Усе, що не узгоджується, а отже, йде врозріз з особистістю Бога, його нормами, дорогами та волею; усе, що псує стосунки з Богом. Грішними можуть бути слова (Йв 2:10; Пс 39:1), вчинки (коли особа робить щось неправильне [Лв 20:20; 2Кр 12:21] або не робить того, що мала б зробити [Чс 9:13; Як 4:17]), а також мислення чи стан серця (Пр 21:4; пор. також Рм 3:9—18; 2Пт 2:12—15). Серйозним гріхом є брак віри в Бога, що свідчить про недовір’я до нього і сумніви у його можливостях (Єв 3:12, 13, 18, 19). Приклади того, як у мовах оригіналу вживалися слова, які стосуються гріха, допомагають краще зрозуміти значення цього поняття.

Словом «гріх» зазвичай перекладають єврейське слово хатта́т і грецьке гамартı́а. В обох мовах дієслівні форми цих слів (євр. хата́ і грец. гамарта́но) означають «схибити», тобто не влучити в ціль, збитися з дороги або не досягти потрібної відмітки. Слово хата́ із заперечною часткою вживається у Суддів 20:16. Там говориться про веніяминівців, які метали «камінь із пращі, не хиблячи ані на волосину». Грецькі письменники часто вживали слово гамарта́но, описуючи списоносця, який не влучив у ціль. Обидва ці слова можуть вказувати на буквальний промах чи брак чогось (Йв 5:24), а також на те, що хтось схибив у моральному чи інтелектуальному плані. У Прислів’я 8:35, 36 говориться, що той, хто знаходить Божу мудрість, знаходить життя, а хто нею «нехтує [букв. «той, кому бракує», від євр. хата́], той шкодить собі», адже це веде до смерті. Але здебільшого у Біблії як єврейське, так і грецьке слово стосується гріхів, вчинених Божими розумними створіннями, коли вони не влучають у ціль, поставлену їхнім Творцем.

Роль людини в Божому задумі. Перший чоловік був створений «за образом Божим» (Бт 1:26, 27). Як і всі інші створіння, він був створений та існував тому, що на це була Божа воля (Об 4:11). Доручивши йому певні завдання, Бог показав, що відвів людині важливу роль у своєму намірі стосовно землі (Бт 1:28; 2:8, 15). Під натхненням апостол Павло написав, що чоловік мав бути «образом і славою Бога» (1Кр 11:7), тобто мав відображати риси Творця і своїми вчинками віддзеркалювати Божу славу. Як земний син Бога, чоловік мав бути подібним на свого небесного Батька. Протилежне було б несумісне з тим, що його Батьком є Бог, і зневажало б ім’я Єгови. (Пор. Мл 1:6.)

Ісус показав це, коли заохочував своїх учнів виявляти доброту і любов значно більшою мірою, ніж це робили «грішники» — люди, відомі тим, що багато грішили. Він зазначив, що його учні зможуть стати «синами... небесного Батька» лише тоді, коли будуть наслідувати Божий приклад милосердя і любові (Мт 5:43—48; Лк 6:32—36). Апостол Павло, пишучи про гріховність людей, протиставив її Божій славі: «Усі люди згрішили й не можуть віддзеркалювати Божу славу» (Рм 3:23; пор. Рм 1:21—23; Ос 4:7). У 2 Коринфян 3:16—18; 4:1—6 Павло показує, що ті, хто відкинув гріх і навернувся до Бога, «наче дзеркала, відобража[ють] з незакритими обличчями славу Єгови», вони перемінюються і набувають «такого самого образу, образу чимраз славнішого», тому що через них сяє добра новина про Христа, який є образом Бога. (Пор. також 1Кр 10:31.) Говорячи про Божу волю щодо своїх земних служителів, апостол Петро цитує Єврейські Писання: «Подібно до Святого, що вас покликав, будьте святі у всіх своїх вчинках, оскільки написано: “Будьте святі, бо я святий”» (1Пт 1:15, 16; Лв 19:2; Пв 18:13).

Отже, гріх перешкоджає людині відображати Божу подобу і славу; він позбавляє людину святості, тобто робить її нечистою, забруднює духовно і морально. (Пор. Іс 6:5—7; Пс 51:1, 2; Єз 37:23; див. СВЯТІСТЬ.)

Наведені біблійні вірші підкреслюють, що, згідно з початковим наміром Єгови, людина мала відображати особистість свого Творця, бути подібною до нього, так само як люблячий батько бажає, щоб його син був подібним до нього: мав такі ж норми поведінки, риси характеру і погляд на життя. (Пор. Пр 3:11, 12; 23:15, 16, 26; Еф 5:1; Єв 12:4—6, 9—11.) Безперечно, для цього потрібно, щоб людина була слухняною і підкорялася Божій волі, незалежно від того, чи ця воля виражена у конкретній заповіді, чи ні. З цього можна зробити висновок, що гріх — це порушення моральних норм, невідповідність будь-якій грані особистості Творця.

Гріх і Закон. Апостол Іван пише: «Кожен, хто ходить у гріху, ходить і в беззаконні, а гріх — це беззаконня» (1Ів 3:4) і «Усяка неправедність — це гріх» (1Ів 5:17). З іншого боку, апостол Павло говорить про тих, «хто згрішив, не будучи під законом». Далі він пояснює: «Гріх же існував у світі ще до Закону [даного через Мойсея], але коли закону немає, гріх нікому не зараховується. Однак від Адама до Мойсея смерть царювала над усіма, навіть над тими, хто не вчинив такого переступу, як Адам» (Рм 2:12; 5:13, 14). Щоб зрозуміти Павлові слова, треба взяти до уваги контекст. З його попередніх тверджень у Листі до римлян видно, що він порівнював дві групи людей — тих, хто перебував під Закон-угодою, і тих, хто під нею не перебував, а отже, не був зобов’язаний дотримуватися її заповідей. Однак, за словами Павла, як ті, так і інші були грішниками (Рм 3:9).

Від гріхопадіння Адама і до укладення Закон-угоди в 1513 р. до н. е., протягом близько 2500 років, Бог не давав людям детального й упорядкованого зводу законів, який би чітко роз’яснював поняття гріха в усіх його проявах і формах. Щоправда, Єгова давав людям певні накази: скажімо, Ной отримав деякі вказівки після Всесвітнього потопу (Бт 9:1—7), а Авраам і всі його домашні, в тому числі раби-чужинці, мали дотримуватися угоди про обрізання (Бт 17:9—14). Але про Ізраїль псалмоспівець каже, що Бог «звіщає... слово своє Якову, свої постанови і присуди Ізраїлю. Не зробив він цього для жодного іншого народу, і про його присуди більше ніхто не знає» (Пс 147:19, 20; пор. Вх 19:5, 6; Пв 4:8; 7:6, 11). Апостол Павло доречно сказав, що «на підставі Закону», даного Ізраїлю, можна було досягти праведності і що «той, хто виконує їх [постанови і присуди Закону], завдяки їм житиме». Закон був мірилом досконалості, тому той, хто міг виконати всі його постанови, вважався досконалим, гідним життя. Саме так було у випадку Ісуса Христа (Лв 18:5; Рм 10:5; 1Пт 2:22). Але цього не скажеш про жоден інший закон, даний у часи від Адама до укладення Закон-угоди.

«З природи виконують те, чого вимагає закон». Хоча в період від Адама до Мойсея не було чіткого зводу законів, який би регулював поведінку людей, це не означає, що тоді люди не грішили. У Римлян 2:14, 15 Павло говорить: «Коли ж люди з інших народів, які не мають закону, з природи виконують те, чого вимагає закон, то вони, хоча й без закону, є законом самі для себе. Вони показують, що суть закону написана в їхніх серцях, і водночас їхнє сумління свідчить разом з ними, а їхні думки звинувачують їх або ж виправдовують». Оскільки людина створена на Божий образ і подобу, вона з природи має моральне чуття, яке формує її сумління. Як видно зі слів Павла, до певної міри сумління мають навіть недосконалі, грішні люди. (Див. СУМЛІННЯ.) Моральне чуття діє у серцях людей подібно до закону, адже закон — це, по суті, норма поведінки. Але цьому закону протидіє інший успадкований закон — «закон гріха», який воює проти схильності робити правильне і веде в полон тих, хто не чинить йому опір (Рм 6:12; 7:22, 23).

Навіть у випадку Каїна ми можемо побачити, що він мав вроджене моральне чуття і, відповідно, сумління. Хоча в той час ще не було закону про вбивство, спробувавши ухилитися від прямої відповіді на запитання Бога, Каїн показав, що сумління засуджувало його за вбивство Авеля (Бт 4:8, 9). Єврей, на ім’я Йосип, показав, що закон був у його серці. Коли дружина Потіфара спробувала спокусити його, він сказав: «Як же я можу зробити таке велике зло і згрішити проти Бога?!» Бог тоді ще не дав чіткої заповіді, яка б забороняла перелюб, але Йосип розумів, що це неправильно і суперечить Божій волі, висловленій в Едемському саду (Бт 39:7—9; пор. Бт 2:24).

Як видно з Біблії, у часи патріархів — від Авраама до 12 синів Якова — люди з багатьох рас і народів вживали слово «гріх» (хатта́т), маючи на увазі, скажімо, гріх проти роботодавця (Бт 31:36), проти свого правителя (Бт 40:1; 41:9), проти родича (Бт 42:22; 43:9; 50:17) або просто проти іншої людини (Бт 20:9). Вживаючи це слово, людина визнавала, що між нею і тим, проти кого вона вчинила або могла вчинити гріх, був певний зв’язок і вона була зобов’язана поважати його інтереси, волю або владу (якщо він правитель) і не йти проти них. Це свідчить про те, що люди з природи мають моральне чуття. Все ж з плином часу влада гріха над тими, хто не служить Богу, ставала дедалі більшою. Тому в I ст. н. е. Павло вже говорив, що розум людей з інших народів «огорнула темрява... вони відчужені від життя, джерелом якого є Бог» і втратили «будь-яке почуття сорому» (Еф 4:17—19).

Чому через Закон «гріхів було більше». Сумління завжди до певної міри підказувало людині, що є добром, а що злом. Але, уклавши Закон-угоду з Ізраїлем, Бог чітко показав, у чому може виявлятися гріх. Якщо хтось із нащадків Божих друзів — Авраама, Ісака чи Якова — стверджував, що є невинним у гріху, то тепер уста кожного з них «замовкли і весь світ підпав покаранню від Бога». Адже через успадковану від Адама недосконалу плоть вони не могли бути визнані праведними перед Богом «на підставі вчинків, яких вимагає закон», бо закон давав їм «лише точне знання про гріх» (Рм 3:19, 20; Гл 2:16). Закон чітко вказав на всі можливі вияви гріха, і так «можна було побачити більше проступків» і гріхів, адже відтоді багато вчинків і навіть думок були визнані грішними (Рм 5:20; 7:7, 8; Гл 3:19; пор. Пс 40:12). Жертвоприношення постійно нагадували тим, хто був під Законом, про їхню гріховність (Єв 10:1—4, 11). Таким чином Закон був «опікуном, який вів до Христа», щоб вони «були визнані праведними завдяки вірі» (Гл 3:22—25).

У якому розумінні гріх скористався «можливістю, яка з’явилася через заповідь», дану Ізраїлю?

Пояснюючи, що за допомогою Мойсеєвого закону люди не можуть бути визнані праведними перед Богом Єговою, апостол Павло написав: «Коли ми жили, керуючись плотськими бажаннями, то грішні похоті, які стали явними завдяки Закону, діяли в наших тілах, аби ми приносили плід, що веде до смерті... Що ж тоді скажемо? Чи Закон є гріхом? Звичайно, ні! Якби не Закон, я не знав би, що таке гріх. Скажімо, я не знав би, що таке пожадливість, якби Закон не говорив: “Не жадай чужого”. Проте гріх, скориставшись можливістю, яка з’явилася через заповідь, породив у мені всіляку пожадливість, бо без закону гріх був мертвий» (Рм 7:5—8).

Без Закону апостол Павло не зміг би повністю збагнути, у чому виявляється гріх, наприклад він не знав би, що пожадливість є гріхом. За його словами, грішні похоті «стали явними завдяки Закону» і заповідь «Не жадай чужого» дала «можливість» виявитися гріху. На це вказує твердження Павла про те, що «без закону гріх був мертвий». Поки не з’явилось конкретне визначення гріха, людину не можна було засуджувати за вчинок, який юридично не був визнаний гріхом. До появи Закону ізраїльтяни не підпадали під осуд за гріхи, які не були точно визначені. Але з появою Закону всі ізраїльтяни, в тому числі Павло, були визнані грішниками і засуджені до смерті. Закон змусив їх повнішою мірою усвідомити свою гріховність. Це не означає, що Мойсеїв закон підштовхував ізраїльтян до гріха, радше він виявляв, що вони є грішниками. Таким чином гріх «скористав[ся] можливістю», яка з’явилась через Закон, і вплив гріха на Павла та інших ізраїльтян став явним. На основі Закону більше людей були визнані грішниками, і тепер для цього з’явилося значно більше правових підстав.

Тож на запитання: «Чи Закон є гріхом?» — можна чітко відповісти: «Звичайно, ні!» (Рм 7:7). Закон не «схибив», а, так би мовити, потрапив у десятку — він досяг мети, заради якої Бог його дав. Закон виконав важливу роль захисника і провідника, а також офіційно підтвердив, що всі люди, в тому числі ізраїльтяни, були грішниками, які потребують визволення на основі викупу. Крім того, він вказав ізраїльтянам на Христа як на Викупника.

Різні грані та вияви гріха. У Біблії поняття «гріх» (євр. хатта́т; грец. гамартı́а) часто пов’язується з такими словами, як «провина» (євр. аво́н), «переступ» (євр. пе́ша; грец. пара́басіс) та «проступок» (грец. пара́птома). Усі ці слова близькі за значенням, але кожне з них вказує на окрему грань або форму гріха.

Провини, помилки і безглуздя. Єврейське слово аво́н, як правило, стосується провини, нечесного або неправильного вчинку. Воно вказує на помилку морального характеру, перекручення норм добра і зла (Йв 10:6, 14, 15). Якщо людина не підкоряється Божій волі, то вона не керується його досконалою мудрістю і справедливістю, а тому неодмінно чинить провини. (Пор. Іс 59:1—3; Єр 14:10; Флп 2:15.) Оскільки через гріх людина втрачає внутрішню рівновагу і перекручує справедливість (Йв 33:27; Ав 1:4), єврейське слово аво́н найчастіше пов’язується або вживається паралельно зі словом хатта́т («гріх; промах») (Вх 34:9; Пв 19:15; Не 4:5; Пс 32:5; 85:2; Іс 27:9). Втрата рівноваги викликає в людини замішання і сум’яття, крім того, порушуються її стосунки з Богом та його творивом.

«Провина» (аво́н) може бути навмисною або ненавмисною; людина може свідомо відійти від того, що правильне, або зробити щось несвідомо, вчинити «помилку» (шеґаґа́), хоча й тоді вона стає винною перед Богом (Лв 4:13—35; 5:1—6, 14—19; Чс 15:22—29; Пс 19:12, 13). Звичайно, свідома провина тягне за собою значно серйозніші наслідки, ніж ненавмисна помилка (Чс 15:30, 31; пор. Пл 4:6, 13, 22). Провина несумісна з правдою; ті, хто свідомо грішить, перекручують правду, а це веде до ще серйознішого гріха. (Пор. Іс 5:18—23.) Апостол Павло писав, що гріх «вводить в оману» і внаслідок цього людське серце черствіє (Єв 3:13—15; пор. Вх 9:27, 34, 35). Цитуючи слова з Єремії 31:34, де в єврейському тексті згадуються провини та гріхи Ізраїля, апостол Павло у Євреїв 8:12 вживає слова гамартı́а (озн. «гріх») і адікı́а (озн. «неправедність»), а в Євреїв 10:17 — гамартı́а і аномı́а (озн. «беззаконня»).

У Прислів’я 24:9 зазначається, що «безглузді задуми — це гріх». Єврейські слова, які передають думку про безглуздя, часто вживаються, коли мова йде про гріх; іноді розкаяні грішники визнавали: «Я... поводився безглуздо» (1См 26:21; 2См 24:10, 17). Якщо грішник не приймає повчання від Бога, то заплутується у своїх провинах і блукає через своє безглуздя (Пр 5:22, 23; пор. Пр 19:3).

Переступи, злочини і порушення. Іноді гріх Біблія називає «переступом». Грецьке слово пара́басіс («переступ») зазвичай стосується випадків, коли людина порушує встановлені обмеження і виходить за рамки чого-небудь, скажімо закону. Матвій використовує дієслово параба́йно в розповіді про те, як фарисеї і книжники запитали Ісуса, чому його учні «порушують традиції своїх прабатьків», а Ісус у відповідь запитав їх, чому вони «порушу[ють] Божу заповідь заради своїх традицій» і цим позбавляють сили Боже слово (Мт 15:1—6). Це дієслово також може означати «відступати; відходити», як це сталося у випадку Юди, який «знехтував» своїм служінням і апостольством (букв. «відійшов») (Дії 1:25). У деяких грецьких текстах те саме дієслово вживається, коли йдеться про того, хто «переступає межі і не перебуває у вченні Помазанця» (2Ів 9, ED).

У Єврейських Писаннях, коли йде мова про людей, які грішили тим, що «порушували», «обходили» або «не виконували» Божу угоду чи якісь конкретні накази, вживається слово ава́р (Чс 14:41; Пв 17:2, 3; ІсН 7:11, 15; 1См 15:24; Іс 24:5; Єр 34:18).

Апостол Павло показав, що слово пара́басіс тісно пов’язане з порушенням закону. Він написав: «Де немає закону, там немає і переступу» (Рм 4:15). Тож, якщо немає закону, грішника не можна звинуватити в переступі. Павло та інші письменники Грецьких Писань послідовно вживають слово пара́басіс (а також параба́тес, «той, хто переступає закон») в контексті закону. (Пор. Рм 2:23—27; Гл 2:16, 18; 3:19; Як 2:9, 11.) Адам не послухався чіткого Божого наказу і тому був винен у «переступі» — порушенні встановленого закону. Його дружина, хоча й була обманена, теж вчинила переступ (1Тм 2:14). Закон-угода, яку Мойсей отримав через ангелів, була додана до угоди з Авраамом, щоб «виявляти переступи» і віддати «все під варту гріха». Через Закон-угоду всі Адамові нащадки, в тому числі ізраїльтяни, офіційно визнавались винними у гріху; також вона чітко показувала, що всі люди потребують прощення і спасіння, які можливі завдяки вірі в Ісуса Христа (Гл 3:19—22). Тому, якби Павло знову жив за Мойсеєвим законом, то, по суті, знову був би «тим, хто переступає закон» і підлягав би його осуду; так він відкинув би Божу незаслужену доброту, яка уможливлювала звільнення від такого осуду (Гл 2:18—21; пор. Гл 3:1—4, 10).

Єврейське слово пе́ша передає думку про переступ (Пс 51:3; Іс 43:25—27; Єр 33:8), а також «бунт», тобто повстання проти чиєїсь влади або закону (1См 24:11; Йв 13:23, 24; 34:37; Іс 59:12, 13). Тому свідомий переступ рівнозначний бунту проти влади і правління Єгови, небесного Батька. Свідомо чинячи переступ, створіння ставить власну волю вище за волю свого Творця і повстає проти верховної влади Бога.