У грудні 1894 року до мого дідуся по батьковій лінії, Клейтона Дж. Вудворта, котрий жив у місті Скрантон (штат Пенсільванія), завітав повночасний служитель Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Клейтон тоді тільки-но одружився. Згодом він написав листа до президента Товариства Вартової башти, Чарлза Тейза Рассела, і цей лист був опублікований в англійському виданні «Вартової башти» за 15 червня 1895 року. Ось що в ньому говорилося:

«Ми — молоде подружжя, і протягом майже десяти років належали до номінальної церкви; однак тепер, сподіваємось, ми виходимо з її мороку та входимо у світло нового дня, який народжується для присвячених дітей Всевишнього. (...) Ще задовго до нашої зустрічі ми обидва від душі прагнули служити Господу як місіонери на закордонній ниві, якби була на те його воля».

Того ж самого 1903 року в Кори й Вашингтона Гауелів народилася донька Катрін. Історія її одруження з моїм татом, Клейтоном Дж. Вудвортом Молодшим,— цікава й, гадаю, досить повчальна. Вона розкриває глибину любові, проникливості та батьківської турботи мого дідуся, Клейтона Дж. Вудворта Старшого.

Доброзичлива допомога моєму батькові

Мій батько, Клейтон-молодший, народився 1906 року в Скрантоні, десь 80 кілометрів від ферми Гауелів. У ті давні роки дідусь Вудворт заприятелював з великою родиною Гауелів і часто користав з їхньої добре відомої гостинності. Він був великою поміччю для збору Дослідників Біблії в тій місцевості. Згодом, коли сини Гауелів одружувалися, дідуся попросили провести всі три шлюбні церемонії, і, дбаючи про добробут власного сина, він обов’язково брав його з собою на кожне з цих весіль.

Тато тоді фактично не брав участі у служінні Дослідників Біблії. Щоправда, він відвозив дідуся на службові відвідини, але, незважаючи на всі заохочення з боку діда, сам у це не втягувався. З часом батькове зацікавлення музикою взяло верх над усім іншим, і він обрав професійну кар’єру.

Катрін, дочка Кори й Вашингтона Гауелів, також стала вправним музикантом: вона грала на піаніно та навчала цього інших. Однак коли перед нею відкрилися двері професійної кар’єри, вона відмовилась від неї та почала повночасне служіння. Ліпшої подруги для мого батька дідусь собі просто не уявляв, принаймні мені так здається! Тато охрестився і через шість місяців, в червні 1931 року, одружився з моєю мамою.

Дідусь завжди пишався музичними здібностями свого сина і був надзвичайно радий, коли тата попросили відповідно підготувати основний склад великого оркестру, котрий мав грати на міжнародному конгресі 1946 року в Клівленді (штат Огайо). Пізніше батько диригував на багатьох інших конгресах Свідків Єгови.

Дідусь перед судом та життя за ґратами

У фойє в Патерсоні ми з Полом також зауважили стенд з фотографією, яку ви бачите на наступній сторінці. Я відразу впізнала цей знімок, бо дідусь висилав мені такий самий десь понад 50 років тому. Він стоїть останній справа.

Під час Першої світової війни, коли в країні панувала патріотична істерія, цих вісьмох Дослідників Біблії, у тому числі Джозефа Ф. Рутерфорда, президента Товариства Вартової башти (сидить у центрі), ув’язнили за фальшивими обвинуваченнями й навіть не дозволили звільнити під заставу. Обвинувачення проти них ґрунтувалися передусім на твердженнях з сьомого тому книжки «Виклади Святого Писання», який називався «Довершена таємниця» (англ.). Ті твердження помилково розцінили як підбурювання проти участі Сполучених Штатів у Першій світовій війні.

Упродовж багатьох років Чарлз Тейз Рассел працював над першими шістьма томами книги «Виклади Святого Писання» і мав намір написати сьомий, але не встиг, бо несподівано помер. Тож його записи дали дідусеві та ще одному Досліднику Біблії, і вони написали сьомий том. Цю книжку видали 1917 року, коли війна ще була в розпалі. Як дідуся, так і більшість інших засудили до чотирьох паралельних строків, кожен з яких мав тривати 20 років.

Підпис під малюнком до фотографії в Патерсоні повідомляє: «Через дев’ять місяців після того, як Рутерфорда та його товаришів було ув’язнено (війна на той час уже закінчилась), 21 березня 1919 року, апеляційний суд видав наказ про звільнення під заставу всіх вісьмох підсудних, і 26 березня в Брукліні їх випустили під заставу — по 10 000 доларів США за кожного. П’ятого травня 1920 року Дж. Ф. Рутерфорда та інших реабілітували».

Перші кілька днів після оголошення вироку, але ще перед відправленням до федеральної в’язниці в Атланті (штат Джорджія), ці восьмеро братів провели в тюрмі на Реймонд-стріт у Брукліні (Нью-Йорк). Звідти дідусь написав, що їх посадили в камеру розміром 2,4 на 1,8 метра «у саму гущу жахливого бруду та безладдя». Ось його подальший опис: «Перед тобою лежить ціла купа газет, і якщо спочатку вони не мають для тебе жодної вартості, то дуже швидко починаєш розуміти, що в цих газетах, які використовують для зовсім інших цілей, у милі та мочалці криється твоя єдина можливість підтримувати чистоту й самоповагу».

Однак дідуся не залишало почуття гумору: він назвав тюрму «Готелем де Реймонді», додавши при цьому: «Я залишу це місце, як тільки скінчиться моя путівка в цей пансіонат». Він також згадував про те, як їх виводили на прогулянки по подвір’ї. Одного разу, коли дідусь зупинився, аби його розчесали, якийсь злодій вихопив у нього кишеньковий годинник, але, як він написав, «ланцюжок розірвався, і я врятував годинник». Коли я була в бруклінському Бетелі в 1958 році, Ґрант Сьютер, тодішній секретар-скарбник Товариства Вартової башти, покликав мене до себе в кабінет і дав цей годинник. Я досі бережу його.

Вплив на тата

Коли дідуся несправедливо ув’язнили 1918 року, татові було лише 12 років. Бабця закрила дім та разом з ним перебралася до своєї мами та її трьох сестер. Дівоче прізвище моєї бабці було Артур, і її сім’я з гордістю стверджувала, що один з їхніх родичів, Честер Алан Артур, був 21-м президентом Сполучених Штатів.

Коли дідусь Вудворт отримав довгий строк нібито за злочини проти США, Артури вирішили, що він зганьбив добре ім’я їхньої родини. У той час мій батько пережив багато душевних мук. Можливо, саме через таке ставлення він вагався на початку брати участь у публічному служінні.

Коли дідусь вийшов з тюрми, то переселився з сім’єю до великого поштукатуреного будинку на вулиці Куінзі в Скрантоні. Я добре пам’ятаю з дитинства цей будинок, а також красивий бабусин посуд з фарфору. Ми називали це начиння святим, оскільки нікому, крім бабці, не дозволялося його мити. Після її смерті в 1943 році мама часто користувалася цим чудовим посудом, коли приймала гостей.

Зайняті служінням Царству

Іншого дня в одному з будинків у Патерсоні я побачила фотографію брата Рутерфорда, котрий виступав 1919 року на конгресі в Сідар-Пойнті (штат Огайо). Він заохочував тоді всіх присутніх брати ревну участь у проголошуванні Божого Царства, а також користуватися новим журналом, про випуск якого повідомили на конгресі,— «Золотий вік». Дідуся призначили редактором цього часопису, і він писав до нього статті майже до смерті у кінці 40-х. У 1937 році назву журналу замінили на «Вістник потіхи», а в 1946-му — на «Пробудись!».

Дідусь займався письменницькою працею у двох місцях: два тижні вдома в Скрантоні й два тижні в центрі Товариства Вартової башти в Брукліні (близько 240 кілометрів від дому). Тато пригадує, що нерідко стук його друкарської машинки можна було чути вже о п’ятій ранку. Однак дідусь не менш серйозно ставився до свого обов’язку брати участь у публічній проповідницькій діяльності. Він навіть видумав спеціальну чоловічу жилетку з великими внутрішніми кишенями для біблійної літератури. У моєї 94-річної тітки Наомі Гауел досі зберігається така жилетка. Крім того, дідусь також придумав спеціальну жіночу сумку для книжок.

Якось після жвавої біблійної дискусії з одним чоловіком дідусів партнер у служінні сказав йому: «Сі-Джей [замість імені до нього часто зверталися по ініціалах], ти зробив одну помилку».

— Яку? — запитав дідусь. Він помацав свою жилетку, однак обидві кишені були пусті.

— Ти забув запропонувати йому передплату на «Золотий вік»,— і вони обидва розсміялися через те, що редактор забув запропонувати свій журнал.

Спогади з дитинства

Пам’ятаю, як у дитинстві я сиділа на колінах у дідуся, а він тримав мою маленьку ручку у своїй долоні та розповідав «Історію про пальчики». Він починав від «Великого пальця Томмі», далі переходив до «Вказівного пальця Пітера» й так розказував щось цікаве про кожен палець. Тоді дідусь обережно складав усі пальці разом і закінчував розповідь мораллю: «Отак вони всі разом працювали, один одному завжди допомагали».

Дідусь і моє закінчення школи

Коли я вчилася в середній школі, дідусь залюбки листувався зі мною. Разом з листами він присилав багато старих родинних фотографій з детальними розповідями про історію сім’ї на зворотному боці. Саме так я отримала його фотографію з тими братами, котрих несправедливо посадили у в’язницю.

Наприкінці 1951 року дідусеві видалили уражену раком гортань. Його живий розум залишився таким же ясним, однак висловлювати свої думки йому доводилось у маленькому блокноті, який він носив із собою. Випуск мого класу мав відбутися в середині навчального року, в січні 1952 року. На початку грудня я відіслала дідусеві чернетку промови, яку мала прочитати на урочистості з нагоди закінчення школи. Він зробив декілька редакторських зауважень, а на останній сторінці написав два слова, котрі влучили мені прямо в серце: «Дідусь задоволений». Він скінчив свій земний шлях 18 грудня 1951 року, у 81-річному віціa. Я досі зберігаю вигорілу чернетку промови з тими двома словами на останній сторінці.

Відразу після закінчення школи я почала піонерське служіння, як Свідки Єгови називають повночасну проповідницьку працю. У 1958 році я була присутня на величезному конгресі в Нью-Йорку, де на стадіонах «Янкі» та «Поло ґраундс» зібралося аж 253 922 особи зі 123 країн світу. Там я випадково зустріла делегата з Африки, у котрого на плакетці було написано: «Вудворт Мілз». Приблизно 30 років перед тим конгресом цього брата назвали так на честь мого дідуся!