У 1923 році Альфред написав листа до всесвітнього центру в Нью-Йорку. У ньому було сказано: «Чимало людей тут цікавляться біблійною правдою. Чи ви можете прислати когось, хто б подбав про них і організував проповідницьку працю в Сьєрра-Леоне?» Незабаром прийшла відповідь: «Когось пришлемо!»

«Через кілька місяців в суботу пізно ввечері мені зателефонували,— пригадує Альфред.

— Це ви писали до Товариства “Вартова башта” і просили прислати проповідників?

— Так,— відповів я.

— Тож прислали мене,— почув я у відповідь.

Це телефонував Вільям Браун. Він разом з дружиною Антонією та маленькою донечкою щойно приїхав до Фрітауна і зупинився в готелі “Гейнфорд”.

Вранці, коли ми з Леонардом проводили наше щотижневе вивчення Біблії, у дверях з’явилася висока постать. То був Вільям Браун. Він настільки любив правду, що захотів вже наступного дня виголосити публічну лекцію на біблійну тему. Ми відразу орендували Меморіальний зал Вільберфорса, найбільший зал у Фрітауні, і запланували першу з чотирьох публічних лекцій на вечір у четвер.

Наша невеличка група почала активно запрошувати людей: ми подали оголошення в газету, розповсюджували листівки із запрошенням та розповідали про цю подію. Ми не знали, як відгукнуться місцеві жителі, але згодом виявилося, що хвилювання були даремними. Зал заповнився вщерть. Прийшло близько 500 осіб, у тому числі чимало священиків Фрітауна. Важко передати словами, яку радість це нам принесло».

Під час годинної лекції брат Браун зачитував багато віршів з Біблії і з допомогою діапроектора показував їх на екрані. У своєму виступі він неодноразово повторював: «Це каже Біблія, а не Браун». Присутні були в захопленні, вони аплодували після кожної думки. Їх вражали не так ораторські здібності Брауна, як переконливі докази з Божого Слова. Один студент духовної семінарії вигукнув: «Містер Браун добре знає свою Біблію!»

Біблійні лекції Брауна розворушили все місто, і натовпи людей приходили послухати їх. У неділю знову зібрався повний зал, цього разу на промову «До пекла й назад». Вислухавши її, чимало ревних парафіян вирішило покинути свої церкви.

На четверту і останню з цієї серії лекцію, яка називалась «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть», теж зійшовся великий натовп. Один мешканець Фрітауна пригадує: «Церкви мусили скасувати вечірні богослужіння, бо всі парафіяни пішли на лекцію Брауна».

Оскільки Вільям Браун завжди посилався на Біблію, вважаючи її найавторитетнішим джерелом, люди стали називати його Біблійним Брауном. Це прізвисько було знане по всій Західній Африці. Вільям Браун з гордістю носив його до кінця свого земного шляху.

Поразка «Гладіаторів»

Священики Фрітауна, побачивши, що їхня паства охоче відвідує лекції Брауна, сповнились заздрістю та люттю. У «Вартовій башті» за 15 грудня 1923 року повідомлялось: «Священнослужителі почали очорняти правду через пресу, і брат Браун неодноразово спростовував їхні закиди. Преса неупереджено висвітлювала погляди обох сторін». Духівництво зрештою замовкло, а фальшивість його звинувачень було викрито. Після цього багато читачів газет стали замовляти біблійну літературу, і правда поширювалась далі. Хоча духівництво намагалося змусити Божий народ мовчати, Єгова повернув «їхню силу на них» (Пс. 94:21—23).

На захист духівництва поспішили «Гладіатори» — група церковної молоді. Прагнучи покласти край «расселізму» (так вони називали звістку про Царство), «Гладіатори» організували спеціальні зібрання. У свою чергу брат Браун офіційно запросив їх на публічні дебати. Проте ця «ревна» церковна молодь не прийняла запрошення і навіть осудила редактора газети, в якій воно було надруковано. «Гладіатори» також заборонили Брауну приходити на їхні зібрання, тож його замінив Альфред Джозеф.

Ці зібрання проходили в Меморіальній каплиці Бакстона, відомій методистській церкві Фрітауна. «Коли надійшла моя черга, я порушив питання стосовно символу віри англіканської церкви, зокрема доктрини про Трійцю та кількох інших небіблійних вчень,— пригадує брат Джозеф.— Врешті ведучий заборонив мені ставити будь-які запитання».

Того вечора був присутній Мельбурн Гарбер, «гладіатор», який раніше відвідував лекції Біблійного Брауна. Це був той самий студент духовної семінарії, який вигукнув: «Містер Браун добре знає свою Біблію!» Роздумуючи над почутим, Гарбер чітко зрозумів, що знайшов правду, і пізніше попросив Брауна вивчати з ним Біблію. Брат Браун запросив Мельбурна до себе додому на щотижневе вивчення «Вартової башти». Хоча від Гарбера відмовилася вся родина, він зробив швидкий духовний поступ і разом з кількома особами охрестився.

Спроби Сатани придушити проповідницьку працю ще в самому зародку зазнали невдачі. Сталося так, як сказав «Гладіаторам» мер Фрітауна: «Якщо ця праця від людей, то сама розпадеться. А якщо вона від Бога, вам не вдасться її зупинити» (Дії 5:38, 39).

«Релігія Браунів»

На початку травня 1923 року брат Браун надіслав до філіалу в Лондоні телеграму з проханням про літературу. Невдовзі до Фрітауна прислали понад 5000 книжок, а згодом й інші публікації. Вільям Браун продовжував проводити публічні зібрання, на які приходили тисячі зацікавлених.

Того ж року у «Вартовій башті» повідомлялося: «Праця [в Сьєрра-Леоне] так швидко набуває розмаху, що брат Браун попросив про допомогу. І тепер туди з Вінніпега їде Клод Браун, який раніше служив у Вест-Індії».

Біблійний Браун також допомагав іншим розвивати любов до духовного. Альфред Джозеф пригадує: «Коли я вранці зустрічав брата Брауна, він зазвичай питав: “Привіт, як ти, брате? Який біблійний вірш на сьогодні?” Якщо я не міг пригадати, він пояснював, наскільки важливо розглядати кожного дня біблійний вірш зі “Щоденної манни” (тепер це “Щоденне досліджування Святого Письма”). Наступного ранку я відразу читав біблійний вірш, аби, зустрівшись з братом Брауном, знав, що казати».

Приблизно в той час брат Браун побував у Вест-Індії і привіз автомобіль, один з перших у Сьєрра-Леоне. Авто було обладнане потужною звуковою системою, і це стало в пригоді для публічного свідчення. Браун ставив свій автомобіль у людному місці і вмикав приємну музику. Коли ж довкола збиралися слухачі, він виголошував коротку промову або включав записану лекцію, після чого роздавав біблійну літературу. Ця «машина, що вміє говорити» стала справжньою сенсацією, і натовпи сходилися послухати її.

Потім Вільям Браун зосередився на духовній цілині — інших англомовних територіях Західної Африки. У другій половині 1920-х років він організував ряд проповідницьких подорожей до Гамбії, Гани, Ліберії та Нігерії. На добру новину позитивно відгукувалися у кожній з цих країн, але особливо правдою цікавились у Нігерії. Тож 1930 року брат Браун з родиною перебрався з Фрітауна до Лагоса і звідти здійснював нагляд за проповідуванням у Західній Африці.