Громадянська війна

Протягом 1980-х років соціальні, політичні та економічні негаразди викликали заворушення по всій Західній Африці. Коли у Ліберії розгорілась війна, чимало людей втекло до Сьєрра-Леоне. Тутешній філіал попіклувався, аби Свідки-біженці мали пристановище в приватних домах і Залах Царства. Крім того, місцеві вісники охоче дбали про своїх одновірців.

Хоча для біженців це був доволі нелегкий період, траплялися і смішні моменти. Ізольде Лоренс, яка вже довго служить місіонеркою в Сьєрра-Леоне, пригадує: «Одного разу батько послав свого сина розігріти їжу на вогнищі, яке розклали в саду за Залом Царства, що був на території філіалу. Незабаром хлопчик повернувся і сказав, що сьогодні вони не їстимуть. Здивований батько поцікавився чому. “Бо Єгова врятував мене з пащі лева!” — пояснив син. Річ у тім, що, повертаючись з розігрітою їжею, він наштовхнувся на велику, але милу німецьку вівчарку, яку звали Лобо. Хлопчик сильно злякався і почав тарілкою відпихати собаку. А Лобо зрозумів, що його хочуть пригостити запашною стравою, і, довго не вагаючись, став частуватися».

Двадцять третього березня 1991 року збройний конфлікт у Ліберії перекинувся на територію Сьєрра-Леоне і дав початок громадянській війні, яка тривала 11 років. Група повстанців — Революційний об’єднаний фронт (РОФ) — швидко просувалась до Кайлахуна і Коінду, змушуючи місцеве населення втікати до Гвінеї. Серед біженців було майже 120 братів і сестер. На той час у Сьєрра-Леоне знайшли прихисток Свідки-біженці з Ліберії, які втекли сюди ще до наступу повстанців.

Ось що пригадує Білл Кован, який тоді служив координатором філіалу у Фрітауні: «Кілька місяців групи знесилених та голодних Свідків прибували до Бетелю. Багато з них були очевидцями невимовних звірств і, щоб вижити, їли різні трави. Ми відразу давали їм їжу й одяг, а також дбали про родичів і зацікавлених, які прийшли з ними. Домівки та серця місцевих вісників були відкриті для біженців. Прибулі Свідки охоче йшли у служіння, підтримуючи місцевий збір. Більшість біженців вирушала далі, але поки вони жили з нами, ми дуже підбадьорились їхньою вірою».

Потіха й надія для біженців

Філіал надіслав продукти, ліки, будівельні матеріали, інструменти та посуд для Свідків, які перебували в таборах біженців у південній Гвінеї. Серед пожертв було чимало одягу з Франції. Один батько написав: «Мої діти танцювали, співали та прославляли Єгову. Врешті вони мали одяг, щоб ходити на зібрання». За словами деяких братів і сестер, вони ще ніколи так гарно не вдягалися.

Проте біженці потребували не лише матеріальної допомоги. Ісус казав: «Людина повинна жити не хлібом самим, а кожним словом, що виходить з уст Єгови» (Матв. 4:4). Тож філіал надіслав біблійну літературу та подбав, аби там регулярно проходили районні та обласні конгреси. Також туди призначили піонерів та роз’їзних наглядачів.

Коли до гвінейського міста Коунду прибув районний наглядач Андре Бат, наглядач табору попросив його виголосити біблійну промову для біженців. Послухати промову за назвою «Шукайте сховку в Єгови», що базувалась на 18-му Псалмі, зібралося приблизно 50 осіб. Після виступу Андре одна літня жінка підвелась і сказала: «Ви дуже підбадьорили нас. Рис не вирішує наших проблем, однак Біблія вчить надіятись на Бога. Від усього серця вдячні вам за потіху та надію, яку ви несете».

А от місіонери Вільям і Клодія Слотер, яких призначили до Гекеду, що в Гвінеї, були вражені тим, як місцевий збір з понад 100 біженців палав духом (Рим. 12:11). «Чимало молодих братів робили духовний поступ,— розповідає Вільям.— Якщо хтось не міг виконати своє завдання на Школі теократичного служіння, то 10—15 братів прагнули замінити його. Також у проповідницьке служіння вирушали великі групи вісників. Згодом дехто з цих ревних молодих братів став спеціальним піонером або роз’їзним наглядачем».

Будівництво в час війни

Невдовзі після початку війни брати у Фрітауні купили на Вілкінсон-роуд, 133 ділянку площею 6 гектарів, яка була неподалік від філіалу. «Ми хотіли звести там новий Бетель, але боялись, що нам перешкодить війна,— пригадує Альфред Ганн.— У той час нас відвідував Ллойд Беррі з Керівного органу і ми розповіли йому про свої хвилювання. На це він відповів: “Якщо ми дозволимо війні зупинити нас, то ніколи нічого не досягнемо!” Ці слова додали нам сміливості і заохотили до дій».

У будівництві взяли участь сотні Свідків, серед них місцеві вісники та понад 50 добровольців з 12 країн. Праця розпочалася в травні 1991 року. «Мешканців Фрітауна вражало те, що ми виготовляли якісні блоки прямо на будівельному майданчику, а також використовували каркас з металопрофілю, що було для них новинкою,— розповідає Том Болл, наглядач будови.— Але найбільше усіх дивувало те, як білі іноземці радісно і мирно співпрацювали з місцевими темношкірими».

Зрештою 19 квітня 1997 року на присвячення нового філіалу зібралася міжнародна родина. А через місяць, після п’яти років сутичок, які точилися на околицях Фрітауна, РОФ вдерся в саме місто.

Боротьба за Фрітаун

Тисячі бійців РОФ з розкуйовдженим волоссям і червоними пов’язками на головах ввірвалися в місто і почали грабувати, ґвалтувати та вбивати його жителів. Альфред Ганн пригадує: «Ситуація була вкрай напруженою. Більшість місіонерів швидко евакуювали. Останніми Фрітаун покинули Білл та Сандра Кован, Джиммі та Джойс Голланд і я зі своєю дружиною Катрін.

Помолившись з місцевими бетелівцями, які вирішили залишитися, ми поспішили до пункту евакуації. Дорогою нас зупинило приблизно 20 оскаженілих п’яних повстанців. Але коли ми дали їм журнали та гроші, вони відпустили нас. Понад 1000 евакуйованих людей, до яких долучилися і ми, зібралося на пропускному пункті, переповненому озброєними солдатами морської піхоти США. Там ми сіли на військовий вертоліт, яким нас доправили до американського корабля. Капітан корабля пізніше розповів, що з часів війни у В’єтнамі це була найчисленніша евакуація цивільних, яку провів військово-морський флот США. Наступного дня ми полетіли вертольотом до гвінейського міста Конакрі, де організували тимчасовий філіал».

Місіонери дуже переживали за своїх одновірців у Фрітауні та з нетерпінням чекали від них новин. Зрештою надійшов лист, в якому говорилося: «Посеред безладу ми розповсюджуємо “Вісті Царства” № 35 за назвою “Чи настане час, коли всі люди будуть любити одні одних?”. Загалом на звістку правди охоче відгукуються, і дехто з повстанців вивчає Біблію. Тож ми постановили проповідувати ще з більшою ревністю».

Джонатан Мбома, який служив районним наглядачем, пригадує: «Ми навіть провели спеціальний одноденний конгрес у Фрітауні. Програма була настільки цікавою і підбадьорливою, що я поїхав до Бо і Кенеми, аби й там організувати конгрес. Вісники у цих виснажених війною містах дякували Єгові за такий чудовий духовний харч.

Наприкінці 1997 року ми провели обласний конгрес на Національному стадіоні у Фрітауні. В останній день конгресу солдати-повстанці увірвались на стадіон і наказали покинути його. Ми благали дозволити нам закінчити програму. Після довгих переговорів вони пішли нам назустріч і залишили стадіон. На тому конгресі було понад 1000 присутніх і охрестилося 27 осіб. Кілька братів, ризикуючи життям, поїхали до міста Бо, аби ще раз побувати на конгресі. Це були справді дуже підбадьорливі духовні бенкети!»

МЕНІ було 16 років, коли повстанці змусили мене приєднатися до їхнього війська. Мене привчили до алкоголю та наркотиків, тож часто під дією наркотичних речовин я оскаженіло йшов у бій та чинив жахливі звірства. Як же мені прикро через це!

Одного дня біля наших бараків проповідував літній Свідок. Більшість людей ставились до нас з острахом та презирством, а він прийшов з біблійною звісткою. Свідок запросив мене на зібрання, і я відразу погодився. Не пригадую, про що на ньому йшлося, але чітко пам’ятаю любов і теплоту, яку виявляли до мене.

Коли війна була в розпалі, я втратив контакти зі Свідками. Потім я отримав серйозне поранення і мене відправили на лікування в територію, яку контролювали повстанці. Ще до закінчення війни я втік у місцевість, що була під наглядом урядових сил. Там мене залучили до програми, мета якої була роззброїти і демобілізувати військових та допомогти їм стати цивільними громадянами.

У цей період я прагнув духовної допомоги і почав відвідувати зібрання п’ятидесятників, але вони називали мене сатаною. Тож я намагався розшукати Свідків Єгови. Знайшовши їх, я став вивчати Біблію та ходити на зібрання. Коли я розповів братам про ті звірства, які чинив, вони підбадьорили мене Ісусовими словами: «Лікар потрібний не здоровим, а хворим... Я прийшов покликати не праведних, а грішних» (Матв. 9:12, 13).

Ці слова дуже зворушили мене. Я віддав свого кинджала братові, який вивчав зі мною Біблію, і сказав: «Я постійно носив при собі цей кинджал, боячись розправи. Але тепер знаю, що Єгова та Ісус люблять мене, тому зброя мені більше не потрібна».

Брати навчили мене читати і писати. Зрештою я охрестився і почав служити сталим піонером. Сьогодні я проповідую колишнім повстанцям, і вони поважають мене за ті зміни, які я зробив у житті. Я навіть вивчав Біблію з ад’ютантом свого колишнього взводу.

Ще коли я був солдатом, то усиновив трьох хлопчиків. Ставши Свідком, я мріяв допомогти їм пізнати правду. Як же приємно, що двоє моїх синів відгукнулися на біблійну звістку! Найстарший син служить допоміжним піонером, а інший син є неохрещеним вісником.

Напади на Бетель

У лютому 1998 року урядові війська та збройні сили з групи військових спостерігачів Економічного співтовариства країн Західної Африки (ЕКОМОГ) розпочали жорстоку місію, мета якої була придушити повстанців і вигнати їх з Фрітауна. На жаль, під час однієї з перестрілок від уламку снаряда загинув наш брат.

Майже 150 вісників переховувалися в місіонерських домах у Кіссі та Кокріллі, околицях Фрітауна. Ладді Санді, який з Філіпом Тюреєм служив тоді нічним черговим, пригадує: «Якось вночі, коли ми з Філіпом чергували, до Бетелю прийшли двоє озброєних повстанців РОФ і стали вимагати, щоб ми відкрили скляні двері приймальні. Ми з Філіпом сховались, а повстанці почали стріляти у дверний замок. На диво, замок витримав і вони не здогадались вибити шибок. Їм так і не вдалося нічого зробити, тож вони пішли геть.

Через дві ночі “гості” повернулись, але цього разу їх було близько двадцяти. Щоб попередити бетелівців про небезпеку, ми ввімкнули сигнал тривоги і побігли до заздалегідь приготованого сховку у підвалі. Тремтячи від страху, ми всі семеро сховались у темряві за двома великими бочками. Від пострілів дверні замки розплавились, і повстанці вдерлися всередину. “Знайдіть тих Свідків Єгови і переріжте їм горлянки”,— крикнув один з них. Зіщулені від страху, ми мовчки просиділи сім годин, поки нападники грабували будівлю. Зрештою, задовольнившись нічною наживою, вони пішли.

Ми взяли свої речі і втекли до місіонерського дому, колишнього Бетелю, що вверх по вулиці. Дорогою нас обікрала інша група повстанців. Діставшись до місіонерського дому, ми були дуже налякані, але тішилися, що залишились живими. Ми перечекали кілька днів, а потім повернулись до Бетелю і все там прибрали».

Через два місяці після того, як збройні сили ЕКОМОГ взяли місто під свій контроль, місіонери почали повертатись з Гвінеї. Тоді вони й не здогадувались, що це ненадовго.

Операція «Нічого живого»

Пройшло вісім місяців, і в грудні 1998 року сотні делегатів зібрались на обласному конгресі «Божа дорога життя», що проходив на Національному стадіоні у Фрітауні. Раптом під час програми вдалечині почувся вибух і з гір піднялася хмара диму. Повстанці повернулись.

З кожним днем ситуація у Фрітауні погіршувалась. Комітет філіалу замовив невеликий літак, яким до Конакрі евакуювали 12 місіонерів, 8 бетелівців з інших країн і 5 будівельників-добровольців. Через три дні, 6 січня 1999 року, повстанці розпочали криваву операцію, яку назвали «Нічого живого». З невимовною жорстокістю вони сплюндрували Фрітаун, вбивши близько 6000 цивільних. Повстанці відрубували кінцівки кому заманеться, вони викрали сотні дітей і зруйнували тисячі будинків.

Брата Едварда Тобі, якого всі дуже любили, було безжалісно вбито. Понад 200 поранених вісників знайшли притулок у Бетелі та місіонерському домі в Кокріллі. Інші переховувались у своїх домівках. Свідки, котрі втекли до місіонерського дому в Кіссі, що в східній частині міста, вкрай потребували медикаментів. Однак переходити містом було доволі небезпечно. Хто ж погодиться на такий ризик? Ладді Санді та Філіп Тюрей, відважні нічні чергові з Бетелю, без вагань пішли на цей крок.

«У місті панував хаос,— пригадує Філіп.— Солдати-повстанці розставили безліч пропускних пунктів, пройти які було справжнім випробуванням. Комендантська година починалась після обіду і тривала до ранку, тому наша подорож затягнулася. До місіонерського дому в Кіссі нам довелося добиратись аж два дні. Та коли ми прийшли, дому вже не було — його розграбували і спалили.

Оглядаючи довколишню територію, ми знайшли брата Ендрю Колкера, на голові якого були жахливі рани. Повстанці зв’язали його і безжалісно били сокирою. На диво, Ендрю вижив і втік. Ми негайно доправили його до лікарні, де він зрештою одужав. Пізніше цей брат служив сталим піонером».

Іншим Свідкам вдалось уникнути смерті чи поранень завдяки християнському нейтралітету. Ось що розповів один брат: «Повстанці вимагали, щоб ми на знак солідарності з ними пов’язали на голови білі бандани і танцювали на вулиці. Вони пригрозили, що відрубають нам кінцівку або вб’ють, якщо ми не послухаємось. Ми з дружиною, тремтячи від страху, мовчки благали Єгову про допомогу. Молодий хлопець, який жив неподалік і співпрацював з повстанцями, побачив наш стан і сказав командиру: “Він не становить для нас загрози, бо не втручається в політику. Ми потанцюємо за нього”. Це сподобалось командиру, тож він залишив нас, і ми поспішили додому».

У той час як у місті панувала моторошна тиша, брати з обачністю відновили проведення зібрань і працю проповідування. Вісники одягали конгресові плакетки, щоб на пропускних пунктах їх розпізнавали як Свідків. Чекаючи в довгих чергах, брати навчились вміло починати розмови на біблійні теми.

Коли у місті закінчились усі запаси, британський філіал літаком доставив 200 коробок з речами першої необхідності. Білл Кован і Елан Джонс прилетіли з Конакрі до Фрітауна, щоб супроводжувати вантаж через пропускні пункти. Вантаж вдалося привезти в Бетель ще до початку вечірньої комендантської години. Джеймс Корома їздив до Конакрі та привозив звідти літературу та інші необхідні речі. Частину цієї духовної поживи відправляли вісникам, які мешкали в Бо і Кенемі.

Зрештою 9 серпня 1999 року місіонери стали повертатися з Конакрі до Фрітауна. А наступного року британські експедиційні війська вигнали повстанців з Фрітауна. Щоправда, певний час ще спалахували поодинокі бої, але до січня 2002 року війна закінчилася. Внаслідок цієї 11-річної війни 50 000 осіб було вбито, 20 000 — скалічено, 1,2 мільйона стало біженцями, а 300 000 домів вщент зруйновано.

Що ж сказати про Божий народ? Єгова захищав і благословляв його. Протягом цієї війни охрестилося майже 700 людей. Хоча сотні Свідків покинули території, де точилась війна, кількість вісників у Сьєрра-Леоне зросла на 50 відсотків, а в Гвінеї — аж на 300! Але найважливіше те, що народ Єгови зберіг непохитну віру. У цьому «горні недолі» тамтешні Свідки оберігали християнську єдність і любов та «безупинно навчали й звіщали добру новину» (Ісаї 48:10; Дії 5:42).

ЯКОСЬ під вечір повстанці вдерлися в наше місто і протягом двох годин стріляли з рушниць у повітря. Серед них були хлопчаки, які ледве тримали зброю в руках. Брудні, розпатлані повстанці, здавалося, перебували під впливом наркотиків.

Наступного дня почалися жахіття: повстанці по-звірячому калічили та вбивали людей, ґвалтували жінок. Усюди панувало безладдя. До мого будинку прибіг сховатися брат Амара Бабаво з сім’єю, а також четверо зацікавлених. Усіх нас проймав панічний страх.

Невдовзі з’явився командир повстанців і наказав зранку прийти на військове навчання. Ми були рішуче налаштовані залишатися нейтральними, навіть ризикуючи своїм життям. Майже цілу ніч ми молилися, а з самого ранку обговорили щоденний біблійний вірш і стали чекати. Але повстанці так і не прийшли.

Згодом офіцер повстанців і ще четверо його людей захопили мій будинок. Нам дозволили залишитися в домі, тож ми далі регулярно проводили зібрання та розглядали щоденний вірш. Деякі солдати казали: «Ви щодня обговорюєте біблійний вірш, значить, ви — Свідки Єгови». Хоча солдати не цікавилися Біблією, вони поважали нас.

Одного дня головнокомандувач прийшов перевірити своїх підлеглих, які зупинилися в моєму будинку. Він віддав честь брату Бабаво і потиснув йому руку. Звертаючись до солдатів, він гаркнув:

— Це мій бос і ваш також. У вас будуть проблеми, якщо в нього чи в когось з його людей впаде хоча б волосина з голови. Ясно?

— Так, сер,— відповіли солдати.

Командувач дав нам листа, в якому наказувалось бійцям Революційного об’єднаного фронту не чіпати нас, оскільки ми мирні громадяни.

Через кілька місяців між повстанськими угрупованнями почалися сутички, тож ми втекли до Ліберії, де нас захопила інша повстанська група. Ми пояснили, що є Свідками, тоді один солдат запитав, що записано в Івана 3:16. Коли ми процитували цей вірш, нас відпустили.

Пізніше інший командувач повстанців наказав брату Бабаво і мені йти за ним. Ми дуже боялись за своє життя. Тоді командувач пояснив, що до війни вивчав Біблію зі Свідками. Він дав нам гроші і погодився передати нашого листа братам у поблизькому зборі. Невдовзі двоє Свідків приїхали з необхідними речами і продуктами та забрали нас у безпечне місце.

КОЛИ 1997 року у Фрітауні між повстанськими угрупованнями та урядовими військами точились бої, я зголосився доставляти пошту з Фрітауна до тимчасового філіалу у Конакрі (Гвінея).

На зупинці я сів на автобус разом з іншими чоловіками. Раптом вдалині пролунав постріл, і всі дуже злякалися. Поки ми їхали вулицями міста, постріли чулися все ближче і ближче, тож водій змінив маршрут. Трохи згодом нас зупинили озброєні повстанці. Вони наказали нам вийти з автобуса, допитали всіх і відпустили. Потім нас зупинила інша група солдатів. На щастя, один з пасажирів знав їхнього командувача, тому нам дозволили їхати далі. На околиці міста наш автобус зупинила третя група повстанців, але й ті, допитавши нас, відпустили. Ми прямували на північ і дорогою проїжджали ще багато військових пропускних пунктів. Вже вечоріло, коли наш запорошений автобус в’їхав у Конакрі.

Під час наступних поїздок я перевозив коробки з літературою, канцелярські товари, документи філіалу і гуманітарну допомогу. Переважно я їхав автомобілем чи мікроавтобусом, але інколи просив провідників або веслярів каное переправити літературу через вологі ліси та річки.

Якось, коли я віз пошту з Фрітауна до Конакрі, на кордоні наш мікроавтобус зупинили солдати-повстанці. Один з них помітив мій багаж і став з підозрою допитувати мене. Раптом серед повстанців я побачив свого колишнього однокласника. Солдати називали його Громилом, адже він мав найбільш грізний вигляд. Я сказав солдату, який мене допитував, що прийшов побачитись з Громилом, і покликав його. Громило відразу впізнав мене і підбіг привітатись. Ми обнялись і трохи пожартували. Потім Громило серйозно запитав:

— У тебе якісь проблеми?

— Хочу потрапити до Гвінеї,— відповів я.

Громило наказав солдатам пропустити наш мікроавтобус без перевірки.

Відтоді щоразу, коли я проїжджав через цей пропускний пункт, Громило допомагав мені без проблем перетинати кордон. Я давав солдатам наші журнали, за що вони були дуже вдячні. Згодом повстанці називали мене чоловіком з «Вартовою баштою».