День, коли впали вежі-близнюки

ПОДІЇ 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсільванії назавжди врізалися в пам’ять мільйонів, якщо не мільярдів людей усього світу. Де були ви, коли почули про атаку на Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку і на Пентагон у Вашингтоні?

Небувало швидке руйнування таких великих масштабів і, що важливіше, смерть багатьох людей змусили усіх зупинитись і замислитися.

Чи це спонукало нас переглянути наші цілі й цінності? Як у тих трагічних подіях виявилися найліпші людські риси: саможертовність, співчуття, терпіння й безкорисливість? У цій і наступній статтях ми постаралися відповісти на ці запитання.

Розповідають очевидці

Відразу після трагедії в Нью-Йорку метрополітен закрили і сила-силенна людей пішки йшли з південного Мангаттана, чимало з них переходило Бруклінський і Мангаттанський мости. Вони добре бачили адміністративні будинки і комплекс друкарні всесвітнього центру Свідків Єгови. Дехто, втікаючи з місця трагедії, прямував туди.

Однією з перших прийшла Аліша (праворуч), мати якої — Свідок Єгови. Дівчина була вся в пилюці й попеліa. Вона розповіла: «Я їхала на роботу і побачила, як димить Всесвітній торговельний центр. На місці трагедії скрізь лежало скло, було гаряче. Звідусіль бігли люди. Поліцейські намагалися евакуювати всіх з цієї небезпечної території. Здавалось, що це зона воєнних дій.

Щоб сховатись, я забігла в найближчий будинок. Тоді почувся вибух другого літака, який влучив у південну вежу. Важко описати, як це відбувалося. Усе застилав чорний дим. Нам наказали залишити небезпечну зону. Мене на поромі переправили через Іст-Рівер у Бруклін. Вийшовши на берег і подивившись угору, я побачила величезний напис: «ВАРТОВА БАШТА»! Центр маминої релігії! Я відразу пішла до адміністративного будинку, бо знала, що тут буду в безпеці. Мені показали, де можна почистити одяг і зателефонувати батькам».

Вендел (праворуч) працював швейцаром готелю «Маріот», який стояв між двома вежами. Ось що він розповів: «Я чергував у вестибюлі, коли стався перший вибух. За вікном я побачив, як падали уламки стін. На вулиці лежав чоловік, охоплений полум’ям. Я зірвав із себе піджак, сорочку і вибіг, щоб погасити на ньому вогонь. Мені допоміг якийсь перехожий. Весь одяг на нещасному, крім шкарпеток і взуття, згорів. Потім підійшли пожежники і забрали його, аби передати медикам.

Невдовзі мене покликав до телефону Браян Ґамбл з телепрограми новин Сі-Бі-Ес і попросив як очевидця розповісти про те, що сталося. Тоді моя родина на Віргінських островах побачила мене в програмі і дізналася, що я живий».

Дональд працював у Всесвітньому фінансовому центрі. З 31-го поверху цього будинку він дивився на вежі-близнюки та готель «Маріот». Дональд, кремезний чоловік, ріст якого майже два метри, сказав: «Побачивши ту картину, я онімів від жаху. Люди падали і вистрибували з вікон північної вежі. Мене охопила паніка, і я чимдуж побіг з будинку».

А ось ще одна історія. Вона трапилася з жінкою, якій за шістдесят, і її двома дочками, яким за сорок років. Джаніс та її дочки, Рут і Джоні, займали кімнату готелю поблизу веж-близнюків. Рут, яка є медичною сестрою, розповідає: «Я приймала душ, аж раптом мама і сестра закричали, щоб я виходила. Ми були на 16 поверсі, і вони бачили, як повз вікна летіли уламки. Мама навіть помітила, як через сусідній дах перелетів, ніби його звідкись вижбурнули, чоловік.

Я швидко вдяглася, і ми побігли сходами вниз. Там стояв страшенний крик. На вулиці чулися вибухи, горів вогонь. Нам наказали бігти на південь до парку Батері, на переправу до острова Статен. По дорозі загубилась мама, а в неї ж астма. Як вона витримає у цьому диму, попелі й пилюці? З півгодини ми шукали її, але не знайшли. Проте спочатку ми не надто турбувалися, бо мама вміє давати собі раду і зазвичай не панікує.

Кінець кінцем нас направили до Бруклінського мосту. Уявіть собі нашу радість, коли в Брукліні побачили величезний напис «ВАРТОВА БАШТА»! Ось ми й у безпеці.

Нас привітали і розмістили в кімнаті. Дали одяг, адже ми нічого з собою не взяли. А де ж мама? Цілу ніч ми марно розшукували її по лікарнях. Приблизно о пів на дванадцяту наступного дня отримали звістку. Мама була внизу, у фойє! Що ж з нею трапилось?»

Джаніс, тобто мама, продовжує розповідь: «Коли ми вибігали з готелю, я згадала про одну літню подругу, вона не змогла б іти за нами. Я хотіла повернутися і вивести її. Але було вже надто небезпечно. У сум’ятті я загубила дочок. Однак не дуже турбувалась, бо вони в мене розсудливі, крім того, Рут — кваліфікована медсестра.

Скрізь, куди не глянь, люди потребували допомоги, особливо діти й немовлята. Я намагалась допомогти кому тільки могла і пішла туди, де потерпілих розподіляли відповідно до важкості поранень та надавали допомогу. Я мила руки та обличчя поліцейським і пожежникам, обліпленим сажею й порохом. Це тривало до третьої ночі. Потім останнім поромом дісталась на острів Статен. Думала, що дочки, мабуть, теж туди потрапили, але там їх не було.

Зранку я спробувала на першому поромі переправитись знову у Мангаттан, та мені це не вдалось, бо не була в надзвичайній службі. Аж ось помітила одного поліцейського, якому допомагала напередодні, і сказала: «Джон! Мені треба назад, у Мангаттан». Він відповів: «Йдіть зі мною».

Прибувши на місце, я попрямувала до готелю «Маріот», маючи ще надію допомогти своїй літній подрузі. Де там! Готель лежав у руїнах. Ділова частина завмерла — навкруги нікого. Тільки змучені поліцейські й пожежники зі скорботними обличчями.

І от я пішла через Бруклінський міст. Наближаючись до його кінця, побачила знайомий напис «ВАРТОВА БАШТА». Може, мої дочки там. І справді, вони вийшли до мене у фойє. Обійнявшись, ми розплакались з радості!

Дивно, але в мене не трапилось жодного нападу астми, хоч навкруги усе було в диму, поросі й попелі. Я постійно молилась, бо хотіла допомагати, а не стати тягарем».

«Тут же ніде приземлитись!»

Рейчел трохи більше двадцяти років. Вона розповіла: «Я йшла своїм кварталом у південному Мангаттані. Раптом почулося рокотіння літака, таке голосне, що я подивилась угору. Неймовірно: величезний реактивний літак йшов на зниження. Я здивувалась, чому він летить так низько і так швидко. Тут же ніде приземлитись! Може, пілот втратив контроль... І ось якась жінка закричала: «Літак врізався в будинок!» Велетенська вогняна куля вирвалася з північної вежі, і на її місці з’явилася гігантська чорна діра.

Це найстрашніше, що я бачила досі. Усе було схоже на жахливий сон. Я стояла розгублена. Невдовзі інший літак вдарив у другу вежу, і врешті обидві вежі завалились. Нерви мої не витримали. Я не могла знести цього!»

«Якщо треба, я попливу»

Деніс 16 років. Вона прийшла до школи, що поруч з фондовою біржею, за три квартали на південь від Всесвітнього торговельного центру. «Була дев’ята година ранку. Щось сталось, але я не знала, що саме. На 11-му поверсі у нас ішов урок історії. Учні завмерли від страху. Вчителька все ще намагалась провести контрольну, а ми хотіли додому.

Потім школа задвигтіла: в південну вежу врізався другий літак. Ми і далі не знали, що трапилось. Раптом я почула, як вчительці по рації повідомили: «Два літаки врізались у вежі-близнюки!» Я подумала: «Тут не можна залишатись. Це терористи, тепер вони влучать у фондову біржу». Ми почали виходити.

Бігли ми до парку Батері. Я обернулася, аби подивитись, що ж сталося, і побачила, що от-от впаде південна вежа. У думці промайнуло, що тепер усі хмарочоси будуть падати один за одним. Дихати ставало все важче, ніс і горло забивав попіл і порох. Я побігла до Іст-Рівер, кажучи собі: «Якщо треба, я попливу». Біжучи, я молилася до Єгови, щоб він врятував мене.

Потім сіла на пором до Нью-Джерсі. Мама шукала мене понад п’ять годин, але я була у безпеці!»

«Чи це не останній день мого життя?»

Джошуї 28 років. Він з Прінстона, штат Нью-Джерсі. Того дня Джошуа проводив заняття на 40-му поверсі північної вежі. Він пригадує: «Раптом здалось, що розірвалася бомба. Усе задрижало, і тоді я подумав: «Ні, це землетрус». За вікном була жахлива картина: будинок димів, летіли уламки. Я сказав учням: «Кидайте все, виходимо!»

Ми бігли вниз по сходах, які заповнював дим, з вогнегасників бризкала вода. Але паніки не було. Я молився, щоб ми вибрали правильні сходи і не натрапили на вогонь.

Біжучи, подумав: «Чи це не останній день мого життя?» Я не переставав молитися Єгові і відчув дивний спокій. Ніколи не було в мене такого внутрішнього спокою. Годі забути цей момент.

Коли ми врешті вибрались назовні, поліцейські направили кожного у певному напрямку. Я подивився вгору і побачив, що обидві вежі стоять з дірами. Це було як у сні.

Потім довелось пережити щось неймовірне — запала моторошна тиша, ніби тисячі людей затримали дихання. Здавалось, увесь Нью-Йорк застиг. Тоді розлігся крик. Південна вежа завалилася! На нас насувалась величезна хмара диму, попелу і пороху. Виглядало на спецефект з якогось фільму. Але це було насправді. Коли хмара дійшла до нас, стало дуже важко дихати.

Я дістався до Мангаттанського мосту і, повернувшись, побачив, як завалювалася північна вежа з велетенською телеантеною. Переходячи через міст, я молився, щоб дійти до Бетелю, всесвітнього центру Свідків Єгови. Ще ніколи це місце так не тішило мене, як тоді. А там, на стіні комплексу друкарні, виднівся напис, який кожного дня бачили тисячі людей: «Щодня читайте Боже Слово — Святу Біблію»! У голові промайнуло: «Я майже прийшов. Тільки б не зупинятись».

З цих подій я виніс для себе такий урок: треба правильно визначати пріоритети, тобто найважливіше в житті повинно стояти на першому місці».

«Я бачила, як люди вистрибували з вежі»

Джессіці 22 роки. Коли сталась трагедія, вона виходила з метро. «Піднявши голову, я побачила, як згори летів попіл, бетонні уламки й арматура. Люди чекали у чергах до телефонних автоматів і чимраз більше нервувалися. Я помолилась, щоб бути спокійною. Потім стався другий вибух. З неба падали сталеві уламки і скло. Поряд кричали: «Це був ще один літак!»

Я подивилась угору. Жах! Люди вистрибували з верхніх поверхів, звідки вже виривався дим і полум’я. Ще й досі перед моїми очима чоловік і жінка, які на хвильку затримались на вікні, а потім відпустили руки і довго, довго падали додолу. Це не сила було бачити.

Врешті я дісталась до Бруклінського мосту, зняла свої незручні туфлі і побігла в напрямку Брукліна. Я увійшла в адміністративний будинок Товариства «Вартова башта», де мені відразу допомогли заспокоїтись.

Цього вечора, вже дома, читала серію статей «Як справлятися з посттравматичним стресом» в «Пробудись!» за 22 серпня 2001 року. Наскільки ж потрібний був мені цей матеріал!»

Жахлива трагедія спонукала людей допомагати іншим, чим тільки можна. Про це розповідається у наступній статті.

[Примітка]

[Схема/Ілюстрації на сторінках 8, 9]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЦІЛКОМ ЗРУЙНОВАНІ

1 ПІВНІЧНА ВЕЖА Всесвітній торговельний центр, 1

2 ПІВДЕННА ВЕЖА Всесвітній торговельний центр, 2

3 ГОТЕЛЬ «МАРІОТ» Всесвітній торговельний центр, 3

7 ВСЕСВІТНІЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР, 7

СЕРЙОЗНО ПОШКОДЖЕНІ

4 ВСЕСВІТНІЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР, 4

5 ВСЕСВІТНІЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР, 5

L ЛІБЕРТІ ПЛАЗА, 1

D DEUTSCHE BANK Ліберті-стрит, 130

6 МИТНИЦЯ Всесвітній торговельний центр, 6

N S ПІВНІЧНИЙ ТА ПІВДЕННИЙ ПІШОХІДНІ МОСТИ

ЧАСТКОВО ПОШКОДЖЕНІ

2F ВСЕСВІТНІЙ ФІНАНСОВИЙ ЦЕНТР, 2

3F ВСЕСВІТНІЙ ФІНАНСОВИЙ ЦЕНТР, 3

W ВІНТЕР ГАРДЕН

[Відомості про джерело]

As of October 4, 2001 3D Map of Lower Manhattan by Urban Data Solutions, Inc.

[Ілюстрації]

Вгорі: спочатку повалилася південна вежа.

Посередині: дехто біг до центру Товариства «Вартова башта», шукаючи сховку.

Справа: сотні пожежників та рятувальних груп невтомно працювали в зоні катастрофи.

[Відомості про джерела]

AP Photo/Jerry Torrens

Andrea Booher/FEMA News Photo

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 3]

AP Photo/Marty Lederhandler

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 4]

AP Photo/Suzanne Plunkett

Підтримка та співчуття приходять звідусіль

ДОБРОВОЛЬЦІ прибули з різних частин США та з-за кордону. Серед них — 29-річний Том (фотографія вгорі), пожежник з Оттави (Канада). Ось що він розповів кореспонденту «Пробудись!»: «Коли я побачив телерепортаж про ці події, одразу захотів підтримати своїх товаришів-пожежників у Нью-Йорку. Виїхав я у п’ятницю, а в суботу вже був на місці трагедії, щоб запропонувати свою допомогу. Мене поставили у так звану «відерну» бригаду, оскільки ми виносили сміття відрами.

Робітники ретельно переглядали уламки, лопату за лопатою, шукаючи предметів, які б допомогли розпізнати загиблих пожежників. Я знайшов пристрій Галлігана, яким відмикали зачинені двері, а також запонку від рукава. Ця праця вимагала пильності. Щоб заповнити один сміттєвоз, 50 добровольців витрачали дві години.

У понеділок, 17 вересня, ми витягли тіла декількох пожежників, які кинулися в будинок минулого вівторка. Ніколи не забуду, як усі рятувальники припинили роботу, познімали каски і повставали, вшанувавши наших загиблих товаришів.

Оглядаючи місце трагедії, я був сильно вражений, наскільки крихке сьогодні життя. Це змусило задуматися про власне життя, роботу та сім’ю. Хоча моя робота дуже ризикована, але надзвичайно важлива, оскільки пожежники допомагають людям, а навіть рятують життя».

Свідки допомагають на ділі

Протягом перших двох днів після катастрофи приблизно 70 осіб попросили притулку у всесвітньому центрі Свідків Єгови. Декотрі люди покинули кімнати в готелях і втратили свої речі. Їм дали можливість переночувати, запропонували одяг, щоб перевдягнутися, та нагодували. І, мабуть, що важливіше, досвідчені християнські старійшини змогли підтримати їх емоційно.

Крім того, Свідки Єгови вислали устаткування та речі першої необхідності для пошуково-рятувальних груп, які працювали в так званій «зоні ураження». Також пожежній службі надали транспорт, щоб відвезти пожежників на місце катастрофи. Рікардо (фотографія справа вгорі) — 39-річний Свідок, котрий працює в службі, що вивозить сміття. Він разом з сотнями інших людей день за днем вивозив тонни уламків та сміття. Рікардо розповів кореспонденту «Пробудись!»: «Видовище дуже пригнічувало, особливо пожежників, які шукали своїх загиблих товаришів. Бачив, як вони витягли одного пожежника, котрий залишився живим. Іншого забило тіло людини, що падало згори. Багато з них плакали. Я теж не витримав і розплакався. Того дня вони були найвідважнішими».

«Час і випадок»

У тій трагедії загинули тисячі людей. Серед них принаймні 14 Свідків, які в той час були на місці трагедії або поблизу. Джойс Каммінгс, Свідок 65 років, яка походила з Тринідаду, мала запланований візит до зубного лікаря коло Всесвітнього торговельного центру. На жаль, приблизно тоді і сталася катастрофа. Очевидно, вона отруїлася димом. Цю жінку швидко відвезли у поблизьку лікарню, але там її вже не змогли врятувати. Джойс — одна з багатьох людей, які загинули через «час і випадок» (Екклезіяста 9:11, Москаленко). Вона була дуже ревною благовісницею.

Кальвін Довсон (дивіться інформацію в рамці) працював у брокерській фірмі на 84-му поверсі південної вежі. Він був у своєму офісі і добре бачив північну вежу одразу після того, як у неї вдарив літак. Його роботодавець, який у той час перебував в іншому місці, зателефонував, аби довідатися, що сталось. Роботодавець говорить: «Кальвін намагався розповісти, що бачив. Він промовив: «Люди стрибають!». Я сказав, щоб він залишив офіс і забрав інших». Кальвіну це не вдалося. Начальник далі зауважив: «Кальвін був чудовою людиною, його всі поважали, навіть невіруючі. Ми захоплювалися його набожністю та добротою».

Іншою жертвою серед Свідків став Джеймс Амато (фотографія внизу справа на попередній сторінці). Він мав четверо дітей і був капітаном у Нью-Йоркській пожежній службі. Ті, хто знав Джеймса, розповідали, що він «заходив у палаючий будинок навіть тоді, коли люди з нього втікали». Йому посмертно присвоїли звання начальника батальйону.

Ще одним пожежником зі Свідків був Джордж Ді Пасквалі, який пропрацював у пожежній службі сім років. Він мав дружину, Мелісу, та дворічну дочку, на ім’я Джорджія-Роуз. Джордж служив старійшиною в зборі Свідків Єгови «Статен-айленд». Він перебував на десятому поверсі південної вежі, коли вона завалилася. Рятуючи людей, цей чоловік теж втратив життя.

Це лише двоє осіб із сотень пожежників, поліцейських та працівників швидкої допомоги, які загинули, героїчно намагаючись рятувати людей. Рятувальники були надзвичайно відважними. Мер Нью-Йорка Рудольф Джуліані звернувся до групи пожежників, яких підвищили в чині: «Усі ми пишаємось тим, що у найскладніших ситуаціях ви виявили готовність безстрашно йти вперед... Також... Нью-Йоркська пожежна служба подала найліпший приклад відваги».

Служіння, яке несе потіху

Після трагедії приблизно 900 000 Свідків Єгови у США заповзятливо несли звістку потіхи засмученим людям. Любов до ближнього спонукала їх потішати осіб, які оплакували загиблих (Матвія 22:39). Під час служіння вони також прагнули показати, яка єдина надія для згорьованого людства (2 Петра 3:13).

Свідки були дуже співчутливими до людей. Вони намагалися потішити їх за допомогою Святого Письма й старалися наслідувати підбадьорливий приклад Христа, який сказав: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,— і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий,— і «знайдете спокій душам своїм». Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий» (Матвія 11:28—30).

Групи старійшин з місцевих зборів Свідків Єгови у Мангаттані отримали дозвіл пройти в зону трагедії, щоб порозмовляти з рятувальниками й потішити їх. Люди реагували дуже позитивно. Ось що розповідають ці служителі: «Коли ми зачитували тим людям біблійні вірші, у них на очах з’являлися сльози». На пристані у човні рятувальники намагались отямитися після побаченого. «Ті чоловіки були такими безпорадними, поопускали голови, просто не могли перенести те, що побачили. Ми посідали коло них і прочитали вірші з Біблії. Вони дуже дякували за те, що ми прийшли, і сказали, що така потіха їм була надзвичайно потрібна».

Часто люди, з якими розмовляли після трагедії, хотіли щось почитати, і Свідки роздали їм безкоштовно тисячі брошур. Це такі брошури, як «Коли помирає той, кого ви любите», «Чи світ коли-небудь звільниться від війни?» і «Чи Бог дійсно дбає про нас?». Також особливу увагу звертали на вступні серії статей до двох видань «Пробудись!» — «Нове обличчя тероризму» за 22 травня 2001 року та «Як справлятися з посттравматичним стресом» за 22 серпня 2001 року. У багатьох випадках Свідки пояснювали біблійну надію на воскресіння (Івана 5:28, 29; Дії 24:15). Напевно, потішливу звістку почули мільйони людей.

Це змушує задуматись

Такі трагедії, як ця, у Нью-Йорку, змушують нас задуматися над тим, як ми проводимо своє життя. Чи живемо лише для себе, чи намагаємось зробити інших щасливими? Пророк Михей запитав: «Чого пожадає від тебе Господь,— нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (Михея 6:8). Скромність повинна спонукувати нас звертатися до Божого Слова, щоб знайти справжню надію для померлих та побачити, що Бог незабаром зробить, аби відновити на землі Райські умови. Якщо бажаєте більше довідатись про біблійні обітниці, заохочуємо вас звернутися до Свідків Єгови у вашій місцевості (Ісаї 65:17, 21—25; Об’явлення 21:1—4).

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 11]

МОЛИТВА ТАТЬЯНИ

Вдова Кальвіна Довсона, Лєна, розповіла кореспонденту «Пробудись!» про те, як молилася її семилітня дочка через декілька днів після того, як дізналася, що тато більше не прийде додому. Коли помолилася Лєна, маленька Татьяна запитала: «Мамусю, можна помолюсь я?» Мама погодилась. Татьяна почала молитись: «Єгово, наш небесний Батьку, ми хочемо подякувати тобі за цю їжу і за цей день життя. Ми хочемо попросити твого духу, щоб він був зі мною і з матусею, щоб ми були сильні. І ми хочемо попросити, щоб твій дух був з татусем, щоб він був сильний, коли повернеться. І, коли він повернеться, щоб він був милий, сильний, щасливий і здоровий, і ми побачимо його знову. В ім’я Ісуса... ой, і не забудь зміцнити маму. Амінь».