У квітні 1945 року в Сан-Франціско відбулась конференція, щоб ухвалити статут Організації Об’єднаних Націй. У книжці Великий план, Корнелія Меїгс описує те, що сталось коли прийшов час відкрити зібрання: „У Вашінгтонському кафедральному соборі відбулась велика й стимулююча служба на якій молились до Бога, щоб Він благословив цю нову справу... Помітним на конференції було те, що багато головних промовців, у своїх початкових і заключних промовах, звертались до Бога за допомогою в справі до якої вони прикладали свої руки”.

Декотрі хотіли, щоб у статуті було згадано Божество. Інші не погоджувались на це. Нації не були з’єднані, отже не брали „Бога” до уваги. Та розбіжність у поглядах повинна була бути пересторогою на наступне. Все-таки, 51 засновник-нація підписали статут ООН, і покійна Ліга воскресла із свого недіяльного стану.

Однак, у 99 параграфі статуту ООН було сказано: „Генеральний секретар може звертати увагу Раді Безпеки на яку-небудь справу, яка по його думці може загрожувати міжнародному мирові й безпеці”. (Курсив наш.) Так як писав Трюгве Лі: „Цей параграф надає генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй політичні відповідальності, яких жодна людина, жоден представник одної нації, ще ніколи не мав”. Отже, нації мусили рахуватись з цією владою генерального секретаря.