Щасливий у справжньому, всесвітньому братстві

РОЗПОВІВ ВІЛЛІ ДЕВІС

У 1934 році світ був охоплений великою депресією, а Сполучені Штати судомило від економічного безладдя. Неподалік пункту надання допомоги безробітним «Проспект» у Клівленді (штат Огайо) якось відбулася сутичка між полісменом і запеклим комуністом. Полісмен вистрілив і вбив комуніста, а заодно й очевидця — мою бабусю, Вінні Вільямс.

КОМУНІСТИ намагалися видати ці дві смерті за расовий інцидент, оскільки моя бабуся була чорною, а полісмен білим. Вони розповсюджували інформаційні бюлетені за такими назвами, як «Расистська поліція Клівленда» і «Треба помститися за ці вбивства». Комуністи подбали про похорон моєї бабусі. У мене є фотографія тих, хто ніс домовину,— всі вони білі і всі члени партії. Кожен ішов з піднятим догори, стиснутим кулаком; пізніше цей жест став символізувати лозунг «Влада чорним».

Тоді, коли загинула моя бабуся, її дочка носила в утробі мене, і через чотири місяці я з’явився на світ. Я ріс з вадою у вимові. Я заїкався, коли говорив, і тому в моє початкове шкільне навчання входило виправлення розладу мови.

Мої батьки почали жити окремо, коли мені було п’ять років, і з того часу мама виховувала нас з сестрою сама. Коли мені було десять років, я почав після занять у школі доставляти людям бакалійні товари, щоб підтримати фінансово свою родину. Через два роки я став працювати і до занять, і після них, заробляючи найбільше від усіх у родині. Коли матір поклали в лікарню і їй потрібно було зробити цілий ряд операцій, я залишив школу і влаштувався на роботу з повним робочим днем.

Знайомство з братством

У 1944 році один Свідок Єгови дав дружині мого двоюрідного брата книжку «Правда визволить вас», і я долучився до біблійного вивчення, розпочатого з нею. Того ж року я почав відвідувати Школу теократичного служіння у зборі «Іст-Сайд». Керівник школи Альберт Крадок мав таку саму проблему з мовою, як я, але він навчився долати її. Яким же підбадьоренням він був для мене!

У нашій місцевості жило багато італійців, поляків, угорців та євреїв, і той збір складався з представників цих та деяких інших етнічних груп. Ми з дружиною мого двоюрідного брата були серед перших афро-американців, які відвідували той збір, але Свідки ніколи не виявляли до нас расового упередження. Мало того — я регулярно одержував від них запрошення чи то на обід, чи на вечерю.

У 1956 році я переїхав у південну частину Сполучених Штатів, щоб служити там, де була більша потреба в проповідниках. Коли одного літа я знову приїхав на Північ, щоб побувати на обласному конгресі, багато братів у Клівленді підходили до мене і щиро цікавилися моїми справами. З їхнього інтересу до мене я взяв для себе цінний урок: треба завжди ‘дбати не про своє, але і про інших’ (Филип’ян 2:4).

Розширення повночасного служіння

Після того як я прослужив три роки в повночасній проповідницькій праці, будучи піонером, у листопаді 1959 року мене запросили працювати у Бетелі в Брукліні — всесвітньому центрі Свідків Єгови у Нью-Йорку. Я одержав призначення у відділ відправлення літератури. Наглядач мого відділу Клаус Єнсен і мій сусід по кімнаті Вільям Ханнан, обидва білі, стали моїми духовними батьками. Кожен з них на той час, коли я прийшов у Бетель, прослужив там майже 40 років.

На початку 1960-х родина Бетелю складалася приблизно з 600 чоловік і близько 20 з них були афро-американці. У той час Сполучені Штати почала обгортати расова ворожнеча, в стосунках між расами стала відчуватися напруженість. Проте Біблія вчить, що «не дивиться Бог на обличчя», не слід цього робити і нам (Дії 10:34, 35). Обговорення на духовні теми, які проводилися щоранку за столом у Бетелі, зміцнили нашу рішучість дотримуватися Божого погляду на ці справи (Псалом 19:8).

Під час служіння у бруклінському Бетелі я зустрів Лоуіс Руффін, піонерку з Річмонда (штат Вірджинія), і ми одружилися 1964 року. Ми постановили собі залишатися у повночасному служінні й тому після весілля поїхали у південну частину Сполучених Штатів. Попервах ми служили спеціальними піонерами, а пізніше, 1965 року, мені було запропоновано виконувати обов’язки районного наглядача. Протягом наступних десяти років ми відвідували збори у штатах Кентуккі, Техас, Луїзіана, Алабама, Джорджія, Північна Кароліна й Міссісіпі.

Випробовування для нашого братства

То був час великих перемін. Перед нашим від’їздом на Південь раси були відділені одна від одної. Чорним закон забороняв учитися в тих самих школах, їсти в тих самих ресторанах, спати у тих самих готелях, робити покупки у тих самих магазинах чи навіть пити з тих самих фонтанчиків для пиття, що й білі. Але 1964 року конгрес США ухвалив Акт про громадянські права, яким заборонялося дискримінацію у громадських місцях, у тому числі в транспорті. Отож для расової сегрегації більше не було жодної законної підстави.

Тому стояло запитання: чи будуть об’єднуватися і любити одні одних наші брати і сестри з виключно чорних та виключно білих зборів, чи, може, натиск оточуючих і почуття, які глибоко вкоренилися ще в минулому, викличуть у них нехіть до об’єднання? Перед нами було нелегке завдання виконувати біблійну вказівку: «Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною!» (Римлян 12:10).

Річ у тім, що, скільки себе пам’ятаю, панувала думка, надто ж на Півдні, що чорні нижчі. Цей погляд міцно прищеплювався людям практично усіма інституціями суспільства, включаючи церкви. Тому деяким білим не було легко розцінювати чорних як рівних. Це дійсно був час випробування для нашого братства — як для білих, так і для чорних.

Радісно, що наші збори в загальному дуже добре відгукнулися на звістку про об’єднання. Не так-то і швидко була витіснена зі свідомості людей думка про расову вищість, яка вселялася їм століттями. Проте коли об’єднання почалося, воно було дуже добре сприйняте нашими братами, більшість з яких тішилася тим, що ми зможемо зустрічатися всі разом.

Цікаво, що навіть сторонні люди часто сприяли об’єднанню чорних і білих у наших зборах. Наприклад, у місті Ланетт (штат Алабама) людей, котрі жили біля Залу Царства, запитали, чи не будуть вони проти, якщо чорні приходитимуть на зібрання. Немолода біла жінка потиснула руку чорного брата, кажучи: «Та які можуть бути запитання — приходьте і поклоняйтеся своєму Богові, як бажаєте!»

Порівнюючи організацію Єгови зі світом, я пишаюся нашим справжнім, усесвітнім братством. Я все ще з ніжністю згадую тих братів у Клівленді, до речі всіх білих, котрі ростили мене в правді. І коли я бачу наших братів на півдні Сполучених Штатів — і білих, і чорних, які замінили упередженість щирою братерською любов’ю, то аж серце радіє.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Я і моя дружина Лоуіс.