Вантаж вдалося привезти в Бетель ще до початку вечірньої комендантської години. Джеймс Корома їздив до Конакрі та привозив звідти літературу та інші необхідні речі. Частину цієї духовної поживи відправляли вісникам, які мешкали в Бо і Кенемі.

Зрештою 9 серпня 1999 року місіонери стали повертатися з Конакрі до Фрітауна. А наступного року британські експедиційні війська вигнали повстанців з Фрітауна. Щоправда, певний час ще спалахували поодинокі бої, але до січня 2002 року війна закінчилася. Внаслідок цієї 11-річної війни 50 000 осіб було вбито, 20 000 — скалічено, 1,2 мільйона стало біженцями, а 300 000 домів вщент зруйновано.

Що ж сказати про Божий народ? Єгова захищав і благословляв його. Протягом цієї війни охрестилося майже 700 людей. Хоча сотні Свідків покинули території, де точилась війна, кількість вісників у Сьєрра-Леоне зросла на 50 відсотків, а в Гвінеї — аж на 300! Але найважливіше те, що народ Єгови зберіг непохитну віру. У цьому «горні недолі» тамтешні Свідки оберігали християнську єдність і любов та «безупинно навчали й звіщали добру новину» (Ісаї 48:10; Дії 5:42).

МЕНІ було 16 років, коли повстанці змусили мене приєднатися до їхнього війська. Мене привчили до алкоголю та наркотиків, тож часто під дією наркотичних речовин я оскаженіло йшов у бій та чинив жахливі звірства. Як же мені прикро через це!

Одного дня біля наших бараків проповідував літній Свідок. Більшість людей ставились до нас з острахом та презирством, а він прийшов з біблійною звісткою. Свідок запросив мене на зібрання, і я відразу погодився. Не пригадую, про що на ньому йшлося, але чітко пам’ятаю любов і теплоту, яку виявляли до мене.

Коли війна була в розпалі, я втратив контакти зі Свідками. Потім я отримав серйозне поранення і мене відправили на лікування в територію, яку контролювали повстанці. Ще до закінчення війни я втік у місцевість, що була під наглядом урядових сил. Там мене залучили до програми, мета якої була роззброїти і демобілізувати військових та допомогти їм стати цивільними громадянами.

У цей період я прагнув духовної допомоги і почав відвідувати зібрання п’ятидесятників, але вони називали мене сатаною. Тож я намагався розшукати Свідків Єгови. Знайшовши їх, я став вивчати Біблію та ходити на зібрання. Коли я розповів братам про ті звірства, які чинив, вони підбадьорили мене Ісусовими словами: «Лікар потрібний не здоровим, а хворим... Я прийшов покликати не праведних, а грішних» (Матв. 9:12, 13).

Ці слова дуже зворушили мене. Я віддав свого кинджала братові, який вивчав зі мною Біблію, і сказав: «Я постійно носив при собі цей кинджал, боячись розправи. Але тепер знаю, що Єгова та Ісус люблять мене, тому зброя мені більше не потрібна».

Брати навчили мене читати і писати. Зрештою я охрестився і почав служити сталим піонером. Сьогодні я проповідую колишнім повстанцям, і вони поважають мене за ті зміни, які я зробив у житті. Я навіть вивчав Біблію з ад’ютантом свого колишнього взводу.

Ще коли я був солдатом, то усиновив трьох хлопчиків. Ставши Свідком, я мріяв допомогти їм пізнати правду. Як же приємно, що двоє моїх синів відгукнулися на біблійну звістку! Найстарший син служить допоміжним піонером, а інший син є неохрещеним вісником.

«Єгово, дякую тобі!»

Коли ситуація в країні стабілізувалась, брати і сестри стали повертатися до своїх домівок, а точніше до того, що від них залишилося. Були відновлені зібрання, які в час війни, зокрема в східній частині Сьєрра-Леоне, майже не проводились. Ось що написали спеціальні піонери: «Наше перше зібрання відвідало 16 осіб, на наступне прийшло 36, ще на наступне — 56, а на Спомин — аж 77. Це нас дуже підбадьорило!» У той час сформували 9 нових зборів, тож у країні стало 24 збори. Також приїхали 10 місіонерів, які зробили значний внесок у проповідницьку працю. У 2004 році на Спомині було 7594 присутніх, це у п’ять разів більше, ніж вісників у цій країні. Такий же ріст відбувався і в Гвінеї.

Керівний орган відразу подбав і про матеріальну допомогу біженцям, надіславши їм необхідні кошти (Як. 2:15, 16). Групи добровольців переїжджали з місця на місце і відбудували або відремонтували 12 Залів Царства та Зал конгресів у Коінду. Крім того, добровольці звели 42 скромні глиняні помешкання для сімей, що втратили житло. Одна овдовіла сестра, котрій за 70, стояла біля свого нового дому з рифленим залізним дахом і крізь сльози радості повторювала: «Єгово, дякую тобі! Єгово, дякую тобі! Брати, дякую вам!»

Філіал почав будувати Зали Царства в Сьєрра-Леоне за кошти, виділені в рамках програми будівництва в країнах з обмеженими ресурсами. Ось що пригадує Сайду Джуана, який служить старійшиною та піонером у зборі «Бо-Західний»: «Якось одна сестра сказала мені: “Якщо я дізнаюсь, що ми матимемо новий Зал Царства, то буду плескати руками і ногами”. Коли я оголосив, що в нас буде новий зал, вона зістрибнула з місця, почала аплодувати та танцювати. Вона справді плескала руками і ногами».

У 2010 році у Ватерлоо відбулося присвячення Залу Царства, з якого можна було зробити Зал конгресів на 800 місць. У той день, коли ми придбали ділянку, до її власниці звернувся інший клієнт і запропонував їй більшу суму. Проте вона відмовила йому, пояснивши: «Краще я віддам цю територію для релігійного центру, ніж для комерційної справи».

У рамках програми будівництва в країнах з обмеженими ресурсами у Сьєрра-Леоне звели 17 Залів Царства, а в Гвінеї — 6. З появою цих простих, але гарних місць поклоніння чимало людей почало відвідувати зібрання.

Знайдено загублених овець Єгови

Оскільки праця проповідування набувала все більшого розмаху, філіал організував двомісячну кампанію проповідування у рідко опрацьовуваній території. Вісники розповсюдили майже 15 000 книжок і мали багато цікавих випадків. Дехто запитував, чи Свідки Єгови планують утворювати збори у їхній місцевості. І справді, з часом було організовано два нових збори. У певному віддаленому селі брати знайшли двох сестер-біженок, які через війну втратили контакт з організацією. Тож брати стали регулярно проводити у тому селі зібрання і розпочали кілька біблійних вивчень.

У 2009 році філіал дізнався, що в одному глухому лісовому селі Гвінеї збирається група людей, яка називає себе Свідками Єгови. Туди послали братів, і з’ясувалося, що наш літній брат, вийшовши на пенсію, повернувся у рідне село. Він вивчав Біблію з кількома чоловіками, але потім помер. Один з його зацікавлених, маючи міцну віру в Єгову, ділився біблійними знаннями з односельчанами. Він також почав проводити зібрання на основі публікацій, що залишив наш брат. Перш ніж брати знайшли цю групу, вона вже 20 років поклонялась Єгові. Філіал негайно скерував туди Свідків. І в 2012 році Спомин Христової смерті відвідало в цьому селі аж 172 особи!

Останнім часом знайшлося чимало загублених овечок Єгови. Серед них і ті, хто сам відійшов від правди, і ті, кого виключили зі збору. Багато таких блудних синів і доньок навернулися та доклали зусиль, щоб знову бути активними в правді. Народ Єгови радо прийняв цих братів і сестер (Луки 15:11—24).

Щирі мусульмани пізнають правду

Апостол Павло, проповідуючи добру новину, «став усім для усіляких людей» (1 Кор. 9:22, 23). Подібно й вісники у Сьєрра-Леоне та Гвінеї стараються знаходити підхід до різних людей. Ось приклад того, як вісники проповідують мусульманам — представникам найбільшої релігії у цих країнах.

Сайду Джуана, який раніше був мусульманином, пояснює: «Мусульмани вірять, що Адам був створений з пороху, але спочатку жив на небі в раю. Щоб спонукати їх до роздумів, я не раз питав:

— А де є порох?

— На землі,— відповідали вони.

— То де був створений Адам? — продовжував я.

— На землі.

Аби підвести їх до правильного висновку, я зачитував Буття 1:27, 28 і питав:

— Чи могли небесні істоти мати дітей?

— Ні, бо серед ангелів немає ні чоловіків, ні жінок.

— Тоді де жили Адам і Єва, коли Бог сказав їм народжувати дітей?

— На землі.

— То де ж буде Рай, коли Бог його відновить?

— Тут, на землі,— відповідали вони.

Такі запитання допомагали щирим мусульманам приймати біблійну правду».

А ось інший приклад. Власник магазину, на ім’я Момо, мріяв стати імамом (духовним главою мусульман). Він почав спілкуватися зі Свідками-місіонерами на біблійні теми, які дуже зацікавили його. Одного разу він послухав частину районного конгресу і був приємно вражений почутим. Через чотири дні він разом з дружиною Рамату, а також п’ятьма дітьми прийшов на Спомин. Відтоді Момо наполегливо вивчав Біблію зі Свідками. Після кількох вивчень він припинив продавати цигарки, пояснюючи покупцям, що куріння шкодить здоров’ю і не подобається Богові. Він теж проводив сімейне поклоніння зі своєю дружиною та дітьми в магазині. Коли в той час приходили покупці, він просив їх сісти та зачекати, кажучи, що вивчення Біблії дуже важливе для його сім’ї. Згодом Момо з Рамату зареєстрували свої стосунки, за що зазнали опору від рідних. Але це не злякало Момо з дружиною, і вони сміливо проповідували своїм родичам, які згодом стали поважати їх за добру поведінку. Момо охрестився в 2008 році, а Рамату — в 2011-му.

Непохитна позиція щодо крові

Народ Єгови сміливо обстоює Божі моральні принципи, зокрема погляд на кров (Дії 15:29). Така непохитна позиція Свідків викликає повагу у щораз більшої кількості медиків у Сьєрра-Леоне та Гвінеї.

У 1978 році брати у Сьєрра-Леоне розповсюджували брошуру «Свідки Єгови та питання крові» серед медичного персоналу, юристів та суддів. Невдовзі після цього в місцевої сестри під час пологів сталася внутрішня кровотеча і лікарі відмовилися лікувати її без застосування крові. Проте один з лікарів погодився допомогти, оскільки йому сподобалась логічно викладена інформація у вищезгаданій брошурі. На щастя, сестра народила здорового хлопчика і повністю одужала.

Приблизно в 1991 році Башіру Корома, хірург з Кенеми, прочитав брошуру «Як кров може врятувати ваше життя?». Його настільки вразила ця публікація, що він почав вивчати Біблію та ходити на християнські зібрання. Коли в одного дев’ятилітнього Свідка внаслідок нещасного випадку розірвалася селезінка, лікарі не захотіли оперувати хлопчика без крові. Вони сказали батькам: «Забирайте свою дитину додому, нехай помирає». Батьки звернулися до лікаря Короми, і він успішно прооперував хлопця.

За деякий час цей лікар став нашим братом і зайняв стійку позицію стосовно безкровної медицини. І, хоча інші лікарі гостро засуджували позицію Короми, його пацієнти швидко одужували. Проте невдовзі дехто з колег вже консультувався з ним стосовно складних операцій.

У 1994 році відділ лікарняної довідки в Бетелі Фрітауна почав організовувати у Сьєрра-Леоне та Гвінеї комітети зв’язку з лікарнями. Завдяки наполегливій праці цих комітетів чимало хворих Свідків відчувають любов і підтримку, а десятки медиків прихильно ставляться до безкровного лікування.

Допомога людям з вадами слуху

Згідно з деякими підрахунками, у Сьєрра-Леоне мешкає від 3000 до 5000 людей, які не чують, а в Гвінеї — кілька сотень. Оскільки Божа «воля полягає в тому, щоб усілякі люди спаслися», як донести добру новину до глухих людей? (1 Тим. 2:4).

Випускниця школи «Ґілеад» Мішель Вашингтон, яка прибула до Сьєрра-Леоне в 1998 році, пригадує: «Нас з чоловіком Кевіном призначили до збору, в якому було четверо глухих зацікавлених. Я знала американську мову жестів і хотіла їм допомогти, тому філіал попросив мене перекладати програму зібрань та конгресів і повідомив про це поблизькі збори. Крім того, організували курси для вісників, які бажали вивчити мову жестів. Ми відшукували глухих у нашій території та починали з ними біблійні вивчення. Чимало людей схвально відгукувались про нашу працю, однак вона подобалась не всім. Пастор, який вів богослужіння для глухих, назвав нас фальшивими пророками і наказав своїм парафіянам не мати з нами нічого спільного. Також декого з глухих попередили, що вони не отримуватимуть фінансової допомоги, якщо і далі спілкуватимуться з нами. Тож глухі відразу розділилися на два табори: на тих, хто слухав пастора і не приймав нас, і на тих, хто приймав нас і не слухав пастора. Згодом прихильні до нас глухі прийняли правду та охрестилися».

Фемі був глухим з народження і знав лише кілька основних жестів. Він ставився з підозрою до всіх, особливо до тих, хто чує, і почувався нещасливим та нікому не потрібним. Фемі почав вивчати Біблію з братами, які знали мову жестів, і невдовзі вже регулярно ходив на зібрання та вивчав цю мову. Фемі зробив духовний поступ і охрестився. Сьогодні він навчає інших глухих правди і отримує від цього велику радість.

У липні 2010 року група у Фрітауні, програма зібрань якої проходить американською мовою жестів, стала збором. Такі групи також є в місті Бо та Конакрі.

Бідні, але «багаті вірою»

Як видно з Біблії, більшість християн І століття були матеріально бідними. Учень Яків писав: «Хіба не бідних світу вибрав Бог, щоб вони стали багатими вірою?» (Як. 2:5). Віра в Єгову також принесла потіху та надію вісникам Сьєрра-Леоне та Гвінеї.

Міцна віра спонукує малозабезпечені сім’ї Свідків з віддалених територій місяцями заощаджувати гроші на обласні конгреси. Хтось вирощує і продає городину, щоб оплатити подорож на конгрес. Деякі групи делегатів з 20—30 осіб тісняться в маленьких вантажівках і в спеку впродовж 20, а то і більше годин їдуть на конгрес запиленими вибоїстими дорогами. Інші ж делегати долають довгі відстані пішки. Один брат розказує: «Спочатку ми пройшли 80 кілометрів, несучи багато в’язок бананів, потім продали їх і на виручені гроші далі їхали вантажівкою».

Віра теж допомагає вісникам не піддаватись спокусі переїхати у заможніші країни. «Ми впевнені, що Єгова подбає про наші потреби,— каже Еммануел Паттен, який закінчив Біблійну школу для неодружених братів.— Ми живемо там, де є потреба у проповідниках, тому наше служіння особливо цінне» (Матв. 6:33). Сьогодні Еммануел є старійшиною і разом зі своєю дружиною Юніс невтомно служить Єгові. Чимало братів вирішили не переїжджати за кордон, аби підтримувати єдність і духовність своїх сімей. Тімоті Ньюма, який служив спеціальним піонером і замісником районного наглядача, розповідає: «Я відмовився від роботи, через яку треба надовго залишати сім’ю. Також ми з дружино Флоренс не посилаємо дітей на навчання далеко від дому, а вчимо їх тут, на місці».

Незважаючи на різні труднощі, брати і сестри виявляють віру і беруть активну участь у служінні. Кевін Вашингтон каже: «Багато вісників могли б знеохотитись і сидіти вдома, але вони попри різні перешкоди стараються регулярно проповідувати і виконувати обов’язки у зборі. Наприклад, дехто хронічно хворий і не може отримати елементарного лікування чи придбати хоча б якихось ліків, які доступні в інших країнах. А хтось докладає великих зусиль, щоб навчитись читати і писати. Коли мені хочеться покритикувати брата за те, як він виконує свої обов’язки, я запитую себе: “Чи було б мені під силу зробити те, що робить він, якби я працював цілий день, страждав від серйозних хвороб, погано бачив і не міг купити окулярів, мав обмаль публікацій і в домі не було світла?”»

Своїм життям брати і сестри з Сьєрра-Леоне і Гвінеї прославляють Єгову. Подібно до своїх одновірців у першому столітті, вони можуть сміливо сказати: «У всьому рекомендуємо себе як Божі служителі: коли витривало зносимо багато випробувань, коли зазнаємо́ лиха, нужди... коли ми, хоча й бідні,— багатьох робимо багатими, коли, хоча й нічого не маємо,— володіємо всім» (2 Кор. 6:4, 10).

Вони впевнено дивляться у майбутнє

Понад 90 років тому Альфред Джозеф і Леонард Блекмен написали у своєму звіті, що духовні поля у Сьєрра-Леоне «пополовіли та готові до жнив» (Ів. 4:35). Через 35 років після цього Мануель Дьйого сказав про Гвінею: «Тут дуже цікавляться правдою». Сьогодні Свідки Єгови в обох цих країнах переконані, що ще багато людей відгукнуться на добру новину.

У 2012 році в Гвінеї на Спомин прийшло 3479 осіб, що в чотири з половиною рази більше, ніж вісників у цій країні. А в Сьєрра-Леоне Спомин відвідало 7854 особи — це майже в чотири рази перевищує загальну кількість вісників, яких налічується 2030. На цій події була 93-літня спеціальна піонерка Вініфред Реммі. Вона разом зі своїм чоловіком Лічфілдом прибула до Сьєрра-Леоне в 1963 році. Ця вірна сестра присвятила повночасному служінню 60 років. Вона сказала: «Хто б міг подумати, що в Сьєрра-Леоне буде так багато духовних братів і сестер. Хоча я вже в літах, мені й далі хочеться вносити свою частку у цей ріст»a.

Свідки Єгови в Сьєрра-Леоне та Гвінеї мають таке ж бажання, як і Вініфред. Вони, наче міцні дерева, посаджені над водним потоком, рішуче налаштовані приносити рясні плоди на славу Богові (Пс. 1:3). З допомогою Єгови вони прагнуть розповідати людям про надію на справжню свободу — «славну свободу дітей Божих» (Рим. 8:21).

З САМОГО дитинства у мене була паралізована нижня частина тіла, і я разом з мамою та ще кількома зубожілими сім’ями мешкала в закритій території у Фрітауні. Я соромилася та боялась показуватися людям і за 18 років лише раз вийшла за межі цієї території.

Коли мені було 18 років, я познайомилася з місіонеркою Полін Лендіс, яка проповідувала в нашій території. Вона запропонувала мені біблійне вивчення, але я пояснила, що не вмію ні читати, ні писати. Полін сказала, що навчить мене, тож я охоче погодилась.

Знання з Біблії приносили мені велику радість. Одного дня я сказала Полін, що хочу піти на зібрання, яке проходило у домі в сусідньому кварталі, і пояснила, що доберусь туди за допомогою своїх дерев’яних брусків.

Полін зайшла за мною, і ми були готові вирушати. Аж раптом я помітила, що мама та сусіди з острахом спостерігають за мною. Схопивши дерев’яні бруски, я поставила їх перед собою і, звиваючись, підтягнула тіло вперед, потім знову перемістила бруски і просунулась вперед. Коли я пересувалась через подвір’я, сусіди стали кричати на Полін: «Ти змушуєш її! Раніше вона пробувала пересуватись, і їй це не вдавалося».

— Джей, ти хочеш іти? — лагідно запитала Полін.

— Так, я дуже хочу,— відповіла я.

Далі сусіди мовчки спостерігали, як я доповзла до воріт. А коли вибралася за нашу територію, вони почали радісно вигукувати та плескати.

Як же мені сподобалося на тому зібранні! Тож я постановила «піти» на зібрання до Залу Царства. Для цього я мала дістатися до кінця вулиці, взяти таксі, а потім попросити братів винести мене на стрімку гору. Зазвичай після такої подорожі я була вся мокра і в болоті, тому в Залі Царства мусила переодягатися. Пізніше сестра зі Швейцарії подарувала мені інвалідний візок, і я вже з гідністю могла пересуватися.

Життєписи Свідків, які ревно служать Єгові попри інвалідність, заохотили мене робити у служінні більше. Тож 1988 року я почала служити сталим піонером. Моєю мрією було допомогти комусь з рідних і сусідів пізнати правду, тому я ревно молилась про це. І Єгова вислухав мене: двоє моїх племінників, а також жінка, якій я свідчила на вулиці, пізнали правду.

З кожним роком мої руки ставали все слабшими, і тепер я не можу самостійно пересуватися на візку. Крім того, мені постійно дошкуляє біль. Але коли я навчаю інших про Єгову, біль стихає. Служіння приносить мені велику радість та спокій, адже я веду змістовне життя і Єгова дає мені сил.

ЯКОСЬ під вечір повстанці вдерлися в наше місто і протягом двох годин стріляли з рушниць у повітря. Серед них були хлопчаки, які ледве тримали зброю в руках. Брудні, розпатлані повстанці, здавалося, перебували під впливом наркотиків.

Наступного дня почалися жахіття: повстанці по-звірячому калічили та вбивали людей, ґвалтували жінок. Усюди панувало безладдя. До мого будинку прибіг сховатися брат Амара Бабаво з сім’єю, а також четверо зацікавлених. Усіх нас проймав панічний страх.

Невдовзі з’явився командир повстанців і наказав зранку прийти на військове навчання. Ми були рішуче налаштовані залишатися нейтральними, навіть ризикуючи своїм життям. Майже цілу ніч ми молилися, а з самого ранку обговорили щоденний біблійний вірш і стали чекати. Але повстанці так і не прийшли.

Згодом офіцер повстанців і ще четверо його людей захопили мій будинок. Нам дозволили залишитися в домі, тож ми далі регулярно проводили зібрання та розглядали щоденний вірш. Деякі солдати казали: «Ви щодня обговорюєте біблійний вірш, значить, ви — Свідки Єгови». Хоча солдати не цікавилися Біблією, вони поважали нас.

Одного дня головнокомандувач прийшов перевірити своїх підлеглих, які зупинилися в моєму будинку. Він віддав честь брату Бабаво і потиснув йому руку. Звертаючись до солдатів, він гаркнув:

— Це мій бос і ваш також. У вас будуть проблеми, якщо в нього чи в когось з його людей впаде хоча б волосина з голови. Ясно?

— Так, сер,— відповіли солдати.

Командувач дав нам листа, в якому наказувалось бійцям Революційного об’єднаного фронту не чіпати нас, оскільки ми мирні громадяни.

Через кілька місяців між повстанськими угрупованнями почалися сутички, тож ми втекли до Ліберії, де нас захопила інша повстанська група. Ми пояснили, що є Свідками, тоді один солдат запитав, що записано в Івана 3:16. Коли ми процитували цей вірш, нас відпустили.

Пізніше інший командувач повстанців наказав брату Бабаво і мені йти за ним. Ми дуже боялись за своє життя. Тоді командувач пояснив, що до війни вивчав Біблію зі Свідками. Він дав нам гроші і погодився передати нашого листа братам у поблизькому зборі. Невдовзі двоє Свідків приїхали з необхідними речами і продуктами та забрали нас у безпечне місце.

КОЛИ 1997 року у Фрітауні між повстанськими угрупованнями та урядовими військами точились бої, я зголосився доставляти пошту з Фрітауна до тимчасового філіалу у Конакрі (Гвінея).

На зупинці я сів на автобус разом з іншими чоловіками. Раптом вдалині пролунав постріл, і всі дуже злякалися. Поки ми їхали вулицями міста, постріли чулися все ближче і ближче, тож водій змінив маршрут. Трохи згодом нас зупинили озброєні повстанці. Вони наказали нам вийти з автобуса, допитали всіх і відпустили. Потім нас зупинила інша група солдатів. На щастя, один з пасажирів знав їхнього командувача, тому нам дозволили їхати далі. На околиці міста наш автобус зупинила третя група повстанців, але й ті, допитавши нас, відпустили. Ми прямували на північ і дорогою проїжджали ще багато військових пропускних пунктів. Вже вечоріло, коли наш запорошений автобус в’їхав у Конакрі.

Під час наступних поїздок я перевозив коробки з літературою, канцелярські товари, документи філіалу і гуманітарну допомогу. Переважно я їхав автомобілем чи мікроавтобусом, але інколи просив провідників або веслярів каное переправити літературу через вологі ліси та річки.

Якось, коли я віз пошту з Фрітауна до Конакрі, на кордоні наш мікроавтобус зупинили солдати-повстанці. Один з них помітив мій багаж і став з підозрою допитувати мене. Раптом серед повстанців я побачив свого колишнього однокласника. Солдати називали його Громилом, адже він мав найбільш грізний вигляд. Я сказав солдату, який мене допитував, що прийшов побачитись з Громилом, і покликав його. Громило відразу впізнав мене і підбіг привітатись. Ми обнялись і трохи пожартували. Потім Громило серйозно запитав:

— У тебе якісь проблеми?

— Хочу потрапити до Гвінеї,— відповів я.

Громило наказав солдатам пропустити наш мікроавтобус без перевірки.

Відтоді щоразу, коли я проїжджав через цей пропускний пункт, Громило допомагав мені без проблем перетинати кордон. Я давав солдатам наші журнали, за що вони були дуже вдячні. Згодом повстанці називали мене чоловіком з «Вартовою баштою».

У 1970 році я працював у британській копальні в багатому на алмази районі Тонго-філдз, що на північ від міста Кенеми. Я шукав алмази навіть у вільний від роботи час. Знайшовши дорогоцінні камінці, я переодягався і їхав до Кенеми, де продавав їх і на виручені гроші розважався.

У 1972 році я зустрів Свідків Єгови і почав вивчати Біблію. Вже за п’ять місяців я відповідав вимогам до хрещення. Оскільки в мене не залишилося відпустки, я попросив свого співпрацівника замінити мене, щоб поїхати на обласний конгрес і охреститися. Взамін він захотів мою тижневу зарплатню. Я охоче погодився, адже хрещення було для мене важливішим за гроші. Проте коли я повернувся з конгресу, співпрацівник віддав мені мою зарплатню, бо, на його думку, служіння Богові — це серйозна справа. Через півроку я покинув свою добре оплачувану роботу і почав складати скарби на небі, розпочавши спеціальне служіння (Матв. 6:19, 20).

Протягом 18 років я служив спеціальним піонером та районним наглядачем у різних частинах країни. Приблизно тоді я одружився з відданою сестрою, на ім’я Крістіана, яка стала мені вірною супутницею. А згодом Єгова благословив нас донечкою Лінетт.

У роки громадянської війни ми з Крістіаною служили піонерами в місті Бо, яке теж розташоване в території, багатій на алмази. Там ми знайшли чимало духовних алмазів — щирих учнів Христа. За чотири роки наш збір зріс на більш ніж 60 відсотків. А сьогодні в місті Бо є аж три збори!

У 2002 році мене запросили до комітету філіалу Сьєрра-Леоне. Ми з дружиною живемо поблизу Бетелю. Я щодня служу в Бетелі, а Крістіана — спеціальною піонеркою. Наша донька Лінетт теж служить у Бетелі і перекладає біблійні публікації мовою кріо.

Колись я мріяв лише про буквальні алмази, але знайшов щось значно цінніше — духовні скарби. Також мені випала честь віднайти 18 духовних алмазів, які стали на бік правдивого Бога. Можу з упевненістю сказати, що Єгова рясно благословляє мене.

У 1991 році наше місто Коінду (Сьєрра-Леоне) захопили повстанці, тож ми з дружиною Саттою мусили втікати. Протягом восьми років нам довелося жити в багатьох таборах біженців, потерпаючи від голоду, різних недуг та поведінки аморальних людей.

У кожному таборі ми просили владу виділити нам ділянку для будівництва Залу Царства, хоча нам не завжди йшли назустріч. Та, незважаючи на це, ми мали місце для поклоніння і були сповнені рішучості служити Єгові. За весь той період нам вдалось побудувати в таборах чотири Зали Царства.

Після закінчення війни ми не могли повернутися додому, адже наше місто перетворилося на пустище. Тому нас перевели до іншого табору біженців, що неподалік від міста Бо. Там за кошти, надані місцевим філіалом, ми звели п’ятий Зал Царства.

КОЛИ я приїхала до Сьєрра-Леоне, то лише за два тижні закохалася в цю країну. Я з цікавістю спостерігала, як тутешні жителі без особливих зусиль носили на головах вантажі. На вулицях гралися і танцювали дітлахи, плескаючи в долоні та відбиваючи ногами веселі ритми. Довкола вирувало життя, захоплюючи нескінченним багатством кольорів та звуків.

Але найбільше тут мені подобається служіння. Мешканці цієї колоритної країни знані своєю гостинністю до незнайомців. Вони поважають Боже Слово та охоче слухають біблійну звістку. Люди часто запрошують мене до своїх домівок, а коли я йду додому, проводжають до кінця вулиці. Їхня теплота допомагає мені не зосереджуватись на таких незначних труднощах, як нестача води та перебої з електрикою.

Оскільки я незаміжня, люди іноді запитують, чи я не почуваюсь самотньо. Насправді у мене стільки справ, що я не маю часу думати про самотність. Я веду насичене та змістовне життя.