Сходило сонце. Ясні промені розітнули ранкове небо та зарожевили снігові шапки Анд. Почали прокидатися індіанці. Дехто з них уже радів ласкавому теплу, яке потрохи долало морозний подих ночі — а на висоті 4300 метрів над рівнем моря ночі були доволі холодними. Врешті промені повільно сягнули низу й охопили храм Сонця у центрі міста Куско («пуп Землі») — столиці імперії інків. На золочених стінах храму заграло сонячне сяйво. Перед храмом, у саду верховного Інки, спалахнули відблисками світла масивні золоті лами, вікуньї та кондори. Перехожі посилали в небо повітряні цілунки, вітаючи свого бога — Сонце. Як вони раділи життю та тому, що Сонце благословляє їх, посилаючи, як вони вірили, щоденний харч!

Блискучий храм Сонця

В імператорському місті Куско інки організували поклоніння Сонцю. Ритуали сонячного культу жерці виконували у храмі з полірованого каменю. Всередині стіни храму були вкриті чистим золотом і сріблом. Разом з інститутом жерців виникли своєрідні дівочі монастирі. Один з них, тепер реконструйований, належав до храму Сонця у Пачакамаці, поруч з містом Лімою. У цих монастирях найвродливіших дівчат від восьми років життя виховували як «наречених Сонця».