Кінець епохи корінних американців

ХТО не дивився типових фільмів про ковбоїв та індіанців? Люди по цілому світі чули про Ваєта Еарпа, Буффало Біла й Одинокого Ранджера, а також про індіанців Джеронімо, Сидячого Бика, Лютого Коня й Вождя Джозефа та багатьох інших. Але наскільки правдиво відображає історичні події Голлівуд? І наскільки безсторонньо він зображає індіанців?

Історія завоювання корінних північних американців (індіанців) європейцями порушує низку запитаньa. Чи історичні книги виставляють індіанців у правильному світлі? Чи можна звідти винести якісь уроки про пожадливість, гніт, расизм та жорстокість? Якою є справжня історія так званих ковбоїв та індіанців?

Останній бій Кастера й різанина біля Вундид-Ні

У 1876 році шаман Сидячий Бик з племені лакота (одне з трьох головних племінних груп сіу) був вождем під час відомої баталії біля річки Литл-Биґгорн (штат Монтана). Підполковник Кастер «Довге Волосся» із 650 солдатами гадав, що зможе з легкістю завдати поразки 1000 воїнам із племінних груп сіу та чаєн. Та це був великий прорахунок. Він зустрівся із, здається, найбільшою в історії армією корінних американських воїнів — близько 3000 чоловіків.

Кастер поділив свій 7-й кавалерійський полк на три групи. Не чекаючи підтримки інших двох груп, він зі своєю групою напав, як на його думку, на найуразливішу частину індіанського табору. Індіанці на чолі з вождями Лютим Конем, Ґоллом і Сидячим Биком вщент знищили підрозділ Кастера із 225 солдатів разом з їхнім командиром. Це була тимчасова перемога індіанців і прикра поразка армії США. А втім, жахлива помста прийшла лише через 14 років.

Врешті-решт Сидячий Бик здався, бо йому було обіцяно прощення. Проте його ув’язнили на деякий час у форті Рандал (територія Дакоти). На старість він з’являвся на люди у роз’їзному шоу «Дикий Захід Біла Буффала». Цей славетний вождь міг тільки згадувати про свою впливову роль шамана в минулому.

У 1890 році Сидячий Бик (його ім’я мовою лакота звучало як Татанка Ійотаке) був застрілений індіанськими поліцаями, що мали арештувати його. Його вбивцями стали члени племінних груп сіу лейтенант Бичача Голова й сержант Червоний Томагавк, яких прозивали «Металеві груди» через поліцейські значки, котрі вони носили.

Зрештою того самого року індіанський опір пануванню білої людини був цілковито зламаний у різанині біля притоки Вундид-Ні, що на американських Великих рівнинах. Там загони федеральних військ зі своїми скорострільними гарматами Готчкісса знищили близько 320 чоловіків, жінок та дітей племінних груп сіу, котрі намагалися втекти. Солдати чванилися, що це була помста за вбивство їхніх товаришів (Кастера з його людьми) на кряжі, неподалік якого протікає річка Литл-Биґгорн. Так закінчилась 200-річна доба спорадичних війн та сутичок між американськими поселенцями та утискуваними тубільними племенами.

Але яким чином корінні американці дісталися до Північної Америки? Яке життя вони вели до того, як на їхній континент ступила нога білої людиниb? Що призвело до їхньої кінцевої поразки й поневолення? І якою є нинішня ситуація індіанців у країні, котрою керують нащадки ранніх європейських іммігрантів? Ці та інші питання обговорюватимуться у наступних статтях.

Звідки вони походять?

«ЯК МИ називали себе перед прибуттям Колумба? (...) У кожнісінькому племені, навіть нині, якщо перекласти слово, котрим ми називали себе, хоч і не знали одні одних, то воно завжди збігається за значенням з іншими. Нашою мовою [нараґансет] воно звучить як «нінюґ» [мовою навахо — «діна»] і означає люди, людські істоти. Власне так ми називали себе. Отже, коли сюди прибули [європейські] пілігрими, то ми знали себе, але ми не знали їх. Тому ми назвали їх «авонаґісак», або чужинці, бо вони були прибульцями, ми не знали їх, але ми знали одні одних. І ми були людськими істотами» (Високий Дуб, плем’я нараґансет).

Існує багато теорій про походження корінних американцівa. Засновник мормонів Джозеф Сміт і квакер Вільям Пенн належали до небагатьох з тих, які вважали, що індіанці були євреями, нащадками так званих десяти втрачених племен Ізраїлю. Сьогодні більшість антропологів погоджуються з теорією, згідно з якою азіатські племена за допомогою човнів чи суходолом, що з’єднував континенти, перебралися на територію нинішньої Аляски, Канади та Сполучених Штатів Америки. Ця ідея навіть, здається, підкріпляється аналізом ДНК.

Походження й релігійні переконання корінних американців

Корінні американці, редактори Том Гілл (плем’я сенек) і Річард Гілл Старший (плем’я тускарор) у своїй книжці «Подорож до створення: ідентичність корінних американців та їх переконання» (англ.) пишуть: «Більшість тубільних народів традиційно вважає, що вони були створені із землі, води та зірок. З другого боку, археологи дотримуються теорії про сухопутне сполучення континентів через Берингову протоку, по якому азіати перейшли до Америки; за цією теорією, ті азіати були прабатьками тубільців Західної півкулі». Дехто з корінних американців скептично ставиться до теорії білої людини про Берингову протоку. Вони схиляються перед своїми легендами та оповіданнями й вважають себе одвічними мешканцями, а не переселенцями-кочівниками з Азії.

У своїй книжці «Індіанська зима» (англ.) Рассел Фрідман пояснює: «За повір’ям манданів [плем’я, що проживало у верхній течії річки Міссурі], Перша людина була могутнім духом, божественною істотою. Ще в сиву давнину її створив Господь життя, творець усього, аби вона виступала у ролі посередника між звичайними людьми й незліченною кількістю богів, або духів, що населяють усесвіт». Мандани мають навіть легенду про потоп. «Якось, коли на землі стався великий потоп, Перша людина врятувала людей, навчивши їх будувати захисну вежу, або «ковчег», що мала здійматися високо над потопними водами. На честь цього кожне село манданів має мініатюрну міфічну вежу — кедрову палю заввишки близько п’яти футів, а довкола неї дощаний паркан».

У манданів був ще один релігійний символ: «висока жердина з пір’ям та хутром, на вершечку якої стирчала потворна дерев’яна голова, пофарбована начорно». Кого це може зображати? «Це зображення репрезентує Охкі-Гадда, злого духа, що справляє великий вплив на людей, але не настільки потужний, як Господь життя чи Перша людина». Для індіанців Великих долин «віра у духовний світ була невід’ємною частиною їхнього життя. (...) Вони ніколи не зважувалися робити якесь важливе рішення чи братися за щось, не порадившись і не отримавши схвалення священних істот, що керували людськими справами».

У своїй книжці «Міфологія в Північній Америці» (англ.) Джон Біргорст пояснює: «Кажуть, що перед утворенням кланів осейджі кочували з місця на місце у спосіб, який вони називають ґаніте (без закону й порядку). Вони дотримувалися традиційного погляду, що в сиву давнину певні мудреці, котрих називали Малими старцями... сформулювали теорію, ніби безмовна творча сила заповнює небо та землю й утримує рух зірок, Місяця та Сонця у досконалому порядку. Вони називають її Ваконда (таємнича сила) чи Евавонака (той, хто спричинив наше існування)». Подібні поняття були й у племенах зіну, сіу і лакота на заході. Плем’я віннебейґо теж має повір’я про творення, персонажем якого є «Творець Землі». Уривок з нього звучить так: «Він захотів світла, й сталося світло. (...) Відтак він знову подумав і захотів мати Землю, і стала існувати Земля».

Дослідників Біблії найбільше цікавить подібність вірувань корінних американців і біблійних учень, особливо у зв’язку з Великим Духом, «тим, хто спричинив наше існування», що нагадує значення божественного імені Єгови: «Він спричиняє ставати». Інші подібності пов’язані з Потопом та злим духом, якого Біблія називає Сатаною (Буття 1:1—5; 6:17; Об’явлення 12:9).

Розуміння філософії корінних американців

Письменники Том Гілл і Річард Гілл, корінні американці, розповідають про п’ять дарів, які, за їхніми словами, корінні американці отримали від своїх пращурів. «Перший дар... це наш тісний зв’язок із землею». І якщо зважати на історію до й після прибуття європейців, то хто може заперечити це? Їхня земля, що часто вважалася корінними американцями святою, систематично відбиралася силою, шахрайством чи через невиконані угоди.

«Другий дар — це сила й дух, що тварини поділяють з нашими людьми». Те, що корінні американці мали повагу до тварин, видно з усього. Вони полювали лише задля їжі, одягу й притулку. Бізонів практично винищили не тубільці, а білі люди зі своєю кровожерливістю та недалекоглядною пожадливістю.

«Третій дар — духовні сили, котрі є нашими живими родичами й з котрими ми спілкуємось за допомогою зроблених нами зображень». Тут прослідковується загальна тема, що існує у стількох релігіях по цілому світі, а саме: життя духа чи душі після смертіb.

«Четвертий — усвідомлення того, ким ми є, котре виражається й підтримується нашими племінними традиціями». Нині це можна побачити під час племінних церемоній, на котрих люди обговорюють справи племені, чи на якихось вечоринках з племінними танцями та музикою. Індіанський одяг, ритмічні удари барабанів, танці, збирання родин і кланів — усе це свідчить про племінну традицію.

«Останнім даром є творчий процес, тобто наші переконання стають реальними через перевтілення природних елементів у предмети віри та гонору». Чи то плетіння кошиків, в’язання, виготовлення глиняного посуду, ювелірних виробів та прикрас, чи то будь-котре інше творче ремесло — все це пов’язано з їхніми традиціями й віковічною культурою.

Існує так багато племен, що, коли описувати усі їхні традиційні вірування та звичаї, потрібно буде багато книжок. Але тепер нас цікавить таке: як вплинув на корінних американців масовий наплив мільйонів європейців, головним чином, здавалося б, християн?

Як вони втратили свій світ

БАГАТО років історія Сполучених Штатів Америки підсумовувалась виразом: «Так було переможено Захід». У голлівудських фільмах показувалося білих переселенців, що переїжджали через американські долини й гори, а також жовнірів, екіпірованих на зразок Джона Вайні, ковбоїв та поселенців, які воювали з лютими, дикими, озброєними томагавками індіанцями. Тимчасом як біла людина шукала зе́млі та золото, дехто із священиків і проповідників загальновизнаного християнства намагався спасати людські душі.

Але як виглядає минуле очима тубільних мешканців, корінних американців? З прибуттям європейців індіанці «мусили вчитися жити у середовищі найжадібніших хижаків, яких вони тільки бачили, а саме: білих європейських колонізаторів»,— пишеться у книжці «Корінні американці: ілюстрована історія» (англ.).

Гармонія, що привела до розбрату

Спочатку багато з перших європейських переселенців, які прибули на північний схід Америки, зустрілися із доброзичливістю та підтримкою з боку тубільців. В одній книжці пишеться: «Без допомоги поватанів британські поселенці у Джеймстауні (штат Віргінія), першій постійній англійській колонії у Новому Світі, не пережили б першої жахливої зими 1607—1608 років. Подібно й колонія Піліґрім, що в Плімуті (штат Массачусетс), не була б заснована, якби не допомога з боку вампаноаґів». Деякі тубільці показали іммігрантам, як удобрювати ґрунт та вирощувати врожаї. А наскільки успішною була б експедиція Люїса й Кларка 1804—1806 років у пошуках практичного транспортного зв’язку між територією Луїзіани й територією, що називалася країною Орегон, якби не втручання та допомога Сакаджевії, жінки з племені шошон? Вона слугувала їм «знаком миру», коли експедиція стикалася віч-на-віч з індіанцями.

А втім, через спосіб використання європейцями землі та через обмежені харчові ресурси масова імміграція у Північну Америку викликала напругу між колонізаторами й тубільцями. Канадський історик Єн К. Стіл пояснює, що у XVII сторіччі налічувалось 30 000 нарраґансетів у штаті Массачусетс. Їхній вождь Майентономо, «зрозумівши небезпеку... почав шукати можливості зміцнити союз могауків, щоб створити загальний індіанський фронт опору». Кажуть, що 1642 року він звернувся до мантоків з такими словами: «Ми [мусимо] бути одне, як вони [англійці], інакше ми всі невдовзі зникнемо, бо ви знаєте, що наші батьки мали вдосталь оленя та шкур, наші долини були повні оленя, як і наші ліси, й повні [індиків], і наші затоки кишіли рибою й дичиною. Але ці англійці забрали нашу землю, косами вони постинали нашу траву, а сокирами — дерева; їхні корови та коні їдять траву, а їхні свині псують наші береги з їстівними молюсками, і всі ми скоро будемо змушені голодувати» («Дороги війни: вторгнення у Північну Америку», англ.).

Майентономові зусилля утворити об’єднаний фронт корінних американців зійшли нанівець. У племінній війні 1643 року вождь могікан Ункас взяв його в полон і передав англійцям як повстанця. Англійці не могли юридично визнати Майентономо винним і стратити. Вони винайшли найзручніше вирішення цього питання. Стіл продовжує: «Неспроможні стратити [Майентономо], котрий не підлягав юрисдикції жодної з колоній, вони уповноважили Ункаса, щоб той стратив його при англійських свідках, які мали підтвердити цей факт».

Це виявляє не лише безупинні конфлікти між колоністами й тубільцями, але й міжусобні сутички та зради між племенами ще навіть перед тим, як біла людина ступила у Північну Америку. Британці у війні проти французів за колоніальне панування в Північній Америці послуговувалися одними племенами, а французи — іншими. Байдуже, який бік виграв,— усі племена, що брали участь у цій війні, зазнали поразки.

«Прірва непорозуміння»

Один з поглядів європейських колонізаторів такий: «Керівники індіанських народів не розуміли або зрозуміли запізно те, як на індіанців дивилися європейці. Вони не були білими чи християнами. В уяві багатьох вони були дикими — нещадними й брутальними, а також небезпечним і бездушним товаром для работоргівлі». Такий погляд вищості згубно позначився на цих племенах.

Корінні американці ніяк не могли збагнути погляду європейців. Радник з племені навахо Філмер Блугауз у недавньому інтерв’ю з нашим кореспондентом назвав це «прірвою непорозуміння». Тубільці не вважали свою цивілізацію нижчою, радше води дивилися на неї як на іншу, з цілком іншими цінностями. Для прикладу, продаж землі був чимось цілком незбагненним для індіанців. Чи можна посідати й продавати повітря, вітер, воду? То чому ж землю? Вона є для спільного користування. Тому індіанці ніколи не обгороджували своїх володінь.

Коли прибули британці, іспанці й французи, то сталось те, що вони назвали «катастрофічним зіткненням двох чужих культур». Тубільне населення складалося з людей, котрі сторіччями вчилися жити у гармонії з природою й котрі знали, як вижити без порушення довколишнього балансу. Однак біла людина згодом почала дивитися на тубільців як на нижчих, лютих істот, цілком забуваючи власні вияви дикості у підкоренні їх! Французький історик Алексі де Токвіль 1831 року підсумував поширений серед білих погляд на індіанців: «Небеса не створили їх для цивілізації; необхідно, аби вони вимерли».

Найсмертоносніший вбивця

Коли нові поселенці почали ріками розтікатися на захід по Північній Америці, то насилля стало породжувати насилля. Тому, коли індіанці чи європейські колонізатори нападали одні на одних, жорстокість у сутичках виявляли обидві сторони. Білі боялися індіанців через скальпування, якого, на думку декого, ті навчилися від європейців, котрі щедро платили за скальпи. А втім, індіанці були приречені на поразку, бо їхні вороги переважали їх як кількісно, так і в озброєнні. У більшості випадків племена мусили залишати свої успадковані землі або ж помирати. Часто було і те, і друге — вони залишали свої землі й гинули від хвороб чи голоду.

Проте найбільше тубільців гинуло не у війнах. Єн К. Стіл пише: «Найсильнішою зброєю в завоюванні Північної Америки була не вогнепальна зброя, не коні, не Біблія чи європейська «цивілізація», а епідемія». Професор історії Патріше-Нельсон Лімрік пише стосовно дії хвороб Старого світу на американців: «Місцеві люди з Нового світу зовсім не мали імунітету проти звичайних хвороб [проти яких у європейців сторіччями вироблявся імунітет], а саме: вітрянки, кору, грипу, малярії, жовтої гарячки, тифу, туберкульозу та передусім віспи. Смертність у селах індіанців становила 80—90 відсотків».

Рассел Фрідман описує епідемію віспи, що лютувала у 1837 році. «Спочатку вона уразила манданів, а потім одразу ж перекинулась на гідатсів, ассінібоінів, арікара, сіу й «чорноногих». Мандани майже цілком вимерли. З 1600 чоловік, яких налічували 1834 року, їх залишилось лише 130 у 1837 році.

Що ставалося з угодами?

Аж до тепер племінні старійшини розмотують клубок угод, які уряд США підписував з їхніми пращурами у XIX сторіччі. Але що ці угоди фактично передбачали? Як правило, несправедливу заміну доброї землі на неродючі ґрунти резервацій та урядові субсидії.

Таке зневажливе ставлення до тубільців видно на прикладі ірокезьких племен (зі заходу на схід: могауків онайдів, онондаґів, каюґів і сенеків), коли британці зазнали поразки від американських колоністів у війні за незалежність, що закінчилася 1783 року. Ірокези були на боці британців, але все, що вони отримали взамін, за словами Алвіна Джозефа Молодшого, так це зраду та кривду. Британці «знехтували [ірокезами], передавши суверенітет над своїми землями Сполученим Штатам Америки». Він додав, що навіть ті ірокези, котрі віддавали перевагу колоністам над британцями, «були використані ненажерливими землевласниками, біржовиками й навіть самим американським урядом».

Коли 1784 року було скликано зустріч для укладення угоди, Джеймс Дуейн, колишній представник Комісії континентального конгресу з питань індіанців, закли́кав урядових агентів «руйнувати в ірокезів залишки впевненості у своїх силах, свідомо поводячись з ними як з нижчими людьми».

Його зухвала порада була втілена в життя. Декого з ірокезів було забрано у ролі заложників, і уряд став провадити «переговори» силою зброї. Хоча й ірокези вважали себе непереможними у війні, вони таки були вимушені залишити всю землю на захід від штатів Нью-Йорк та Пенсільванія і погодитися на малі за площею резервації у штаті Нью-Йорк.

Подібна тактика застосовувалась до більшості тубільних племен. Джозеф також каже, що американські агенти вдавалися через «невповноважених представників до хабарництва, погроз, алкоголю та махлювання, бажаючи вирвати землю у делеварів, ваяндотів, оттавів, чіппевів [або оджибве], шавні та інших племен у штаті Огайо». Не дивно, що згодом індіанці перестали довіряти білій людини та її порожнім обіцянкам!

«Довгий шлях» і «Стежка сліз»

Коли в США вибухнула громадянська війна (1861—1865 роки), то солдати відступили від країни навахо, що на південному заході. Навахо скористалися цією нагодою й напали на американські та мексиканські поселення у долині Ріо-Ґранде, що на території штату Нью-Мексико. Уряд послав полковника Кіта Карсона із загоном «добровольців штату Нью-Мексико», аби придушити повстання навахо і перемістити їх у резервацію на оголеній смужці землі Боске-Редондо. Карсон почав стратегію випаленої землі, аби навахо через голод вийшли з величезного каньйону де-Шеї у північно-східній частині штату Арізона. Він навіть знищив понад 5000 персикових дерев.

Карсон зібрав близько 8000 чоловік і змусив їх пройти «Довгий шлях» — близько 300 миль — до тимчасового табору у Боске-Редондо, що поблизу форту Самнер (штат Нью-Мексико). В одному повідомленні говорилося: «Через люту холоднечу багато вбого зодягнених та голодних вигнанців загинуло по дорозі». Умови в резервації були жахливі. Щоб вижити, навахо мусили робити собі землянки. У 1868 році, коли уряд зрозумів свій грубий промах, він віддав навахо ділянку в 3,5 мільйона акрів їхньої батьківщини в штатах Арізона й Нью-Мексико. Вони повернулися, але якою ціною!

За період між 1820 і 1845 роком десятки тисяч чокто, черокі, чикасо, криків та семінолів були вигнані зі своїх земель на південному сході й силою змушені перебиратися на захід, по той бік Міссісіпі, на терени, що нині належать штату Оклахома; дехто був переселений аж за сотні кілометрів від своєї батьківщини. Багато з них загинуло через люті зими. Примусовий похід на захід здобув лиху славу й був названий «Стежкою сліз».

Несправедливість, виявлена до корінних американців, підтверджується словами американського генерала Джорджа Крука, котрий виловлював племена сіу та чаєнів на півночі країни. Він сказав, що «на цю справу дуже рідко дивилися очима індіанців. (...) А коли [індіанці] вчиняли бунт, то вся увага зосереджувалась на них, засуджувалися лише їхні злочини й брутальності, тимчасом як ті, через несправедливість кого вони вдавалися до таких заходів, повністю уникали осуду... Ніхто не знає цих фактів ліпше від індіанця, тому його можна зрозуміти, бо він не бачив справедливості з боку уряду, котрий карав лише його, а білій людині дозволяв як завгодно плюндрувати індіанців» («Поховайте моє серце на Вундид-Ні», англ.).

А як ведеться корінним американцям нині? Як вони почуваються після ста років панування європейців? Чи загрожує їм зникнення через асиміляцію? Яка у них надія на майбутнє? У наступній статті розглядатимуться ці та інші запитання.

Яке їхнє майбутнє?

В ІНТЕРВ’Ю, даному нашому журналові, вождь миру чаєнів Лоренс Гарт сказав, що одна з труднощів індіанців полягає в тому, що «ми постали перед силами акультурації та асиміляції. Приміром, ми втрачаємо свою мову. Колись це було навмисною урядовою політикою. Уряд докладав великих зусиль, аби «цивілізувати» нас освітою. Нас посилали навчатися у школи-інтернати й забороняли розмовляти рідною мовою». Сандра Кінлачіні пригадує: «Коли я в інтернаті розмовляла мовою навахо, то вчителька промивала мої уста милом!»

Вождь Гарт веде далі: «Потішає те, що недавно у людей різних племен почала прокидатися свідомість. Вони стали розуміти, що їхні мови вимруть, коли не докладати зусиль зберегти їх».

Мовою карук, одного племені зі штату Каліфорнія, розмовляє лише десять чоловік. У січні 1996 року помер 76-річний індіанець Червона Громова Хмара (Карлос Вестес), він був останнім, хто розмовляв мовою катавба. Багато років йому не було з ким поговорити тією мовою.

У Залах Царства Свідків Єгови в резерваціях навахо та хопі (штат Арізона), окрім англійської, майже кожен розмовляє мовою навахо і хопі. Навіть неіндіанські Свідки вивчають мову навахо. Свідкам слід знати цю мову, щоб успішно провадити біблійну освітню працю, бо багато з навахо добре розуміють лише свою мову. Мови хопі та навахо й далі широко вживаються, розмовляти ними заохочують учнів у школах.

Освіта корінних американців

У Сполучених Штатах Америки існує 29 індіанських коледжів, у котрих навчається 16 000 студентів. Перший такий коледж був відкритий у штаті Арізона 1968 року. «То була одна з найчудовіших революцій у країні індіанців — право вибору освіти, якої ми бажаємо»,— сказав доктор Дейвід Ґіпп з Індіанського комітету вищої освіти. В Університеті імені Синте Ґлеска мова лакота є обов’язковим предметом.

За словами Рона Мак-Ніла (з гункпапа, плем’я лакота), президента Фонду індіанських коледжів, безробіття серед корінних американців сягає від 50 до 85 відсотків і в індіанців найнижча середня тривалість життя та найвищий рівень захворювань на діабет, туберкульоз й алкоголізм з усіх інших меншин у Сполучених Штатах Америки. Ліпша освіта — це один із способів допомогти їм.

Священна земля

Для багатьох тубільців їхня земля є священною. Білий Грім сказав одному сенаторові: «Для нас на планеті найдорожчою за все є наша земля». Коли індіанці укладали договори чи угоди, то часто вважали, що землю білій людині вони давали для користування, а не для того, щоб вона стала їх власністю. Індіанські племена сіу у 1870-х роках втратили цінні землі Блек-Хілсу (штат Дакота), коли туди понаїжджало багато рудокопів у пошуках золота. Верховний суд США 1980 року наказав уряду США виплатити вісьмом племенам сіу компенсацію у сумі 105 мільйонів доларів. Ті племена досі не прийняли компенсації — вони хочуть повернути собі священну землю Блек-Хілс, що в Південній Дакоті.

Багато хто з племен сіу незадоволений тим, що на горі Рашмор масиву Блек-Хіллс висічені обличчя білих президентів. На сусідній горі скульптори висікають навіть ще більшу скульптуру. Там буде висічено Лютого Коня, воєнного вождя оґлала (одного із племен сіу). Обличчя буде витесано до червня 1998 року.

Нинішні нелегкі завдання

Аби вижити у нинішньому суспільстві, корінні американці мусили багато в чому пристосовуватися. Немало їх сьогодні закінчили коледжі й мають добру освіту та навички, котрі вони можуть використовувати на благо своїх племен. Одним з них є ґречний Буртон Мак-Керчі з племені чіппева (штат Мічиган). Він знімав документальні фільми для Публічної служби радіо і телебачення, а зараз працює в одній середній школі резервації племені хопі (штат Арізона), координуючи по цілих Сполучених Штатах Америки відеоаудиторії коледжів. Іншим прикладом є Рей Галбрітер, вождь племені онайда, який здобув освіту в Гарвардському університеті.

Арлін Янґ Гетфілд пише у газеті «Навахо таймс», що молодь навахо не переживає того, що переживали їхні батьки та діди, коли вони підростали. Вона зазначає: «Завдяки [сучасним] вигодам їм навіть не потрібно збирати чи рубати дрова, носити воду чи пасти вівці, чим займалися їхні пращури. Їм не потрібно вносити свою частку в майно родини, як це робили діти в давнину». Вона доходить висновку: «Неможливо уникнути багатьох соціальних проблем, що неодворотно впливатимуть на наших дітей. Ми не в силі відокремити свої родини чи резервації від решти світу, так само як ми не можемо повернутися до способу життя наших пращурів».

Ось тут перед корінними американцями й постає нелегке завдання: як зберегти свої унікальні племінні традиції та цінності й пристосуватися до швидких змін у зовнішньому світі.

Боротьба з наркотиками та алкоголем

До цього часу алкоголізм руйнує суспільство корінних американців. Доктор Лорейн Лорх, що 12 років працювала педіатром і лікарем широкого профілю серед племен хопі й навахо, сказала в інтерв’ю нашому кореспондентові: «Алкоголізм є величезною проблемою як для чоловіків, так і для жінок. Сильний організм стає жертвою цирозу, трагічної загибелі, самогубства та душогубства. Сумно, що алкоголю віддається перевага перед дітьми, подружніми партнерами й навіть Богом. Сміх замінюється слізьми, ніжність — насиллям». Вона додає: «Через пияцтво та безсоромність профануються навіть деякі церемонії, що колись у навахо і хопі вважалися священними. Алкоголь нищить цих вродливих людей, їхнє здоров’я та їхні розуми, їхню творчість і їхню справжню особистість».

Фільмер Блугауз, миротворець у Міністерстві юстиції навахо у місті Віндов-Рок (штат Арізона), евфемістично описав зловживання наркотиками та алкоголем як «самолікування». Таким чином вони затоплюють свою журбу й утікають від тяжкої реальності життя без роботи й часто без мети.

Однак багато корінних американців успішно перемогли «зеленого змія», котрого завезла й показала тубільцям біла людина, і намагаються здобути перемогу над наркоманією. Як приклад можна навести Клайда й Генрієтту Абрагамсон із індіанської резервації Спокане, що в штаті Вашингтон. Ось що Клайд, кремезний чоловік із чорним волоссям та карими очима, розповів нашому кореспондентові:

«Ми виростали у резервації, а потім переїхали до міста Спокане, щоб навчатися в коледжі. Ми не дуже переймалися способом свого життя, невід’ємною частиною якого був алкоголь та наркотики. Інше життя було нам невідоме. Ми виростали з ненавистю до цих речей, бо бачили, скільки проблем вони створюють у родині.

Відтак ми познайомилися зі Свідками Єгови. До приїзду в місто ми ніколи про них не чули. Наші поступи були повільними. Можливо, це було тому, що ми не довіряли тим, кого не знали, особливо білим людям. Близько трьох років ми нерегулярно навчалися Біблії. Найважче мені було кинути палити марихуану. Я палив її з 14-річного віку і почав намагатися кинути цю звичку, коли мені було 25 років. Більшу частину свого дорослого життя я ловив кайф. У 1986 році я прочитав статтю в журналі «Пробудись!» за 22 січня під заголовком «Кожен палить марихуану, то чому ж мені стримуватися від неї?». Відтак я задумався, наскільки нерозумно палити марихуану, особливо після того, як прочитав Приповістей 1:22, де говориться: «Доки ви, нерозумні, глупоту робитимете? Аж доки насмішники будуть кохатися собі в глузуванні, а безглузді ненавидіти будуть знання?»

Я подолав цю звичку, і весною 1986 року ми з Генрієттою одружилися. У листопаді 1986 року ми були охрещені, а 1993 року я став старійшиною збору. Обидві наші доньки охрестилися як Свідки 1994 року».

Чи казино та азартні ігри вирішують проблеми?

У 1984 році в Сполучених Штатах Америки не було жодного закладу для азартних ігор, яким би не оперували індіанці. За газетою «Вашингтон пост», цього року 200 племен мають 220 закладів для азартних ігор у 24 штатах. Особливим винятком залишаються племена навахо і хопі, що до цього часу протидіють такій звабі. Але чи казино й зали бінґо — шлях до добробуту та більшої кількості робочих місць? Фільмер Блугауз сказав нашому кореспондентові: «Азартні ігри є палицею з двома кінцями. Питання в тому, чи від них буде більше користі, ніж шкоди?» В одному повідомленні твердилось, що казино індіанців дало роботу 140 000 чоловік по всій країні, але там зазначалося, що лише 15 відсотків з них є індіанцями.

Вождь чаєнів Гарт висловив свою думку щодо впливу казино та інших установ для азартних ігор на резервації. Він сказав: «У мене роздвоєні почуття. Єдине добро в тому, що це дає роботу й приносить племені прибуток. З другого боку, я помітив, що багато клієнтів є нашими людьми. Дехто, я знаю, приохотився до бінґо і йде туди з дому ще перед тим, як діти повертаються зі школи. Ці діти стають фактично господарями дому, аж поки їхні батьки не повернуться після гри в бінґо.

Головна проблема в тому, що люди сподіваються виграти і повернутися додому з грошима. Але переважно стається інше — вони програють. Я бачив, як вони витрачають гроші, які відклали на продукти чи одяг для дітей».

А яке майбутнє?

Том Баті каже, що є два найпопулярніші погляди на майбутнє південно-західних племен. «Перший рішуче передрікає неминуче розчинення тубільних культур у головній американській культурі. Другий — більш невизначений... Він з обережністю говорить про ріст культурного рівня, натякаючи на змістовне змішання «найліпшого із минулого з найліпшим новим», так би мовити, золотий культурний захід сонця, у котрому індіанець може залишитися чудернацьким у своєму мистецтві, колоритним у своїй релігії і мудрим у своїй філософії, проте й достатньо поміркованим у своїх стосунках з нами (вищою культурою [білої людини]), аби бачити світ нашими очима».

Відтак Баті ставить запитання: «Зміни неминучі, але хто буде їх робити й навіщо? (...) Ми [білі люди] втручаємось у звички всіх інших народів, немов вони просто недорозвинені американці. Ми вважаємо, що їм повинно не подобатися їхнє життя й що вони повинні прагнути жити й думати так, як ми».

Він продовжує: «Одне є певне — історія індіанців не закінчилась, але як вона закінчиться й чи взагалі вона закінчиться — питання майбутнього. Все ще є час подумати про залишки наших індіанських общин як про цінні культурні ресурси, а не просто як про тих, хто лише створює соціальні проблеми».

Життя у новому світі гармонії та справедливості

Свідки Єгови знають з Біблії, яким може бути майбутнє корінних американців, а також людей усіх націй, племен та мовних груп. Бог Єгова пообіцяв створити «нове небо та землю нову» (Ісаї 65:17; 2 Петра 3:13; Об’явлення 21:1, 3, 4).

Це не означає, що він створить нову планету. Корінні американці добре знають, що ця планета й далі буде коштовним клейнодом, якщо обходитися з нею належним чином. Радше біблійне пророцтво говорить про нове небесне правління, що замінить експлуататорські людські уряди. Земля стане раєм, де відновляться ліси, долини, річки та вся природа. Усі люди будуть безкорисно господарювати на землі. Тоді вже більше не буде експлуатації та пожадливості. Там буде удосталь доброї їжі та плідної праці.

Завдяки воскресінню мертвих уся несправедливість минулого буде усунена. Авжеж, навіть анасазі (мовою навахо означає «давні»), пращури багатьох індіанців племені пуебло, що живе у штатах Арізона й Нью-Мексико, повернуться до життя на відновлену землю. Також повернуться до життя завдяки обітниці воскресіння такі відомі історичні вожді індіанців, як Ґеронімо, Сидячий Бик, Лютий Кінь, Текумсе, Манюеліто, Вождь Джозеф, Сіетл та багато інших (Івана 5:28, 29; Дії 24:15). Яке чудове життя Бог пообіцяв їм та усім іншим, хто йому служить тепер!