Бог був милосердний до мене

Розповів Больфенк Мочник

Мама обійняла мене і наостанок твердо й рішуче промовила: «Будь сильним». Міліціонери розділили нас, і почався суд. Зрештою оголосили мій вирок: п’ять років в’язниці. Багатьох це приголомшило б, проте я нарешті відчув глибокий внутрішній мир. Дозвольте пояснити чому.

СУД відбувався у Словеніїa 1952 року. Однак все почалося набагато раніше, за 20 років до того. У 1930 році Дослідники Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови, організували перше хрещення в нашій країні. Серед охрещених були і мої батьки, Берта та Франц Мочники. Тоді мені було шість років, а моїй сестрі Майді — чотири. Наш дім у Мариборі став осередком християнської діяльності.

Коли 1933 року до влади прийшов Адольф Гітлер, Свідків почали переслідувати. Багато німецьких братів і сестер переїхало до Югославії, щоб допомогти у праці проповідування. Мої батьки дуже любили приймати в себе цих вірних людей. Я добре запам’ятав Мартіна Петцінґера, який згодом провів дев’ять років у нацистських концтаборах. А з 1977 року до своєї смерті в 1988-му брат Петцінґер служив членом Керівного органу Свідків Єгови.

Мартін завжди спав на моєму ліжку, а ми з сестрою — разом з батьками у їхній спальні. Він мав невеличку кольорову енциклопедію, яка розбурхувала мою дитячу уяву. Я дуже любив гортати її сторінки.

Час важких випробувань

У 1936 році мої батьки відвідали незабутній міжнародний конгрес у Люцерні (Швейцарія). Оскільки в тата був приємний баритон, його попросили взяти участь у записі біблійних промов. Пізніше платівки з цими записами використовували під час проповідування. Їх програвали людям по цілій Словенії. На той час влада Гітлера ставала дедалі міцнішою, і невдовзі після конгресу Свідків почали люто переслідувати по всій Європі. Багато з них зазнали мук і померли в нацистських концтаборах.

У вересні 1939 року почалася Друга світова війна, і до квітня 1941-го німецькі війська частково окупували Югославію. Словенські школи закрили. Нам заборонялося говорити рідною мовою в публічних місцях. Свідки Єгови залишалися нейтральними в усіх політичних конфліктах і відмовлялися брати участь у війніb. Тому багатьох Свідків арештовували і страчували. Серед них був юнак на ім’я Франц Дрозг, якого я дуже добре знав. Нацисти розстрілювали людей приблизно за сто метрів від нашого дому. Перед моїми очима досі стоїть картина, як мама закриває вуха, щоб не чути пострілів. У своєму останньому листі до близького друга Франц написав: «Побачимось у Божому Царстві».

Рішення, про яке я досі жалкую

Тоді мені було 19 років. Я захоплювався твердою позицією Франца, але мною заволодів страх. Невже я теж помру? Я не мав сильної віри і близьких стосунків з Єговою. Якраз у той час мене призвали в армію. Страх був сильніший за віру, тож я пішов служити.

Мене відправили на російський фронт. Війна була страшною та жорстокою, і я бачив, як гинуть мої товариші. Сумління мучило мене дедалі сильніше, тож я благав Єгову пробачити мені і дати сил чинити правильне. Одного разу під час потужної військової атаки у нашій роті виникло замішання, і я скористався цією нагодою, щоб утекти.

Я чудово розумів: якщо мене упіймають, то обов’язково стратять. Протягом семи місяців мені доводилось ховатися в різних місцях. Я зміг відправити Майді листівку, у якій написав: «Я покинув свого роботодавця і тепер працюю на іншого». Я мав на увазі, що збираюся служити Богу. Однак цієї мети я досягнув лише роками пізніше.

У серпні 1945 року, через три місяці після того, як Німеччина здалась союзникам, я нарешті повернувся до Марибора. На щастя, мама, батько і сестра — усі пережили цю жахливу війну. На той час у країні вже панувала комуністична влада. Нашу діяльність заборонили, проте Свідки й надалі проповідували, продовжуючи діяти у підпіллі.

У лютому 1947 року трьом вірним Свідкам — Рудольфу Калле, Душану Мікічу і Едмунду Стропнику — винесли смертний вирок. Однак потім його замінили на 20 років ув’язнення. Цю судову справу широко висвітлювали у пресі, і про несправедливе поводження зі Свідками довідалось чимало людей. Ті газетні статті мене дуже схвилювали. Тепер я знав, що робити!

Зміцнююся духовно

Я мучився, бо розумів, що повинен зайняти чітку позицію щодо біблійної правди. Тож я почав докладати зусиль, оскільки хотів брати участь у проповідницькій праці. Вдумливе читання Біблії допомогло мені зміцнитися духовно, і я кинув погані звички, у тому числі куріння.

У 1951 році я охрестився на знак присвячення Богу. Я знову повернувся на шлях, який покинув майже десять років тому. Нарешті я зрозумів, що Єгова — справжній Батько — вірний, відданий і незмінний у своїй любові. І хоча в юності я допустився помилок, мене дуже зворушило запевнення з Біблії про те, що Бог готовий вибачати. Як ніжний Батько, він не переставав притягувати мене «шнурками любови» (Осії 11:4).

У ті важкі часи християнські зібрання проводились таємно, в домах різних Свідків. Ми проповідували, стараючись не привертати уваги. Менше ніж через рік після хрещення мене арештували. Перед судом я побачився з мамою. Як згадувалось на початку, вона міцно мене обійняла і промовила: «Будь сильним». Коли оголосили вирок,— п’ять років ув’язнення,— я залишався спокійним і рішучим.

Мене посадили в маленьку камеру з трьома іншими в’язнями, з якими я ділився біблійною правдою. Навряд чи хтось інший зміг би проповідувати цим чоловікам. У мене не було ані Біблії, ані біблійної літератури. Але, як не дивно, я зміг пригадати чимало біблійних уривків та їх пояснень, які годинами досліджував на волі. Я повторював тим чоловікам, що навіть коли доведеться сидіти усі п’ять років, Єгова дасть мені сили. Втім він може відкрити двері в’язниці раніше. Якщо Бог цього забажає, то хто йому перешкодить?

Відносна свобода

У листопаді 1953 року уряд проголосив амністію, і всіх Свідків Єгови випустили на волю. Я дізнався, що заборону на нашу діяльність зняли ще два місяці перед тим. Ми негайно почали реорганізовувати збори і працю проповідування. Нам вдалося знайти місце для зібрань у центрі Марибора, в одному з підвальних приміщень. Назовні ми прикріпили вивіску з написом: «Свідки Єгови. Збір “Марибор”». Наші серця переповнювала радість, адже тепер ми могли вільно прославляти Бога Єгову.

На початку 1961 року я став більше проповідувати, служачи сталим піонером.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Зліва направо: мої батьки, Берта і Франц, Майда і я в Мариборі (Словенія, 1940-і роки)